Підсумки загальноуніверсиетського конкурсу

   Шановна Драгоманівська родино!

        З 22 січня по 22 лютого тривав загальноуніверситеський конкурс есе на суспільну тематику "Українська національна ідея вустами драгоманівців". Найвищу оцінку отримала робота А.Дробовича та В.Волковського - студентів 3 курсу Інституту філософської освіти та науки на тему "Філософський погляд на діяльність дисидентського руху в Україні, як вияв становлення національної ідеї у ХХ століття". Переможців буде нагороджено, а їхній чудовий інтелектуальний витвір публікуємо на сайті університету.

“Одійде в морок підле і лукаве,

Холуйство у минувщині спливе,

І той ніколи не доскочить слави,

Хто задля неї на землі живе”

В. Симоненко [5, с. 217] 

Українська спільнота останні два десятиліття особливо активно займається відновленням національної свідомості через віднайдення та переосмислення історичних, політичних, культурних та світоглядних джерел, процесу становлення національної ідеї. Одним з таких джерел, що поєднує у собі елементи всіх вищезгаданих є дисидентський рух.

Почати дискурс хочеться із пригадування складної долі українського народу. Вона несе відбиток багатьох перемог та поразок, війн, революцій, повстань, зрад та негараздів і саме тому лейт мотивом роботи хочеться зробити слова видатного італійця Н. Макіавеллі, - “Ніщо не свідчить про велич нашого народу так явно, як той розбрат, що його роздирав” [2, с. 8].

Не дивлячись на те, що ессе може не містити завдань, але вважаємо за доцільне мотивувати свої слова. Першим завданням є усунення і спростування інтерпретаційних похибок і вад, хибного розуміння феномену дисиденства, що полягає у, з одного боку, “ідеалізації” цього явища, а з іншого боку, “демонізації” їхніх супротивників. Таким чином, діяльними сторонами постають два ідеологічні табори: радянська система та дисидентський рух. У роботах сучасних істориків відбувається штучна спроба змалювати ситуацію протистояння двох таборів, чітко розмежованих між собою, видається, що внутрішньо вони ідейно єдині і їм притаманна чітка визначеність і непохитність у позиціях. Це є засновок гегельянського розуміння історичних подій, що лежить у погляду на історію із майбутнього. Ігнорується невизначеність тогочасної ситуації для самих же її учасників, відображення якої у філософсько-ідеологічному сенсі є другим завданням. Таким чином, у даній роботі розкривається контекст часу, контекст екзистенційного середовища, як окремих дисидентів, так і цілого руху у боротьбі за становлення національного духу, становлення національної ідеї.. Третім же завданням ми виділяємо ретроспективне відображення духу і форми дисидентського руху в Україні.

На наш час у розумінні радянської історії та історії України ми спостерігаємо гегемонію вищевказаного гегельянського методу дискурсу, що полягають у перенесенні сучасного бачення ситуацій та персоналій, сучасних дихотомій суспільно-політичного буття у тодішню епоху. Ідея поступового ствердження української ідеї нібито має своїм проявом дисидентство і воно постає лише як етап розгортання цієї Ідеї. Попри всю вагомість української національної проблематики можна зауважити, що нею не вичерпується і остаточно не пояснюється питання дисиденства. Дисидентство швидше належить радянській історії і ситуації, ніж власне історії України, воно є витвором саме тих специфічних умов і запитань, що постали завдяки радянським системним особливостям. Історія ж України постає тут категорією новоутвореною, що отримує свою легітимність лише в силу дійсного онтологічного статусу, який визначає можливість пріоритету “Історії України” над “Історією СРСР”.

Весь контекст будь-якого явища можна поділити на об’єктивно-історичний та суб’єктивно-екзистенціальний аспекти. Не є винятком і дисидентство. Ми маємо не сліпо використовувати звитягу дисидентів у політичних, ідеологічних, культурних вимірах, а зрозуміти їх, зберегти бачення реалій їхнього буття, відчути дух їхньої епохи, контексту, мети та підстав їхньої боротьби.

Об’єктивно-історичний контекст буття дисиденства випливає із усіх реалій повоєнної історії Європи і СРСР, із розвитку системи міжнародних відносин і розбудови соціалістичної системи та табору капіталістичних країн. Завершення війни і подальший процес мирного врегулювання констатував факт поділу Європи на два табори. Відбувається ствердження соціалістичної моделі у Східній Європі. Прийняття “плану Маршалла” і утворення 1949 року НАТО, 1951 р. – ЄОВС, що потім стало “Спільним ринком” конституювало т.зв. “західний табір”, який принаймні постулював фундаментальні ідеї лібералізму та демократії, гуманістичну ідеологію та заклало підвалини його економічного і політичного процвітання та військової могутності країн Заходу. У СРСР та підконтрольних йому системах відбувається ствердження сталінської моделі управління із “радянізацією” територій, “чистками” антирадянських елементів.

У сталінському повоєнному СРСР була зроблена спроба поновлення жорсткого контролю над мистецтвом і політикою, що виявилася у процесах “жданівщини” та “лисенківщини”, “справі ленінградських лікарів” та “єврейській справі”.

Але виключно важливим є позиціонування СРСР у міжнародному просторі, його науково-технічний поступ – СРСР стрімко розвивається у напрямках ядерного озброєння, космічних досліджень, а після смерті Сталіна та початку десталінізації починається розвиток кібернетики. У 1955 р. випробовується воднева бомба, у 1957 р. запускається перший супутник, у 1961 р. – перша людина у космосі є радянським громадянином. Ці факти є виключними факторами формування радянського світовідчуття, поряд зі специфікою комуністичної ідеології. Образно кажучи, СРСР набуває “космічного пафосу”, стає культурою “масштабу відкритості буття у безмежність”.

У 1964 р. внаслідок “палацового перевороту” Пленум ЦК КПРС скидає Хрущова і до влади приходить Брежнєв. Його епоха власне і стала добою найбільшого розгортання дисдентського руху. Зазвичай її називають “застоєм”, але варто зазначити,  що ця епоха є не “застійною”, а епохи стабільності. Саме стабільність і баланс є метою політики Брежнєва [1, с. 813].

Весь комплекс вищезгаданих феноменів складає передумови виникнення дисиденства. До них можна віднести: створення тоталітарної системи ідеологічного тиску (табори, чистки, політичні процеси тощо), десталінізація (падіння “культу Сталіна”, що призвело до певної демократизації суспільства), внутрішньоідеологічна полеміка (бродіння умів у партії, що прагнули виробити систему посттоталітарного комунізму), перемога у Другій світовій війні (утвердження позицій СРСР у світі, до чого можна віднести участь в ООН, Гельсінських угодах, створення образу радянського визволителя, поширення зони впливу СРСР на Захід, що призвело до “холодної війни”), “зоряний міф” (розгортання космічних амбіцій СРСР, що широко прокламувались у суспільстві і створювали ментальний стереотип про зоряне покликання радянського народу), наукові досягнення та повоєнна індустріалізація (розробки водневої зброї, ядерні дослідження, будівництво ГЕС та заводів-гігантів), загальне покращення рівня життя, що призвело до піднесення культурного та освітнього рівнів населення, збільшення інтересу до критико-рефлективного оцінювання світоглядних реалій.

Могутнім імманентним часові процесом є ідеологія СРСР. Вона є не пасивною метафізичною сутністю, а динамічною та діалектичною, саме це дає право говорити про ідеологію як процес, а не як просту світоглядну установку. Ідеологія у країні Рад вступає в гострий конфлікт з особистістю, цей конфлікт не вирішується засвідченням власних позицій, як на ліберальному Заході, а закінчується, як правило, репресивною перемогою першої.

“Щоб оцінити характер зрушень у свідомості мас, слід взяти до уваги характер радянської ідеології... Пануюча від дитячого садочка до Академії наук ідеологія мала характер політичної релігії” [3, с. 611].

Варто зазначити, що радянська система, що мала своїм осердям комуністичну ідеологію, є скоріше не державним механізмом, чи системою, а релігією своєрідного типу. Вона має наступні ознаки релігії: божество, догматику, систему провадження культу, своїх “святих”, “пророків”, “апологетів”, ієрархію служителів, рядових адептів віри (“мирян”), власну священну історію та імманентний вектор, що прагне особливого есхатологічного завершення. І так само як у церкві “глибини догматики, марксистсько-ленінського богослів¢я, залишається справою фахівців...” [3, с. 612].

Догматичні фабули комунізму загальновідомі: звільнення експлуатованих від експлуататорів, утвердження соціальної справедливості і ліквідації економічного відчуження (“ідея рівності”), боротьба за всесвітнє утвердження ідеалів комунізму (можна порівняти із претензією релігії на світове панування), месіанська та есхатологічна ідеї про “світле майбутнє”, “загірну комуну”, визначальна роль пролетаріату, як класу богоносця (найбільш схильний до ідей комунізму) та інше. Саме з цих фабул утверджуються міфи про священне значення громадянської війни та революції, “загниваючий капіталізм”, “вільний від вульгарної прагми матерії клас трудівників-будівничих комунізму”, постійного зовнішнього ворога та більш пізній міф про поступову еволюцію комунізму (від соціалізму, розвиненого соціалізму та до комунізму) та ін. Не дивлячись на досить струнку систему вона виявилась не ідеальною, тому потребувала постійної ідеологічної реставрації. Усунення Леніна, внутрішньопартійна боротьба після “з¢їзду переможців”, десталінізація та подальша “традиція, коли кожний новий радянський лідер розглядав попереднього як злочинця” [1, с. 812] виступали емпіричними доказами цієї реставрації.

У цьому контексті ХХ з¢їзд КПРС стає не просто черговою реставрацією, оскільки його рішення та перебіг стає відомий рядовим партійцям і громадянам, а світоглядною революцією, прийняттям нової методології втілення комуністичної релігії, що можна порівняти його з Тридентським собором для католиків, який змінив характер їхньої взаємодії із світом.

Саме на тлі цих подій і виникає новий рух соціально-політичної реставрації, і зрештою соціального протесту – дисиденство. Варто одразу зауважити, що дисиденство не є самостійним, самодостатнім явищем, а відповіддю на виклик часу (“тойнбіанська схема”). Воно виникло і реалізувалось у контексті часу.

Одразу слід підкреслити, що дисиденство в залежності від часу діяльності можна класифікувати як пізнє та раннє. До раннього належать п¢ятидесятники та частина шестидесятників. До пізніх представників належать семидесятники та вісемдесятники. Одночасно з цією схемою варто констатувати, що методи раннього дисиденства лежали в рамках легальних методів вираження думки (за винятком тих, що належали до УПА та солідарних із нею структур, вони ще послугувались силовими та методами підпільної боротьби), апелювали до програмних документів партії, конституції СРСР, “заповідей” Леніна та прагнули використовувати офіційні способи комунікації з владою – виступи на зборах, офіційні листи, звернення, запити, громадські ініціативи тощо.

Причиною зміни методології стало усвідомлення дисидентами того факту, що ідеологічна система СРСР прислухалась та послуговувалась лише такому vox populi, що виражав її власні інтереси, інші ж “голоси”, або воліла не чути, або грубо обривала на півслові. Пізніше ж представники дисиденства зрозуміли марність та ідеалістичність лише таких спроб і перейшли у рішучий наступ – листування з західною пресою та владними структурами, видання “самвидаву” ворожого до офіційної ідеології змісту, проведення таємних нарад й різноманітних акцій протесту. Саме це зумовлює паралельний поділ “епох” дисиденства на “епоху самотності” та “епоху слави”. І хоча дисидент завжди був одиноким, можна сказати маргіналом, але яскраво різниться час повної екзистенційної та суспільної самотності ранніх дисидентів, що не мали широкого доступу у “інший світ” (О. Солженіцин, Д. Синявський за прорив “залізної завіси” отримали демонстративні покарання) та пізнього дисиденства, що активно спілкувалось із заходом, отримувало ідеологічну, політичну і навіть матеріальну підтримку ліберально-демократичних сил світу. Крім того, для українських дисидентів особливого значення набували діаспоранти, що були, як прийнято було казати – “нашими там”.

За ідеологічними ознаками можна виділити наступні напрямки у дисидентському русі: націонал патріотичний, ліберально-демократичний, реформаторський. Націонал-патріотичний – вирізнявся особливим акцентом на права нації і мови із зверненням до стародавніх історичних та духовних традицій і певним чином продовжували традицію інтегрального націоналізму (Л. Лук¢яненко, О. Мешко, О. Бердник, І. Кандиба тощо). Ліберально-демократичний – переважно представлений правозахисною діяльністю та участю в УГГ (П. Григоренко, Л. Плющ, С. Глузман, Г. Алтунян, В. Малинкович). Реформаторський – провідною лінією якого була боротьба за відновлення первинної ортодоксії марксизму-ленінізму або віднайдення нових шляхів розвитку соціалізму, тобто не революційність змін, а її соціалістична еволюційність та боротьба з “перегинами” ідеології (В. Симоненко, О. Гончар, І. Дзюба). Вираження ідей усіх напрямів відбувалось переважно через громадську, наукову, літературну, культурну та деякою мірою, просвітницьку (Див.: Світличний Іван. Голос доби. Листи з “Парнасу”. – К., 2001. – С. 518, 519) діяльність. На нашу думку, найвищим досягненням дисидентів є створення “культури національних почуттів” [3, с. 675], адже це є внутрішньою, позачасовою та оптимістичною рефлексією над долею та призначенням власного народу, позбавленою будь-якої ксенофобії. Як зазначає М. Попович, “в новому українському національно-культурному русі представлені були найвищі і найбільш європейські досягнення (науки, культури, ідеології – прим. Автора)” [3, с. 676].

Саме за таких умов у СРСР та Україні визрівало до нового якісного перетворення національне питання, що нерозривно йшло у контексті з визріванням питання про громадську свободу [3, с. 673]. На відміну від російського національного руху, що страждав шовіністичними та антисемітськими ухилами, український носив ліберально-гуманістичний характер, що пояснюється рецепцією західних ідей, спільністю та подібністю історичної долі українців та євреїв, і загалом специфікою української традиції.

У протистояння дисиденства та ідеології явно проглядається мотив протистояння індивідуального та соціального. Якщо на Заході цей конфлікт був або знятий, або “приглушений”, то жителі країни Рад, а особливо ті, що мали необережність виступити проти пануючих догм відчували на собі всю страшну могутність системи і опинялись у статусі “єретика”, проти якого діє інквізиція. Таким чином, протистояння дисиденства і ідеології набувало ознак релігійної боротьби. За таких умов “єретик” опинявся у екзистенційній, соціальній та класовій ізоляції. Якнайповніше він відчував у собі тривогу, самотність, відчай, а відтак ейфорію приреченого, ідеалістичний максималізм самопожертви у боротьби із нездоланним ворогом. Для українських дисидентів радянська система була “Сізіфовим каменем”, а їх особистість приречена на страждання або знищення. Саме це говорить про їх подвиг, саме це викриває внутрішнє прагнення українського духу до “прориву” у реальний світ. Але при всьому цьому не слід забувати, що дисиденти не мали відчуття системної перспективи (див. позицію Г. Померанца [3, с. 612]). Вони боролись проти того, що їм не було під силу подолати і їхня перемога – це лише виживання.

Плоди їхньої праці стали підставами теперішньої недолугої української псевдоідеології, але з часом саме вони будуть одними з найяскравіших фактів нової священної історії. Священної історії української нації.

Список використаних джерел

1.            Девіс Н. Історія Європи. – М.: ООО “Издательство АСТ”,: ООО “Транзиткнига”, 2004. – 943 с.

2.            Макіавеллі Н. Історія Флоренції. – М.: вид-во “Наука”, 1987. – 447 с.

3.            Народжені Україною. Меморіальний альманах. У 2-х т. – К.: Євроімідж, 2002. – 896 с. (1-й т.) і 896 с. (2-й т.)

4.            Попович М. Червоне століття. – К.: АртЕк, 2005. – 888 с.

5.            Симоненко В. На схрещених мечах: Вибр. Твори. – К.: Унів. вид-во ПУЛЬСАРИ, 2006. – 384 с.