Олександр Сушко: «Будь-яку проблему сучасності можна вирішити»

        «Олександр Сушко прийшов в інститут уже сформованою особистістю. Стрункий гарний хлопець одразу привернув до себе увагу. Олександр був головним редактором стінної газети історичного факультету, де ми разом навчались. Пам’ятаю, коли Олександр проходив коридором, то всі дівчата факультету зітхали», - згадує колега Олександра Олександровича Іван ДРОБОТ.

У квітні директор Інституту історичної освіти Олександр Сушко святкує ювілей. Кілька слів від професора для університетської громадськості.

- Олександре Олександровичу, чому Ви обрали фах історика? Чим це було зумовлено?

- Одразу хочу зауважити, я обрав не спеціальність історика, а фах вчителя історії. На мій погляд, це дещо різні речі. Стародавні римляни не дарма казали, що історія – вчителька життя. І цього ніхто не заперечує, бо багатющий досвід минулих поколінь завжди дає можливість тверезо оцінювати життя, шукати шляхи розв’язання життєвих проблем, будувати плани на майбутнє. І це стосується не лише особистого життя, це торкається усього суспільства. Я б сказав, що будь-яке питання, будь-яку проблему сучасності можна розв’язати, вивчивши досвід вітчизняного і світового минулого, узагальнивши і творчо застосувавши його у сучасних умовах. Але мало знати минуле, мало бути носієм знань про узагальнений досвід людства. Треба вміти ще й донести цей досвід до нинішньої генерації українських громадян. І, в першу чергу, до молоді. Саме тому, гадаю, я і став вчителем історії. І удвічі щасливіший, що навчаю майбутніх вчителів історії в Україні.

- Ви пройшли шлях від студента до директора Інституту, професора. Як би Ви охарактеризували свій шлях?

- Закінчив середню школу у м. Боярка, згодом навчався на історико-педагогічному факультеті Київського державного педагогічного інституту імені О.М. Горького. Пройшов школу чудових викладачів – професорів М. Березовчука і В. Ніколаєнка, доцентів Г. Січкаря і М. Александри. Займався науковою роботою, брав участь у республіканських та університетських студентських конференціях. Після закінчення інституту працював на посаді вчителя і вихователя школи-інтернату № 24 м. Києва, а згодом повернувся до рідного навчального закладу. На факультеті працював і лаборантом, і викладачем, а після захисту дисертації обійняв посаду доцента кафедри історії СРСР і УРСР. Згодом, за дорученням ректорату мав поєднувати викладацьку роботу з адміністративною діяльністю. Із 1985 р. працював деканом історичного факультету, а з 2004 р. – директором Інституту історичної освіти НПУ імені М.П. Драгоманова. У травні 2004 р. захистив докторську дисертацію на тему «Становлення та функціонування приватного підприємництва в Україні у період НЕПу (1921 – 1928 рр.) – історико-теоретичний аспект», а згодом здобув вчене звання професора.

- Хто для Вас у житті і науці є авторитетом?

- Взагалі, наука не визнає авторитетів, оскільки вони обмежують творчу і пошукову діяльність. Інша справа, що були і сьогодні є люди, які дійсно для мене становили справжній взірець як вчителя, так і науковця. Це і мій перший декан – Григорій Васильович Січкар, і науковий керівник – Михайло Васильович Коваль. А взагалі, я й сьогодні прагну вчитися у своїх колег, викладачів університету та Інституту. Значною мірою на стиль роботи і поведінку адміністратора впливає і керівник установи – ректор університету академік Віктор Петрович Андрущенко. Принаймні більшість моїх колег вважає, що особисті якості ректора університету, поставлені ним амбітні цілі і ритм життя та праці впливають і на роботу директора, і на діяльність колективу Інституту історичної освіти в цілому.

- Як, на ваш погляд, викладання історії «не історикам» перегукується з позицією університету загалом?

- Історія у суспільстві завжди виконувала унікальну соціально-виховну функцію формування у молоді почуття патріотизму, громадянської самосвідомості, любові до рідної мови і відданості Вітчизні. У сучасній Україні ця функція особливо актуальна. Знання історії власної Батьківщини – це не лише уявлення про її славне минуле. Це і знання про те, якими зусиллями, якою важкою працею, біллю і втратами здобувалась українська незалежна держава, можливість її громадянам вільно жити, працювати і здійснюватись як особистість у сучасному світі. Гадаю, що саме у цьому призначення історії як загальногуманітарної дисципліни у вищих навчальних закладах. Зокрема, я особисто викладаю історію Вітчизняної війни. І хочу, щоб і мої студенти, і їхні майбутні учні завжди пам’ятали про людей, які їм дали право на життя і особистісну реалізацію у ХХІ столітті.

- Якщо ми говоримо про молоде покоління, то якими є студенти-історики? Чому історія приваблює більше хлопців?

- Такими ж, як і всі студенти України. Розумними, гарними, креативними, оптимістично налаштованими. До речі, сьогодні історія приваблює не лише хлопців, а і дівчат. Принаймні, сьогодні в Інституті студенток більше. Між іншим, питання про посилення інтересу представниць прекрасної статі до історичної науки зараз є предметом спеціального вивчення фахівців інститутської кафедри методики викладання суспільних дисциплін і гендерної освіти.

- Які б Ви назвали стимули для абітурієнтів вступати на історичний факультет?

- Розвиток української держави у ХХІ столітті, формування громадянського суспільства, вирішення проблем економічного, соціального та культурного життя можуть ґрунтуватися лише на основі всебічного вивчення досвіду минулого, його творчого узагальнення і використання в умовах сучасності. Саме це зумовлює якісне оновлення змісту і соціального призначення історії, яка сьогодні набуває значення практично спрямованої науки, покликаної озброїти нову генерацію українських громадян практичними, виваженими попереднім досвідом людства здобутками і знаннями. До того ж історія продовжує виконувати функцію формування у молоді почуття високого патріотизму, громадянської самосвідомості, любові до рідної мови і відданості Вітчизні. Протягом останніх років Інститут готував вчителів історії для середніх загальноосвітніх шкіл, спеціалізованих гуманітарних освітніх закладів, викладачів ВНЗ та науковців академічних і профільних науково-дослідних ВНЗ. Одночасно, універсальна фахова підготовка, здобута його вихованцями, дозволяла їм виконувати обов’язки керівників шкіл, працювати в архівах, органах державної влади і управління, політичних і громадських організаціях, інших освітніх, виховних, краєзнавчих і туристичних закладах. У зв’язку зі зростанням соціальної ролі історичної освіти в умовах сьогодення завдання історичних факультетів педагогічних ВНЗ розширюються і зростають. Проте сьогодення, як це не прикро зауважити, засвідчує ознаки падіння престижу професії вчителя, а отже і вищої педагогічної освіти. Фах педагога-історика залишається актуальним і затребуваним суспільством, але зацікавленість абітурієнтів ним дещо знижується. Саме тому вважаю, що одним з ефективних шляхів підвищення престижності професії вчителя історії, посилення його конкурентоспроможності на вітчизняному ринку освітніх послуг може стати лише подальша спеціалізація базового історичного фаху та розширення його професійної основи. Одночасно ця фахова підготовка повинна мати виражену методичну спрямованість, озброюючи випускника педагогічного університету сучасними освітніми технологіями передачі історичних знань, вмінь і навичок їх використання.

- Ваші побажання драгоманівцям.

- Викладачам – гарних студентів, а студентам – гарних вчителів.

Розмовляв Сергій РУСАКОВ