НЕДОМОВЛЕНІСТЬ МОВИ

Великі українські генії вважали, що найважче вивчити рідну мову, бо вона живе у серці людини поза всілякими правилами й законами. Вона частина людини, як душа, або свідомість і потрапляє у тіло з молоком матері та супроводжує українця усе життя. Як би він цьому не противився. Виходить, вчити мову – це вчити самого себе, що надто непросто. Вчити себе у світі і світ у собі як багатоликого Януса, якому ні кінця нема ні краю. Мовне багатство теж подекуди нагадує безкінечне різнобарвне поле слів і смислів. А на перший погляд воно таке просте те слово. Особливо, коли з ним зростаєш з дитинства. Часто закохані в нього люди вже не можуть розлучитися з мовою усе життя.

Одна з таких «диваків» маленька дівчинка Люба зі Сковородинської Переяславщини, до безтями залюблена в книжку. Українська мова й література відкривали для сільської дитини небачений світ, розраджували після тяжкої роботи й давали хоч недовгий відпочинок у тому недитячому дитинстві.

Її обрала мова

Сьогодні та дівчинка з Переяславщини – доктор філологічних наук, професор, дійсний член Національної академії педагогічних наук України, заслужений працівник освіти, завідувач кафедри стилістики української мови Інституту української філології Національного педагогічного університету імені Михайла Драгоманова. Її вихованці з любов’ю називають професорку Любов’ю Іванівною і це зовсім не каламбур. Лекції Любові Мацько завжди проходять у переповнених аудиторіях в атмосфері взаємної любові і розуміння. Чи то оратор з пані академіка неперевершений, що кожне слово достукується до серця, чи то науковець принциповий і талановитий. Як запевняють аспіранти професорки, обидві тези правильні й пояснюються лише одним – великою любов’ю до мови, що передається як вірус словесним шляхом. От і «розносить» Любов Іванівна Драгоманівським університетом «мовну епідемію».

Сама ж Любов Мацько (дівоче прізвище – Недбайло) не спростовує своїх обвинувачень, а на запитання «чому все таки мова?», замислюється на хвилю, а потім зізнається, що в тому великому «чому» є дуже багато маленьких. Одне з них – Переяславщина.

Ця щира українська земля подарувала своїй Батьківщині чимало героїв і митців. Їх імена золотими сторінками вписані в історію України. Автентика цього краю найкращим чином сприяла формуванню національного менталітету. Українськість, народна культура і мова були органічним довколишнім світом, у якому зростала й Любов Мацько. Тут пісня й приказка означали не творчість, а саме життя, тому нерозривно сплетені з усім побутом. Кришталева мова – бо не було ще суржику, як не було радіо і телебачення, високоморальна свідомість – бо сформована на родинних постулатах. Такому вихованню можна тільки позаздрити. Не розгубила усе це Любов Іванівна й досі – ділиться зі студентами, як гостинцями на Різдво, вплітає у бесіди народні афоризми, згадує рядки співаних мамою пісень.

Коли у Переяславі з’явився музей, тодішня студентка Любов Недбайло була особливо вражена  не так власне музеєм, як виставленими в ньому книгами латинською та давньогрецькою мовами. «Мені було складно прочитати їх, – згадує професорка, – але ж за ними вчилися колись такі як я люди з Переяславщини і, може, навіть з мого села. І вчили тоді такі як Сковорода». Певною мірою бажанням вчитися за Стельмахом «аж на вчителя» Любов Іванівна завдячує і цим юнацьким враженням.

Мова ж давалася легко. Тоді молодь вирізнялася гарною рисою характеру – любов до читання. Шкода, що таке словосполучення у наш час навіть не почуєш. Мовознавець дещо аргументує це сучасною інформаційною перенасиченістю та високою забезпеченістю суспільства. «У часи мого дитинства і юності книга була розкішшю. Вона відкривала той світ, якого інакшим чином сільська дитина, на яку звалилася вся робота по господарству поки батьки заробляли обов’язкові трудодні, не могла побачити. До того ж читання було одночасно й відпочинком для рук та ніг».

У педагогічному училищі майбутньому науковцю пощастило більше. Завдяки товариським стосункам з бібліотекаркою книгозбірня навчального закладу відкрила для неї свої скарби. Під впливом художньої літератури та мудрих наставників Любов Іванівна ще з більшою силою закохується в українське слово. А хороші вчителі та викладачі супроводжують пані Мацько всю життєву дорогу. Наприклад, завдяки «впертості» директора сільської семирічки Люба продовжила своє навчання в училищі, а згодом – у Київському педагогічному інституті імені М. Горького.

 Чи не найбільшим досягненням на той час вважалася участь у всесоюзних конференціях. Студентка-відмінниця Недбайло побувала на двох: у Російському державному педагогічному університеті імені О. І. Герцена в Ленінграді та у Тбілісі. В обох Люба презентувала дослідження творчості Тараса Шевченка. Загалом же, розповідає, що захоплювалася усім, що тільки могла встигнути, багато читала, займалася громадською роботою, активно брала участь у студентському профспілковому й комсомольському житті. І врешті по закінченні вишу – була рекомендована до аспірантури як одна з найкращих студенток.

Але разом з дипломом дівчина отримала й нові проблеми, що стосувалися житла в Києві й місця роботи. Обіцяну школу-інтернат разом з гуртожитком для працівників, куди отримала направлення, так і не добудували. А черга охочих для працевлаштування у міському відділі освіти на той час сягала понад 5 тисяч. Їхати Любі не було куди. Й тут знову велику роль в її житті відіграють наставники. Завдяки професору Київського педагогічного інституту Михайлу Жовтобрюху дівчина починає працювати в Інституті мовознавства імені О. О. Потебні Академії наук УРСР.

Великою мірою життєву дорогу визначає місце роботи. Для Любові Іванівни це був чи не головний фактор. І надзвичайне наукове оточення, адже в Інституті мовознавства працював цвіт філологічної науки, й дослідницька атмосфера, в якій проводила більшу частину свого життя пані Мацько, з того часу тісно вплелися в її долю. «Тоді мені відкрився такий широкий світ, така глибина мови, про яку я раніше навіть не уявляла. Я усвідомила мову, як ознаку людськості й почала займатися нею як наукою», – розповідає професорка.

Певно, що це не дивує, адже працювала пані Мацько секретарем-референтом у світила історії української мови й лінгвостилістики Івана Білодіда. Щоденно науковець була в епіцентрі найцікавіших філологічних подій країни – від міжнародної конференції до виходу чергової книги чи монографії. Закономірно, що з часом у свідомості почав окреслюватися образ науки й того, що в ній можна шукати. Саме тоді відчула потребу наукової діяльності як способу самореалізації.

Початок – це вже більш ніж половина шляху.

Любов Мацько засновниця та керівник відомої в Україні та за її межами наукової школи «Функціональна лінгвістика, лінгводидактика та методика української мови в середній і вищій школі». З-під її пера вийшло понад 400 підручників, посібників, монографій та інших публікацій. Під її керівництвом успішно захистили дисертації 35 кандидатів філологічних наук та 9 докторів. А починалося усе з власного вступу до аспірантури у 1964 р. на кафедру української мови рідного університету, який кілька років тому завершила. Як сама згадує, вчилися в спільній аспірантській кімнаті, де кожен мав власний робочий стіл.

Під науковим керівництвом «патріарха українського мовознавства», як часто називають у вчених колах Михайла Жовтобрюха, аспірантка відкривала новий світ мовознавства, де кожне відгалуження цієї науки – глибока сфера тісно взаємопов’язаних знань.

Любов Іванівна розповідає: «Михайла Андрійовича з невимовною вдячністю згадую усе життя, бо завдяки його настановам, я тепер з легкістю можу розібратися навіть у тих галузях філологічної науки, які не досліджую у зв’язку зі своєю роботою. Обшир і контексти всього прочитаного досі формують у мені щораз нові смисли, підводять до породження нового знання. Адже відсутність результату – то вже результат. У суперечці начитаний завжди бачить, де правда. Якщо ж заперечує два положення, то в нього негайно ж формується власне третє».

Своїх вихованців професорка Мацько теж привчає до читання різноманітної наукової літератури, усвідомлення різнорідних поглядів і думок на одне й те ж явище. Таким чином Любов Іванівна прагне витворити їх наукове середовище й культуру. Мабуть, завдяки такій неординарній ерудиції наукова школа академіка Мацько отримала світове визнання. А ще через вагомі досягнення, перелік яких уже давно важко втримати в пам’яті.

На запитання про наукову школу та своїх вихованців Любов Іванівна лишень посміхається: «Мені не потрібно про них говорити. Вони говорять самі за себе своїми працями, вченими званнями, нагородами, книгами. Мені залишається лише радіти – щоденна праця виявилась не даремною».

Майже всі викладачі кафедри стилістики української мови – аспіранти Любові Мацько. Вони такі ж ентузіасти рідного слова, як і їхній науковий керівник. Замість розповідей про них професорка демонструє монографії, підручники, видрукувані проекти, і від кількості поважних за об’ємом книг справді віднімає мову. Шлях кожного – терниста стежка нагору, де усі схили долаються зусиллями і терпким бажанням, а нагорода – тепла посмішка та гордість у очах наставника.

Пані Любов за життя навчилася сміливо дивитись світові в очі, тому й упевнено крокує з сучасністю. Чого варті лишень дослідження вихованців наукової школи Л. Струганець, М. Дудика, А. Денискіної, О. Семеног, що використовують інформаційні технології у вивченні мови. Під керівництвом професорки розроблено автоматизовану інформаційну систему «Lingua» для комп’ютерної обробки текстів і словників та формування блоків дидактичних матеріалів. Проект отримав високу оцінку і грант Американської ради освітніх товариств.

У великій павутині Інтернет функціонує спеціалізований сайт «Нова мова», створення якого ініціювали теж вихованці Любові Іванівни. Користувачі мережі за його допомогою відкривають для себе безпідставно забуту українську лексику. А якщо зважити на сучасну, поглинуту електронним світом молодь, то це для українства просто дивовижний подарунок. До того ж  планується видання й електронних посібників.

«Молодь завжди дивиться далеко вперед, – зізнається професорка, – вони хочуть охопити стільки, скільки людський розум охопити просто не може. Але ХХІ століття пропонує вихід зі складних ситуацій за допомогою різноманітних технічних засобів». Як виявилось ці проекти не створювались цілеспрямовано і не ставали ціллю, але творчий підхід і щоденна праця когорти юних мовознавців, перетворила їх у досконалі методики, якими тепер уже користуються не лише в Україні.

Сьогодні школа Мацько вийшла за звичні рамки свого функціонування у лінгводидактиці. Важко окреслити над чим аспіранти Любові Іванівни не працюють, бо розвиваються вони разом з українською мовою. А от планами пані Любов радо поділилася: «Дуже багато чого хочеться. Одне з таких бажань – видати книгу про українську лінгвокультурологію, бо вже й матеріалів назбиралося, лишилось тільки з силами зібратися. Зараз в Україні за цією дисципліною майже нічого не стоїть вагомого. Вона потребує свого глибокого осмислення й опису в друкованому слові». Не випадково ж зацікавлення академіка Мацько завжди тісно поєднуються з культурою й національною ментальністю. До 200-ліття Кобзаря зріє ще одна мрія – опублікувати книгу про слово Шевченка, над сторінками якої разом зі своїми вихованцями трудилася чи не ціле життя.

На переповненому записами письмовому столі Любов Іванівна по черзі перебирає теки з паперами – кожна заслуговує на окреме видання, кожна добірна, детально вивчена. А ще кожна, за переконаннями мовознавця, – обов’язкова. Тут і унікальна комунікативна лінгвістика, яку давно викладає студентам, і оновлене видання «Риторики» (перша книга була розкуплена у рекордні терміни), і ще неймовірна кількість підручників з мови для школи.

Підручники Мацько особлива царина її діяльності як мовознавця й методиста, що сплела у перевесло науковця й педагога. Стільки народної мудрості, творчості, мовної влучності, скільки увібрали ці підручники, ще варто пошукати. Шкільні вчителі вдячно схиляють голови й видається, що урок української просто не може бути до такої міри цікавим. Ну правила собі, та й правила. А тут таке розмаїття художності, словесної фантазії, поетичного таланту. Вона навчила звичайний підручник і говорити, й співати, й малювати. А в руках академіка вже майоріє новий, для 10 класу, що розповідає про мову в історико-культурному контексті. «Якщо не бачити за мовою ні історії, ні культури, то як же її тоді будуть цінувати», - дивується пані Мацько.

«Мова є тим чинником, що встановлює «природні» межі нації, при цьому, будучи унікальною системою світобачення й самовираження окремої нації, виступає не лише засобом спілкування, а й дає змогу представникам цієї спільноти розуміти одне одного на глибинному, підсвідомому рівні», - лагідним голосом, але як твердо констатує Любов Іванівна, - Якби наша влада зазирнула у мовознавство глибше, то зрозуміла скільки втрачається його ігноруванням».

 Як намистини перебирає академік аргументи до цього твердження. Її студенти добре їх вивчили, аспіранти і докторанти – ними живуть. А сама Любов Іванівна не втомлюється доводити це власним способом життя. У її долі мова в усьому. Тільки скільки там ще є недомовленого, невисловленого на повний голос, аби лиш стало сил.

Людмила КУХ,

керівник прес-служби університету