Жіноча справа: у кулуарах освіти

Її б варто зарахувати до тих жінок зі світовим ім’ям, які своїм життям і громадською діяльністю доводили й продовжують доводити, що не існує розмежувань між жіночою і чоловічою справою, є лише загальнолюдське високоморальне покликання, здійснювати яке життєво необхідно.

Цьогоріч виповнюється 100 років від дня народження Марії Максимівни Підтиченко – громадського і державного діяча, дійсного члена Академії педагогічних наук СРСР, учасниці Великої Вітчизняної війни, талановитого педагога, ректора Київського державного педагогічного інституту імені О. М. Горького (нині Національний педагогічний університет імені. Михайла Драгоманова) у 1956-1970 роках.

Марія Максимівна Підтиченко народилася у 1912 році на Слобожанщині. По закінченні харківської середньої школи у 1930-му році обрала навчання на історичному факультеті Харківського інституту народної освіти (у 1933 р. вишу було повернуто статус Харківського державного університету). Надзвичайно енергійна, комунікабельна, високої працездатності, наполеглива, честолюбна, з ранньої юності вона – лідер і натхненний організатор громадського і комсомольського життя студентського колективу. Навчання юній Марії давалося з легкістю, тому багато ще займалася шефською роботою: працювала зі студентами у селі на збиранні урожаїв, допомагала у місцевих виборах та культурно-просвітницькій роботі.

Так склалося за бажанням самої молоді, що студенти-комсомольці були першими в оборонно-масовій роботі: вивчали військову техніку, парашутизм, стрілкову і медсестринську справу. Велика потреба в освічених, відданих Батьківщині спеціалістах гостро відчувалася у сферах культури, науки, освіти.

Студентка Марія від початку вирізнялася поміж своїх коліжанок умінням чітко мислити, яскраво і образно висловлювати власну думку. Вона майстерно володіла великими аудиторіями слухачів на мітингах, вітчизняних і міжнародних конференціях. Напевно, вже з того часу у дівчини почав проявлятися талант оратора.

У 1934 році юна випускниця починає власну педагогічну діяльність: викладає суспільні науки та марксистсько-ленінську філософію у вишах Дніпропетровська. У 1939 році Марію Максимівну вже обрано секретарем Дніпропетровського обкому комсомолу, а в 1940 році на ХІІ з’їзді комсомолу України вона – секретар ЦК ЛКСМ України з пропаганди.

Стрімкий ріст і на громадській і на кар’єрній драбині тим не менше не давався легко. Особливо це стосувалося складних воєнних років. Але вперта й цілеспрямована Марія Підтиченко поставила собі за мету – ніколи не здаватися і не покладати рук навіть під найсильнішим тиском долі. З початком Великої Вітчизняної війни сотні тисяч щирих патріотів своєї держави добровільно стали воїнами Червоної Армії, понад десять тисяч – діяли у підпільних обкомах і райкомах ЛКСМУ. Секретаріат ЦК ЛКСУ, у складі якого на той час працювала і Марія Максимівна, був бойовим штабом: очолював утворення комсомольського підпілля і молодіжних партизанських з’єднань у ворожому тилу, організовував випуск газет і листівок, які розповідали про військовий стан країни. Інформаційні повідомлення розповсюджували серед населення, піднімаючи віру у перемогу над ворогом і закликаючи до опору окупантам.

Молодь на чолі з ЦК ЛКСМУ стала основою більш як мільйонної армії ополченців. Комсомольці були там, де країні загрожувала найбільша небезпека. Секретарі ЦК ЛКСМУ працювали у жорстокому режимі військового часу: їх можна було зустріти в областях, серед комсомольців і молоді підприємств, в колгоспах і навчальних закладах, серед воїнів і партизан, на комсомольських активах і численних мітингах.

Після визволення України за заслуги у справі організації молоді України на активну боротьбу проти фашистських загарбників багато комсомольських керівників було відзначено урядовими нагородами. Марія Підтиченко увійшла до числа тих, хто твердо відстоював мир власної держави, тому не випадково удостоїлась Ордену Червоної Зірки (1945 р.), Ордену Вітчизняної війни ІІ степені, медалі «За доблесну працю у Великій Вітчизняній війні 1941-1945 рр.», а пізніше – Почесного Знаку Радянського Комітету ветеранів війни і партизанського руху. Згодом ще буде багато ювілейних медалей до річниць Перемоги і відзначень свят Радянських Збройних Сил, але ті найперші, мабуть, були найвагомішими.

Повоєння – новий період життя і діяльності Марії Максимівни. У 1944-1946 та 1950-1954 роках Підтиченко працює секретарем Київського міськкому партії з питань пропаганди, активно повертаючи з воєнного забуття промислові підприємства і громадські організації. Натхненно, з властивою їй енергією Марія Максимівна бере участь в організації Міжнародної Демократичної Федерації жінок. У 1945 році вона увійде в Ініціативний комітет зі створення МДФЖ та Президію цієї структури, де представлятиме інтереси СРСР.

Саме антифашистський комітет жінок СРСР був складовою цієї міжнародної організації, яка об’єднала у своїх рядах активні феміністські, пацифістські, антивоєнні жіночі організації всього світу. Марія Максимівна працювала разом із Ежені Коттон, Цолою Драгойчєвою, Долорес Ібарурі, Зінаїдою Гагаріною, Ганною Караваєвою, Ніною Поповою та багатьма іншими відомими представницями жіночих організацій світу. Слабка половина людства впевнено виступала проти атомного, бактеріологічного і хімічного озброєння. Вони щиро вірили у мирне співіснування держав з різним соціальним устроєм, без фашистських настроїв.

Марія Максимівна стала активним організатором і учасником паризьких і празьких Конгресів. У 1958 році вона – член делегації жінок України на сесії Генеральної Асамблеї ООН в Сполучених Штатах Америки. Пізніше – одна із засновників і керівників (у 1947 р.) Київської міської, а згодом і республіканської організацій Товариства «Знання».

Згодом про всі життєві перипетії, дійства світового масштабу, на яких була присутня, Марія Підтиченко розповідатиме у студентських аудиторіях. Очі молоді, що із захватом слухатимуть лекції видатної жінки, надихнуть пані Марію на науково-педагогічну роботу.

Вже у 1947 році в Київському університеті вона захистить дисертацію, а у 1948-1950 та 1954-1956 роках викладатиме суспільні науки, завідуючи кафедрою у Київському державному інституті театрального мистецтва імені І. К. Карпенка-Карого. Найпочеснішою справою за свідченнями колег Марії Максимівни для неї стало ректорство у Київському державному педагогічному інституті імені О. М. Горького.

Післявоєнний період характеризувався гострою недостачею педагогічних кадрів для шкіл в країні, тому відбудовувалась народна освіта. В педагогічному інституті відкривалися нові факультети: природничий, іноземних мов, дефектології. Активно почало працювати вечірнє відділення. Вийшов новий «Закон про школу» і в атмосфері творчого пошуку колектив досвідчених і визнаних в країні викладачів інституту під керівництвом Марії Максимівни спрямував свої зусилля на оновлення змісту навчального процесу, насичення активними формами, методами, засобами навчання. У 1960 році при кафедрі математичного аналізу створена електронно-обчислювальна лабораторія з двохадресною ЕОМ, де проходили практику студенти педагогічних вишів України. Постійно впроваджувалися нові, активні й ефективні ідеї та форми роботи, залучалися технічні засоби навчання, програмоване навчання, посилювалося світоглядне спрямування профілюючого предмета, велика увага приділялася вивченню мов та літератур, у тому числі й української. Зусиллями ректорату педагогічну практику студентів почали розглядати як важливу ланку загальної підготовки майбутнього вчителя. Кафедри педагогіки і психології, методики викладання математики і фізики (професори С. А. Литвинов, Д. Ф. Ніколенко, М. М. Миронов, Г. Г. Кордун, І. Є. Шиманський, В. П. Дущенко та інші) працювали над поглибленням навчальних спеціальностей. Велика кількість методичних посібників, виданих досвідченими педагогами-методистами інституту; базові школи; запрошення досвідчених вчителів, директорів шкіл для читання лекцій студентам з питань педагогічного досвіду; численні поїздки до Павлиської школи талановитого педагога-гуманіста Василя Сухомлинського – це дієві кроки, організовані ректоратом для практичного оволодіння професією вчителя.

З метою залучення студентів до педагогічної діяльності активно запроваджувалася безвідривна педагогічна практика – участь студентів у різних видах позашкільної виховної роботи з учнями у групах подовженого дня, керівниками гурткової і секційної роботи, в дитячих літніх таборах відпочинку. Практика наближала студентів до умов майбутньої педагогічної діяльності.

У 60-ті роки розгортаються міжнародні зв’язки інституту: обмін досвідом, навчальними програмами, методичною літературою, дружніми візитами. Гостями інституту були освітянські делегації з Великої Британії, Сполучених Штатів Америки, Румунії, Німеччини, Польщі, Чехословаччини та інших країн. З офіційними і дружніми візитами у складі урядових делегацій Марія Максимівна відвідала багато країн.

У творчому доробку Марії Підтиченко з’явилися наукові праці з психолого-педагогічних проблем вищої школи і педагогічної теорії, суспільно-політичного життя країни і міжнародного жіночого руху. У колективі з 1957 року почала виходити інститутська газета «За педагогічні кадри», з’явився музей «Історія КДПІ імені О. М. Горького».

Під умілим керівництвом Марії Максимівни в інституті працювали відомі у педагогічних колах наукові школи професорів М. О. Давидова, В. П. Дущенка, Д. Ф. Ніколенка, Д. О. Тхоржевського, І. Є. Шиманського, І. І. Пільгука, А. П. Медушевського, М. Я. Брицина, В. Д. Войтушенко, Ю. Кобилецького та багатьох інших талановитих науковців.

У 1970 році Київський державний педагогічний інститут імені О. М. Горького був нагороджений Почесною грамотою Президії Верховної Ради УРСР за великі заслуги в підготовці висококваліфікованих педагогічних кадрів.

На загальних зборах Академії педагогічних наук СРСР у 1968 році за активну організаційну, наукову, навчально-педагогічну діяльність Марію Максимівну обрано дійсним членом Академії педагогічних наук СРСР.

Окрім того встигала Марія Максимівна трудитися й на політичній кухні, у 50-70-х роках працювала депутатом Київської міської Ради народних депутатів. Поряд з військовими нагородами велика організаційна, громадська, пропагандистська, науково-педагогічна діяльність Марії Максимівни відзначена високими урядовими нагородами: 2-ма орденами Трудового Червоного Прапору, орденом «Знак Пошани», Почесним Знаком Радянського комітету ветеранів війни, Почесними Грамотами Президії Верховної Ради УРСР, медаллю «А. С. Макаренко» та багатьма іншими.

Та, як вважала й сама ректорка, справа зовсім не у нагородах, а у тому натхненні і життєтворчих силах, які черпала Марія Максимівна у рухливому молодому житті інституту. Цим жила й заради цього творила. Надзвичайно мудра й дивовижно красива, сміливо талановита й цілеспрямована особистість цієї жінки і сьогодні надихає молодь.

Наталя Тарасова,

Людмила КУХ