Головна / Інтерв'ю / Інтерв’ю з Іриною Савченко

Інтерв’ю з Іриною Савченко

DSC 0665Ірина Савченко: «Людська природа потребує любові і сердечності»

Представляти Ірину Савченко зайвий раз не потрібно. Вона не лише випускниця Національного педагогічного університету імені Михайла Драгоманова, викладач і директор Центру культури і мистецтв вишу, але й активний ініціатор, організатор, ідейний натхненний й подекуди частий виконавець численних мистецьких проектів, фестивалів, конкурсів та всього культурного життя університету.

Успішно функціонує одна з найбільших її ідей – народний студентський театр «Вавилон», нині готується перший в Україні фестиваль аматорських шкільних театрів. У квітні Ірина Віталіївна святкує свій День народження, а тому погодилася на невеличке інтерв’ю.

– Ви вважаєте себе публічною людиною?

– На сьогоднішні день я є публічною людиною в університеті і в «обмежених» театральних колах Києва.

– Публічність заважає вашій роботі?

– Ні. Вона допомагає, адже змушує дисциплінуватись як самій, так і моєму оточенню.

– Команда Ірини Савченко – хто це?

– Чесно кажучи, я не люблю слово «команда», бо воно наближає до спорту і змагальності. Але якщо відповісти на запитання, то це люди, які працюють у Центрі культури і мистецтв, колектив, що працює зі мною в театрі «Вавилон», і ті, хто дотичний до просвітницької, культурної, творчої роботи, яку я веду.

– Як Ви будуєте стосунки з людьми?

– У житті керуюся двома речами: довіра і чесність. Я завжди налаштована на те, що людина за своєю природою є позитивною. Якщо мої сподівання не виправдовуються, то я відсторонююсь і зводжу спілкування до мінімуму.

– Який стиль Вам ближчий – Антона Макаренка чи Василя Сухомлинського?

– Відповім однією історією. Нещодавно я була присутньою на перегляді екзаменаційних фільмів студентів університету імені І. К. Карпенка-Карого. Серед фільмів один був про вчительку фізики. Фільм знімали, поки її учні писали тести. У цей час вона дістала нотатник і зачитала на відеокамеру наступну фразу: «Добре слово і револьвер може зробити набагато більше, ніж одне добре слово. Автор: Аль-Капоне». (посміхається). Тому вважаю, що стиль роботи полягає у розумному поєднанні. Людська природа потребує любові і сердечності, але в той же час має бути чинник, що дисциплінує і обмежує.

– Три роки тому ви стали директором ЦКМ. Чому ви погодились на цю посаду?

– Знову відповім одним прикладом. На цей раз з біографії Олександра Довженка, який пояснював, чому він став кінорежисером. Одного разу він потрапив на знімальний майданчик і побачив, що режисер робить з акторами. Не маючи режисерської підготовки і освіти, Олександр Петрович зрозумів, що знає, як зробити краще. Він побачив помилки режисера і кардинально змінив своє життя.

– Важко було адаптуватися до нової посади?

– Так. Це інший розпорядок дня, інша форма спілкування з людьми, адміністрування. Директорська посада вимагає не тільки творчості, але й уміння вирішувати різні питання психологічного, організаційного, господарчого характеру. Не казатиму, що в мене все добре виходить. Я знаю свої «больові» точки. Загалом я пішла на посаду директора ЦКМ не тільки розуміючи, що знаю «як», але ще й тому, що це гарний життєвий досвід. Вважаю, що у житті людини настають такі періоди, коли їй потрібен зовсім інакший досвід, ніж той, який вона має.

– Ірино Віталіївно, ким для вас є вавилоняни?

– Як би це не просто звучало, але вони є членами моєї сім’ї. Вони не мої діти, але кожен з них – частинка мене. У нас все побудовано так, що це не просто репетиції і виступи. Ми разом ходимо на екскурсії, спільно читаємо книжки, переглядаємо фільми, обмінюємось позитивною і негативною енергією. Я їм потрібна, щоб дати пораду, так само і вони потрібні мені. Коли мені дуже погано, то вони лікують одним своїм існуванням.

– Чи змінилась ваша мотивація роботи з театром за ці десять років?

– Спочатку це був клуб за інтересами. Відповідно і я ставилась до нього легше. Умовно кажучи, якщо людина в дитинстві не догралася у ляльки, то вона це зробить пізніше. Те, що я колись не зіграла, не зробила, я реалізувала в театрі… Можна сказати, що все це стало ретранслятором моїх бажань, комплексів.

– Ви використали інших?

– Виходить, що так. Але життя на цьому базується. Хтось когось використовує, але питання полягає у тому, як це зробити. Мені здається, що я тут була чесною. Вони брали від мене стільки ж, скільки я брала у них. Сьогодні це стало більше, ніж просто гра. Не хочу бути пафосною, але для мене зараз «Вавилон» – концепція життя.

– Чого у Вас більше – директора ЦКМ, режисера чи викладача?

– Складно відповісти, але, мабуть, все ж таки більше вчителя. Вчителя, який інколи вчить не стільки предмету, скільки тому, як треба говорити, писати, сидіти, спілкуватися, розказує, що добре, а що погано.

– Який у Вас розклад дня?

– Якщо немає першої пари, то прокидаюся о шостій ранку. О дев’ятій я вже у ЦКМ. Тут розклад будується залежно від обставин. Інколи спокійно займаємося організаційною роботою, а інколи проводимо кілька університетських заходів за день. О четвертій - репетиція театру. Вона триває десь до дев’ятої вечора. Вдома я після десятої. Спати лягаю не пізніше дванадцятої.

– Якими були ваші студентські будні?

– Насиченими, адже в нас була комсомольська організація. Вона все вирішувала і систематизувала наше життя. Я не прихильник тої ідеології, але вона привчала до системної роботи. На всілякі дурощі просто не залишалось часу. Колишня система формувала відчуття відповідальності. Також я була учасницею студентського театру, яким керувала Алла Капська.

– Які у Вас плани на найближчий час?

– Я живу за філософією малих справ, тому глобальних планів не будую.

– Ваші побажання читачам.

– Студентам побажаю знайти справу, яка стане справою їхнього життя. Викладачам – здоров’я, розумних і талановитих студентів. А також внутрішньої молодості і пам’яті про себе в молодості.

– Дякуємо за цікаву і відверту розмову.

Спілкувався Сергій РУСАКОВ,

фото Вікторії ТИЩУК

Якщо помітили помилку, то виокреміть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter

 НПУ імені М.П. Драгоманова у соціальних мережах