Його справжні друзі тут…
Великого й талановитого, відомого у цілому світі, шанованого в Україні Андрія Самійловича Малишка цього року згадують особливо часто. Рівно сто років тому під Обухівськими зорями у маленькій хатині сільського шевця-чоботаря народився ще один геній української культури, а національне письменство отримало в його особі ніжного і мелодійного співця.
Громадськість України дружно й активно заходилася різноманітними подіями відзначати цю дату, навперебій доводячи свою близькість Малишку. А от Національному педагогічному університету імені Михайла Драгоманова й доводити нічого не потрібно. У родині НПУ вже давно називають Андрія Самійловича просто й звично – драгоманівцем. Це ж треба, полишивши медичний технікум, письменник обрав стежину педагога і закінчив один із підрозділів колишнього Київського інституту народної освіти і теперішнього Драгоманівського університету.
Дух і талант Малишка повсякчас витає в альма-матер вчительства, але 2012-ий для драгоманівців – особливий. Протягом усього року в навчальному закладі проводяться найрізноманітніші заходи від наукових конференцій, студентських зустрічей, театралізованих дійств до літературних виставок і екскурсій. Наприклад, нещодавно близько сотні студентів НПУ висаджували ялини в парку імені Андрія Малишка, в університеті на радість усій громаді з’явилася аудиторія-музей письменника з меморіальною дошкою. Та чи не найбільш приємною новиною для усіх драгоманівців стало нове найменування Інституту української філології, що тепер гордо називатиметься Інститутом української філології та літературної творчості імені Андрія Малишка. Про це ректор університету Віктор Петрович повідомив громадськість у своєму виступі на урочистостях з нагоди святкування 100-річчя з дня народження поета:
«Вельмишановні друзі!
Кожен університет пишається своїми випускниками, особливо високими й талановитими, тими, які зробили вагомий і видатний внесок у розвиток науки і виробництва, культури і освіти, моралі і духовності народу, суспільства і держави.
Таких випускників має й наш університет. Науковці і педагоги, політики, письменники і поети, прості сільські вчителі і видатні діячі науки і культури. Хтось у нас навчався, інший – працював, третій ввійшов в університет як організатор його діяльності чи духовний наставник молоді. Але всі вони складають велику Драгоманівську родину, зцементовану любов’ю до України, її чарівної мови і культури, працьовитого люду і його величності Вчителя.
Справедливим є й те, що одним з найперших серед них є випускник факультету соціального виховання (літературного підвідділу), видатний поет, істинний жайворонок української поезії Андрій Самійлович Малишко.
Переді мною залікова книжка ювіляра… Заліки, екзамени, педагоги, оцінки. Все, як у всіх. Однак… Кожен, хто спілкувався з ним, відчував глибоку одухотвореність хлопця, його спрямованість у майбутнє, любов до людини, народу і Батьківщини.
Юнак прагнув стати вчителем. І хоча на початку життя доля кинула його в царину медичної справи, майбутній поет обрав справу лікування душі – зрощення вічного, доброго, справедливого. Того найвагомішого, що робить людину Людиною.
Він любив дітей і… поезію. Й саме через поезію просвітлював, навчав і виховував – любити Батьківщину, її квітучу природу, родючі землі, звитяжний трудовий народ.
Я з тих країв, де в полум’ї зорі
Високе небо не вбирає цвіту,
І люди там, немов богатирі,
Руками воду тиснуть із граніту.
Ах, друже мій хороший, там мета,
Немов струна, що завжди із тобою.
І гомонять в братерському двобою
Блакитне небо і такі ж жита.
Він виховував віру у справедливість, основою якої є наполеглива праця і взаємна підтримка, дружба народів-братів.
Він ніколи не втрачав надії на краще майбутнє свого народу, мирного і світлого завтра народів європейського простору і світу.
Він звеличував цінності – близькі і рідні кожній людині; цінності, які змалечку пестувала у нас Мама, на яких наголошував суворий, але справедливий Батько.
У ті далекі, тепер уже – історичні часи в університеті працювали видатні педагоги і науковці: Агатангел Кримський, Микола Зеров, Павло Філіпович, Сава Христофорович Чавдаров… А керівником літературного гуртка був знаменитий Максим Тадейович Рильський.
Студент Малишко переймав їх дух і творчість, захоплювався їх здобутками й сам намагався бути кращим. Він не прагнув увійти в історію. Історія втягувала його в себе, робила речником епохи, володарем її непокірного духу, душевної величі, великого людського страждання.
Це були важкі часи. 33-й – рік несамовитого голодомору; 37-й – рік гоніння і репресій, нищення людей і культурних цінностей. А далі були війна і важка праця з відбудови народного господарства. Поет пройшов стежками історії з високо піднятою головою, гордістю за велич свого народу, його звитягу, з вірністю національним традиціям і спрямованістю у майбутнє.
Аж ніяк не випадково однією з головних ліній його знаменитої поезії стала тема Великої України – Батьківщини для кожного українця. Як найвища цінність. Батьківщина у Малишка тісно пов’язується з такою символічною категорією, як мати. Батьківщина – це мати! Ніжна, незабутня, єдина.
Мамо, я хочу поговорити з Вами
У Вашім житті, у Вашій смерті,
Як Ви колись перейшли полями,
Нас беручи на долонечки вперті.
Ось я бачу ті очі синії,
Пальці відчую завжди вузлуваті.
Б’ється мороз в посивілому інеї,
Мерзнуть шибки у Малишковій хаті.
Альтернативи цій зв’язці не має і бути не може! «Любіть Україну» як матір, як сонце, як Долю – це, мабуть, від Сосюри. «Рідна мати моя, ти ночей не доспала…» - це сам Малишко у своїй безмежній любові і відданості матері, народові, Батьківщині.
«Прочитайте вірші Андрія Малишка, або заспівайте його пісні, і тоді душа сповниться теплом рідного дому, осяється материнською любов’ю», пише Іван Драч у недавно опублікованій статті «Жайворонок над Україною».
Символічно, що саме тут поет звертається ще до однієї цінності – святої, вічної й незаперечної, як Божий світ. Це вчителька, яка для поета постає не інакше, як «світовою зорею». Розуміння вчительської професії, схиляння перед благородством душі вчителя, який своє життя присвятив школі й учням, утілилося у багатьох творах, присвячених цій нелегкій, але й натхненній праці. Звертаючись до образу вчителя, Андрій Малишко підкреслить в ньому найістотніше – вроджену інтелігентність, душевну щедрість і сердечну щирість, яких і сам мав доволі.
Школярських днів нам не забуть ніколи,
Не проказати їх, не проспівати,
Як бігали з торбинками до школи
У грізний рік, у славний рік двадцятий.
Забувши сміх, і примовки, і жарти,
Ми слухали, схилившися на парти.
Учитель піде тихо по діброві,
На кожнім слові перетомить очі:
«Трохим Іванович, ми живі і здорові…»
І вже він не засне до полуночі,
Ті голоси згадає повнозвучні,
Сусідам гордо скаже: - Пишуть учні.
Саме такого вчителя готує наш університет, який справедливо очолює педагогічну справу держави, а нині – вийшов на терени Європи.
Інститут української філології (в минулому факультет соціального виховання, відділ шкільний, підвідділ літературний – де навчався Андрій Малишко) виховав видатних представників літературної плеяди України. У різні часи тут навчалися: знаменита поетеса Ліна Костенко, поет-байкар Павло Глазовий, письменник Юрій Збанацький, поет Андрій Демиденко.
Нинішні студенти – це високо талановиті люди. Вірші чи прозові твори, написані ними на студентській лаві, засвідчують неймовірний злет духу незалежності і свободи. Любові до людини і Батьківщини, які утверджував Андрій Малишко, і які плекає наш університет.
В університеті діє Літературна студія, яку очолює наш випускник, поет Андрій Демиденко. Почесними професорами університету й одночасно учасниками його Літературної студії є видатні поети Борис Олійник та Іван Драч, Олекса Довгий та Павло Мовчан.
Нині в Інституті підростає талановита молодь, яка пише вірші. Повсті й оповідання, шанує своїх попередників, любить Україну, відстоює нашу мову і культуру, робить усе необхідне для їх утвердження в гуманітарному просторі Європи і світу.
В університеті працюють видатні науковці – академіки Микола Шкіль. Любов Мацько. Володимир Бондар; ми пишаємося, що тут є такі знаменитості, як Анатолій Авдієвський, Мирослав Вантух, Анатолій Паламаренко.
Враховуючи високі літературні традиції, заслуги Інституту у царині підготовки національних педагогічних кадрів, формування літературно-поетичного бомонду держави, пропоную назвати його «Інститутом української філології та літературної творчості» і присвоїти Інституту ім’я нашого ювіляра – Андрія Самійловича Малишка!
Як згадує у своїй прекрасній статті «Жайворонок над Україною», знаменитий поет і державний діяч Іван Драч, під час святкування п’ятдесятирічного ювілею Андрія Малишка видатна поетеса Ліна Костенко сказала такі слова «Ваші справжні друзі тут».
Сьогодні – столітній ювілей поета. І поет знову з нами. Вірніше, ми разом з ним. І саме тому, у його високу честь і одвічну пам'ять, з повною відповідальністю за майбутнє, за вчительську і літературну справу Україну, вслід за Ліною Костенко можемо сказати: «Андрію Самійловичу! Ми підтримаємо і понесемо у вічність підняті Вами знамена. Ваші справжні друзі тут!»
Слава ювіляру!
Слава нашому університетові!
Слава Україні!»
Висловив свою доповідь Віктор Петрович як один з найдемократичніших ректорів України разом зі студентами, підігрівши тим самим атмосферу вечора душевним теплом і енергетикою драгоманівців.
Усе дійство відбувалося у Колонному залі імені М. Лисенка Національної філармонії України. Доторкнутися до творчості митця зібралася уся інтелігенція столиці і Київщини, його сучасники-колеги, вихованці-поети, послідовники-митці, шанувальники й поціновувачі його таланту. Один з таких, що до речі виступив й ініціатором заходу та натхненником святкування 100-річчя Малишка на державному рівні – заступник Голови Верховної Ради України, доктор політичних наук Микола Томенко. Як зауважив у вітальних словах чиновник: «Я безмежно радий, що пропозиція відзначення 100-річчя з дня народження Андрія Малишка схвально була сприйнята усім українським суспільством і найбільше – це університетами».
Микола Володимирович переконаний, що такі події для держави знакові у сенсі збереження її не лише культурної і духовної спадщини, але збереження та зрощення її як держави загалом. Поет-пісняр, чий хоч один витвір співає уся країна, вже вважається народним, а якщо таких творінь десятки, то й поготів, запевнив присутніх пан Томенко. Малишко – поет з українською душею, але вже не українського – світового масштабу і наша нація повинна цим гордитися.
Шалені оплески глядачів викликав ще один неймовірний виступ. Наче подорож у далеке буремне минуле, що повільно перетікало в хвилюючу сучасність – за трибуною, як і п’ятдесят років тому (на п’ятдесятиріччі Андрія Самійловича) Герой України, поет, перекладач, громадсько-політичний діяч, лауреат Національної премії імені Тараса Шевченка Дмитро Павличко.
«У ньому жив український дух, де б він не був, куди б не з’являвся. Усі чекали від нього слова. До нього усі горнулися. Зверху слухали старші: Олександр Довженко, Максим Рильський, Остап Вишня, знизу підходили молодші: Іван Драч, Ліна Костенко, Микола Вінграновський – мої друзі…», - зі сльозами в очах та гордістю в серці говорив Дмитро Васильович. Письменник пригадував щемливі факти з біографії Малишка, досі невідомі широкому загалу, особливо його виступи перед українською громадою, сповнені високого бурхливого патріотизму, під час яких не раз тремтів у залі й сам Павличко.
Щемливо розповідав про те, як забували, нищили пам'ять про поета і як його повертали в українську культуру. Весь цей довгий розхитаний час Дмитро Васильович вболівав за колегу й вчителя. У таких переживаннях народилося чимало книг Павличка-літературознавця, присвячених постаті Малишка і його генію. Апогеєм же ж цих думок стали вірші написані другу, які пан Павличко читав в урочистій зала філармонії.
Не сколихнути сердець присутніх, не зворушити синівської й доччиної любові до України такий виступ просто не міг, як і загальна атмосфера свята. В залі раз-у-раз виривалися гучні аплодисменти, що ставали символічною дякою за кожну Малишкову пісню, подаровану Національним заслуженим академічним українським народним хором імені Г. Верьовки під керівництвом Героя України Анатолія Авдієвського та солістів-викладачів Інституту мистецтв НПУ. Присутні мали змогу почути такі шедеври українських мелодій, як «Пісня про рідну землю», «Ми підем, де трави похилі», «Запливай же, роженько!», «Пісня про вчительку», «Моя стежина», «Київський вальс» та інші.
Дивовижним чином, але драгоманівцям вдалося оживити Андрія Самійловича, він і сам завітав на хвилю в Колонну залу філармонії, спочатку з чорно-білих кінокадрів фільму про письменника, відзнятого на замовлення Драгоманівського університету Телевізійним об’єднанням «Сперанца». А згодом поет ожив у серці кожного присутнього, щоб залишитися там назавжди, бо ж правду сказав Віктор Петрович – «Справжні друзі Малишка тут…»
Людмила КУХ,
світлини Юлії КОВАЛЬЧУК
прес-служба університету
