2.2 КВАНТОВО-ХВИЛЬОВА ПРИРОДА СОЦІАЛЬНОГО
            ЯВИЩА


Для того, щоб нинішній стан світу став більш зрозумілим, нам треба, говорячи словами В.Вернадського, виробити цілком реалістичний погляд на ноосферу і гіперорганічну природу соціальних зв'язків. Але виробити такий погляд не дуже просто. Вся справа в тому, що основні категорії, якими нам треба оперувати в даному аналізі, такі як "дух", "розум-логос", "розум-нус", "думка", "наука", "знання", "психологія", "рефлексія", "інтелект" та інші вважаються відомими, і їх занадто часто довільно вживають відповідно до одних лише психологічних уявлень і відмінностей; але при цьому, як говорив Г.Гегель, "їхня природа і поняття — те, що єдино важливе, не досліджуються” [55, 187]. Наскільки ця обставина ускладнює дослідження видно з того, як дослідники підходять до визначення природи соціального світу.

Про те, що сьогодні немає єдності в поглядах на природу соціального світу, навіть більш того, існують діаметрально протилежні підходи до її визначення, відомо давно. Так, наприклад, П.Сорокін писав: "соціальне явище є соціальний зв'язок, що має психічну природу і що реалізується в свідомості індивідів, виступаючи в той же час за змістом і тривалістю за її межі. Це те, що багато хто називає "соціальною душею", це те, що інші називають цивілізацією і культурою, це те, що треті визначають терміном "світ цінностей" на відміну від світу речей, що утворюють об'єкт наук про природу. Всяка взаємодія, між ким би вона не відбувалася, якщо вона має психічний характер (у вищезазначеному смислі цього слова) буде соціальним явищем” [170, 39]. В іншому місці він писав, що "всі соціальні відношення кінець кінцем, зумовлюються думкою” [170, 531].

Але йому суперечить Е.Дюркгейм, який писав, що "соціальні факти не тільки якісно відрізняються від фактів психічних; у них інший субстрат, вони розвиваються в іншому середовищі і залежать від інших умов. Це не значить, що вони також не є деяким чином психічними фактами, оскільки всі вони перебувають у якихось способах мислення і дії” [71, 399]. При цьому він особливо підкреслив, що "ми навіть відмовилися звести характерну для них нематеріальність sui generis до складної нематеріальності психологічних явищ” [71, 526].

Розкриваючи позитивний зв'язок психічних і соціальних фактів, Е.Дюркгейм писав: "Перші (психічні — В. Б.) являють собою несформовану матерію, яка ще не сформувалася і яку змінює соціальний фактор". Він підкреслював, що "соціологи приписували психічному фактору більш безпосередню роль у генезі соціального життя тому, що приймали за чисто психічні факти стани свідомості, які є лиш перетворюючими соціальними явищами” [71, 531]. І наводив інші докази того ж положення, найважливішим серед яких була незалежність соціальних фактів по відношенню до етнічного фактору, що належить до психо-органічного середовища і те, що соціальна еволюція не може бути пояснена чисто психічними прикладами.

Наша спроба встановити природу соціального світу шляхом аналізу епістемології терміну "соціальний" теж не увінчалася успіхом. Поняття "соціальне" як характеристика однієї із сторін суспільного життя було введене К.Марксом. У наукових працях К.Маркса і Ф.Енгельса при аналізі суспільства, його процесів і відносин використовуються два терміни — суспільний (gesellschaftlich) і соціальний (sozial). К.Маркс і Ф.Енгельс вживали поняття "суспільний", "суспільні відносини" і т. д., коли мова йшла про суспільство в цілому, про взаємодію його сторін — економічної, політичної, ідеологічної і т. д. Коли ж вони досліджували природу відносин людей одне до одного, людини до людини, до чинників і умов життєдіяльності, положення людини і її роль у суспільстві, то застосовували поняття "соціальне", "соціальні відношення” [Див: 122, 489; 126, 7; 128, 25; 131, 167; 137, 488]. В їхніх працях "соціальне" нерідко ототожнювалося з поняттям "громадянське". З останнім зв'язувалася взаємодія людей у рамках конкретних соціальних спорідненостей (родина, клас і т. д.).

При розробці теорії суспільства — історичного матеріалізму — вчені-марксисти стали ототожнювати поняття "суспільне" і "соціальне". При цьому була закономірно втрачена специфіка "соціального" у вузькому значенні цього слова, тобто як предмету соціології.

Протилежна думка склалася в країнах Західної Європи і США, де домінуючий розвиток отримала емпірична соціологія. Тут, коли постало питання про розробку загальної соціологічної теорії, було введене поняття "соцієтальне" (sozietal), що використовується для характеристики суспільства в цілому, всієї системи суспільних відносин (економічних, соціальних, політичних і т. д.).

На думку Спенсера, відношення між людьми належать переважно до типу явищ суперорганічних. В "Основах соціології" він пише: "Мені здавалось необхідним звернути увагу на те, що над органічною еволюцією постійно виникає новий і вищий тип еволюції, яку я б назвав охоче суперорганічною". Вона представляє кілька типів. Кожний визначається особливостями того тваринного царства, у якому ми його спостерігаємо. Спенсер починає свій огляд з комах і закінчує його вивченням явищ, властивих людям [Див.: 94, 209].

У радянській науці відсутність чіткого розмежування між поняттями "суспільне" і "соціальне" була певною мірою зумовлена і деякими мовними традиціями, що склалися. У російській мові за звичай використовувались поняття "суспільне" і "громадянське". При цьому поняття "соціальне" розглядалося як синонім поняття "суспільне", а термін "громадянське" відносився до юридичної науки.

З розвитком соціологічної науки в СРСР термін "соціальне" набув самостійного значення. Він став найчастіше розглядатися як особливий аспект суспільних відносин [Див.: 174, 27].

Ми не згодні з таким визначенням соціального тому, що в ньому відсутня вказівка на специфіку соціального аспекту, а це означає, що в цьому випадку термін залишається невизначеним. Отже, практика вживання терміну "соціальний" незадовільна. З неї неможливо встановити специфічну якість поняття, що відрізняє його від інших понять.

При цьому, як бачимо, термін "соціальне" перебуває в безперервному русі становлення. Яскравим підтвердженням цього є заміна синоніму поняття "соціальний" на поняття "суспільний", ”суспільний” — на "соцієтальний" і т. д. Метаморфоза, яка спостерігається і яку переживає термін "соціальне", свідчить про те, що має місце тенденція до того, щоб він зміг посісти своє місце в системі філософських категорій.

Якщо спробувати з позицій різних світоглядних платформ поглянути на природу соціального матеріалу, то ми опинимося в добре знайомій нам ситуації і змушені будемо виділити теологічний, ідеалістичний і матеріалістичний кути зору на предмет дослідження. З відомих причин ми тут не розглядаємо теологічний підхід до визначення природи соціального світу.

Ідеалістична позиція з даного питання добре проглядається в працях мислителів епохи Просвітництва. І їхня точка зору по праву заслуговує значно більшої уваги, оскільки на цьому етапі розвитку суспільної думки назване вище поняття почало набувати філософського змісту і нальоту науковості, тому саме вони багато в чому можуть допомогти розкрити істинну картину.

Тут вже розробляється кілька підходів. Одним з найсильніших, безумовно, є підхід до природи соціального світу, що розвивається Г.Гегелем, який не міг розуміти його інакше як Всесвітній Дух, що саморозгортається, "котрий в своїй істинній природі повинен розумітися як чиста діяльність” [57, 96]. В іншому місці він зауважить, що це "дух, абсолютне визначення якого є діяльний розум” [57, 372]. Водночас, для нього дух існує у формі знання. Даний момент Г.Гегель підкреслює словами: "розум є безпосереднє знання, віра” [55, 186]. Треба звернути увагу на те, що Г.Гегель для визначення матеріалу, з якого виникає соціальний світ, використовує відразу кілька категорій.

Свідомість людини, а точніше освічена або наукова свідомість ось істинна природа соціального, так стверджує частина дослідників проблеми соціального. Серед них можна назвати, наприклад, Жан-Жака Руссо, який в роботі "Про суспільний договір або принципи політичного права" писав, що "освічена суспільна свідомість створює в соціальному світі єдність розуміння і волі, звідси ж з'явиться правильне змагання частин і, нарешті, найвидатніша сила цілого” [Див.: 188, 432].

Посилання на класовий характер суспільного організму формації, до яких ми звикли вдаватися в подібній ситуації, теж нічого не дасть. Таким способом пояснювалось походження соціального світу, тобто, з позицій класового підходу, для цілей ідеологічної боротьби. У ході ідеологізованого аналізу, хоча і описувалися і аналізувалися різноманітні його сторони всього лиш задовольнялася потреба в їх розпізнанні, однак саме поняття виду і його підвидів, так як і його природа і субстанція, залишалися неусвідомленими і нерозгорнутими.

Отже, в філософсько-соціологічний літературі досі немає усталеної точки зору на природу соціального світу. Її пов'язують із способом життєдіяльності, діяльністю, дією, суспільними відносинами, суспільною і індивідуальною свідомістю, ноосферою, знанням, божественною субстанцією і т. ін. Але жодна з цих позицій не може нас влаштувати з тієї простої причини, що немає вказівки на специфіку субстанції підстави, тобто ми не можемо її відрізнити від інших. Як пише К.Маркс, "пояснення, в якому немає вказівки на differentia spezifica (специфічну відмінність — В. Б.), не є пояснення» [Див.: 120, 229]. Ми явно потрапили в семантичний тупик.

Вихід на обгрунтування специфіки природи соціального світу треба шукати, як нам уявляється, з боку джерела продукування соціального явища, тобто з боку атрибутивних властивостей живого людського організму. Тому повернемося до стадії опосередкування матеріального і духовного компонентів у структурі людини. Вона являє собою, говорячи гегелівською мовою, "якісну вузлуватість" об'єктивного світу, стійко, закономірним чином пов'язаних феноменологічного, ноуменологічного і соціального світів в цілісну єдність. Природа її відповідає всім трьом реальностям. Таке наше бачення сутності ланки опосередкування.

При цьому нагадаємо, що в методологічній частині ми говорили про те, що соціальне слід розглядати як речі. Але, як відомо, "річ є сила, що може бути породжена тільки іншою силою. Отже, для того щоб пояснити соціальні факти, потрібно знайти енергії, здатні виробити їх" — справедливо писав Е.Дюркгейм [71, 525-526].

Тут же ми маємо зворотний випадок, коли є енергія, а треба пояснити річ і нічого, що під нею розуміється соціальний світ як цілісність. Іншими словами, нам треба філософськими засобами розрубати цей енергетичний Гордієв вузол на структурні частини і представити докази своєї версії природи соціального світу. І початком філософського аналізу є обгрунтування критерію для розмежування енергетичних взаємодій.

Наш методологічний прийом їхнього розмежування грунтується на фундаментальних закономірностях саморуху універсуму. Це означає, що ми висуваємо робочу гіпотезу про те, що критерієм розподілу названих вище процесів є вектори переміщення вхідної субстанції. Вище ми показали, що таких всього два. Один, умовно, в горизонтальній площині, а інший в вертикальній, знов таки умовно. У горизонтальній іде процес взаємодії матеріального та духовного початків Всесвіту, а у вертикальній здійснюється переміщення універсуму між мікро -, макро - та мегарівнями.

При цьому слід виходити з того, що даний енергетичний вузол з'явився в структурі людського організму на стадії опосередкування, яка сформувалася в результаті діалектичної взаємодії психофізичного і психологічного. Це означає, що в ході подальшого філософського аналізу проблеми необхідно розглянути сутність поняття "інтелектуальне", в якому знімаються всі протиріччя згаданої вище "якісної вузлуватості". При цьому треба на деякий час немов би залишити збоку аналіз змісту поняття "соціальне", оскільки первісно ми маємо справу не з самим соціальним світом, а з особливим типом енергії, з якої він виникає.

У зв'язку з цим ми тут змушені розглянути рух сутності поняття "інтелектуальне" як деякого самостійного цілого. Алгоритм саморозгортання поняття як цілого представлений у гегелівській "Науці логіки". Далі нам нічого не залишається, як розкрити сутність поняття "інтелектуальне" відповідно до логічної схеми існування — явище або буття — дійсність. Перейдемо до стислої характеристики названих вище стадій саморозгортання поняття "інтелектуальне".

Починати тут треба з розгляду сутності "інтелектуального" як рефлексії універсуму в самому собі. Інакше кажучи, сутність, взята передусім як безпосередня, є певна наявність буття підстави, якому протистоїть інше наявне буття цієї ж підстави: вона лише істотне наявне буття в протилежність несуттєвому.

З усього викладеного вище випливає, що під сутністю інтелектуального слід розуміти оригінальну форму універсуму, що суб'єктивована в живій речовині і тому протистоїть йому як істотна.

За змістом інтелектуальне являє собою нову якість, що виникає на основі органічного синтезу фізичного і духовного Всесвітів. До такого висновку нас призводить дихотомічне бачення підстави світу. Їхній функціональний стан ми будемо розглядати як ентелехію. Це не суперечить тому смислу поняття «ентелехія», який в нього вкладали основоположники філософії, скажімо, Арістотель та інші. Про ентелехію ми маємо вкрай обмежені відомості. Все, чим ми сьогодні володіємо, це те, що донесли до нас роботи Арістотеля, Лейбніца, тих небагатьох представників віталістського напрямку в світовий філософській думці.

У "Метафізиці" Арістотеля енергія означає дію, перехід від можливості до дійсності, а ентелехія кінцевий результат цього переходу. Однак у більшості випадків він не проводить цього розрізнення і вживає терміни "енергія" і "ентелехія" як синоніми.

Існування сутності "інтелектуального" зв'язане з неспокоєм душі людини, що і є виявом його сутності у формі атрибутивних якостей людини.

Необхідно зазначити, що вказаний момент є переходом сутності "інтелектуального" в своє існування у вигляді рефлексивності людини, що є винятково важливим і делікатним моментом для усього наступного аналізу проблеми соціального світу. Отже, інтелект виявляє себе в нашому світі завдяки ентелехії, оскільки, як писав Г.Гегель, "виявляти себе - от її власна діяльність” [48, 184].

Наступний рух "інтелектуального" від існування в явище "є перехід в щось абсолютно протилежне, отже, воно нескінченне, і цей вихід протилежного з нескінченності або зі свого небуття є стрибок, і наявне буття образу в його відродженій силі є спочатку для самого себе, перш ніж воно усвідомить своє відношення до чужого” [51, 274].

Тут ми, при розгляді структури поняття "інтелектуальне", аналізуємо тільки діалектику матеріальної і духовної підстав. Вище ми вже відзначали, що такий взаємоперехід принципово можливий і необхідний навіть в живій речовині. Для забезпечення постійної взаємодії зазначених підстав у структурі людської особистості сформувалися і діють два функціональних органи. Вони добре знайомі психологам. З боку матеріального компоненту це психофізичне, а з духовного - психологічне.

Про їхнє роздільне існування, звичайно же, знають і філософи, що давно це зафіксували в ідеї про подвійність духовного. Одна його частина існує як несвідоме і таке, що втягується в життєвий кругообіг інтуїцією, а інша — як свідоме або теоретичне. Так, наприклад, Ф.Шеллінг писав, що "інтелігенція продуктивна подвійно: або сліпо і несвідомо, або вільно і свідомо: несвідомо вона продуктивна в спогляданні світу, свідомо — в створенні ідеального світу” [205, 182]. У свій час і Г.Гегель вказував на подвійну природу духовного, коли писав: "Знання (свідоме — В. Б.) складає тепер суб'єктивність розуму, і об'єктивний розум (несвідоме — В. Б.) покладений тепер як знання” [57, 310]. Ф.Шеллінг навіть критикував Г.Гегеля за те, що той зневажив несвідоме, перескочив через нього і фактично описав теоретичний дух.

Вказівку на цю обставину знаходимо і у С.Франка, який вважав, що внутрішній світ людини неоднорідний; в ньому є переживання або почуття, "периферійного", "зовнішнього" типу, пов'язані з фізичними відчуттями задоволення, гіркоти, страху тощо, але є також глибинні переживання, що більш повно виявляють природу людської сутності. Франк визначав переживання першого роду як душевні, а другого – як духовні [Див.: 189, 7].

Навіть математик Пуанкаре, наприклад, вказував на існування двох типів розуму (свідомості і несвідомого), кожний з яких підкоряється законам власної динаміки, кожний з яких виконує різноманітні функції з обмеженими можливостями втручання одного в діяльність іншого.

Отже, проблема тепер полягає в тому, щоб показати як влаштований і функціонує орган опосередкування. У наявній літературі знаходимо лише найзагальніші його характеристики, що завжди зводяться до одного і того ж - душі людини. Так, наприклад, Г.Гегель з даного питання писав: "Досі ми розглядали особливу реальність в її замкненій особливості як щось позитивне. Але ця самостійність підлягає запереченню в живій істоті, і лише ідеальна, духовна єдність всередині тілесного організму зберігає силу позитивно співвідноситись з самою собою. Душу слід розуміти як цю ідеальність, стверджувальну і у своєму запереченні. Тому, якщо в тілі є саме душа, то і саме це явище має стверджувальний характер. Душа, щоправда, виявляє себе як сила, протидіюча самостійному уособленню членів, однак вона і створює їх, бо містить в собі  як внутрішнім і ідеальним початками те, що зовні виявлене в формах і членах. Таким чином, у зовнішньому є саме це внутрішнє з його позитивним змістом; зовнішнє, що залишається тільки зовнішнім, було б нічим іншим, як абстракцією і однобокістю” [58, 131].

Речовинний елемент свідомості представлений так званою "інтелігібельною матерією". На процесі її освоєння психологами плідно відбилася давня ідея Л.Фейєрбаха про існування свідомості для свідомості і свідомості для буття, що розвивалася Л.Виготським. Цю ідею в різний час і з різних боків освоювали О. Леонтьєв, А.Запорожець, В.Зінченко, С.Рубінштейн та інші психологи. Н.Берштейн, наприклад, увів поняття живого руху і його біодинамічної тканини. При доданні до числа утворюючих свідомість біодинамічної тканини ми одержуємо двошарову, або дворівневу, структуру свідомості. Буттєвний шар утворять біодинамічна тканина живого руху і дії і чуттєва тканина образу. Рефлексивний шар утворять значення і смисл.

Всі компоненти пропонованої структури вже побудовані як об'єкти наукового дослідження. Кожному з перерахованих компонентів присвячені численні дослідження, ведуться дискусії про їхню природу, властивості, шукаються все нові і нові шляхи їхнього аналізу. Звичайно, кожне з цих утворень вивчалося як  самостійне, так і в більш широкому контексті, в тому числі в контексті проблеми свідомості, але вони не виступали як компоненти його цілісної структури” [77, 189].

Отже, всім ходом попереднього аналізу ми дійшли необхідності визнати плідною гіпотезу про те, що енергія і є тим проміжним продуктом, в якому зустрічаються матеріальне і духовне в структурі людини. Але ця енергія не нескінченна. Вона квантирована смислами, тобто має інформаційне походження. У світлі цієї гіпотези нам представляється дуже важливим твердження М.Сєтрова про те, що "зрозуміти сутність інформації не можна, не розглянувши її як особливу форму енергетичних процесів". Про це ж свідчить і функціонально-енергетична теорія інформації, що розвивається  "Опис інформаційних механізмів різного рівня, пише М.Сєтров, свідчить про те, що інформація, передусім, має енергетичний і функціональний характер” [161, 77].

У свою чергу і С.Лазарєв пише: "Будь-який об'єкт у Всесвіті можна вважати процесом, у той же час будь-який процес є також об'єктом. У кожному процесі і об'єкті йдуть коливальні рухи від інформаційної єдності до фізичної диференціації. Фізична диференціація повинна суворо відповідати духовній єдності. Умовою розвитку цих двох протилежностей є наявність третього елементу, що забезпечує непроявлену присутність однієї протилежності в іншій. Цю роль виконує енергія, що є посередником, який визначає розвиток Всесвіту” [107, 32].

Проблема, як бачимо, дуже складна, але час вимагає її рішення. Ми ж, природно, не претендуючи на її остаточне зняття з черги денної філософії і психологічної науки, все ж ризикнемо висунути ще одну робочу гіпотезу для її вирішення. Суть її полягає в тому, і ми будемо виходити з того, що орган опосередкування складається, природно, як і фізичний і духовний інгредієнти, з двох частин оригінальної проміжної форми субстанції Всесвіту: матерії, що отримала назву в сучасній психології "жива тканина", і інформації, що перебуває на стадії опосередкування в специфічній формі (знання), а саме у формі енергетичного імпульсу.

Вище ми вже показали, що процес взаємодії протікає У формі слабкої електромагнітної взаємодії. Керується електромагнітне поле волею людини. Людина як істота, обдарована спроможністю творити нове, яка володіє свідомістю і волею, єдина з усіх живих істот "робить саму свою життєдіяльність предметом своєї волі і своєї свідомості” [134, 93].

При цьому підкреслимо ще одну думку. Суть її в тому, що власне людським є процес опосередкування, що є ніщо інше, як психофізіологічне або просто психічне життя. Опосередкування проходить в біологічному організмі як взаємодія психофізичного і психологічного компонентів [Див.:105].  Психологи добре знають, що психофізичний компонент пов'язаний з почуттями людини, а психологічний зі смислами. Імпульси ініціюються або "рефлексом мети" (інстинктом), або "критерієм волі" (свідомістю). Названий вище процес взаємодії психофізичного і психологічного в людському організмі досить повно описує М.Амосов [Див.: 5, 52-53].

При цьому відомо, що перехід енергії із структурного стану в фенотипічну, супроводжується викидами енергії в зовнішнє середовище, а з фенотипічної в структурну забирає енергію ззовні. Ось як про це пише Р.Абдєєв: "Інформаційні процеси неможливі без витрати енергії. Цей факт був зайвий раз підтверджений при рішенні відомої задачі з демоном Максвелла. Щоб написати книгу або зафіксувати інформацію у вигляді креслення, необхідно витратити певну енергію. Відповідно і в живій природі запис, наприклад, генетичної інформації зовсім не обходиться даром” [1, 178].

Навіть знаходячись у стані фізичного спокою, людина витрачає близько 2000 ккал за добу, і ця теплота є "платою" за інформаційні процеси в організмі.

Інформаційні потоки, зумовлені взаємодією біологічного організму з навколишнім середовищем, складаються з приймання, засвоєння їжі (структурної інформації), з одного боку, і сприймання різної оперативної (соціальної, науково-технічної, видовищної, музичної і т. ін.) інформації органами почуттів людини з іншого.

Але не всяка жива речовина здатна освоювати фенотипічну інформацію. До цього воно повинне підійти в процесі висхідного еволюційного розвитку. І в науці вже є версія про те, що "на якомусь етапі, коли у живої речовини з'являється 15-20 мільярдів нейронів, біологічний процес розвитку змінюється розвитком не біологічним” [87, 8]. Так біоценоз замінюється на антропогенез.

І у живої речовини з'являються цілком нові якості, оскільки у кожного нейрона є поле, всі вони пов'язані, організовані провідниками. Це комп’ютер провідників. Так виникає польова форма живої речовини. Вона може засвоювати інформацію ззовні, визначати її, адаптувати, відтворювати, розмножувати. Польова форма живої речовини не має механічних кордонів. "Вона може сидіти в білково-нуклеїновому житті, а може і вийти з неї", пише В.Казначєєв [87, 8].

Момент появи в дослідженні ідеї польової форми спочатку у людини є принциповим переходом до пояснення власне природи соціального світу. Бо тут ми маємо справу з поясненням якісного стрибка в еволюції живої речовини, що раптом стала розумною живою речовиною. На це пішло, навіть за найжорсткішими підрахунками, всього-навсього менш однієї чверті відсотки еволюційного часу!

Отже, еволюційний вибух! "У зв'язку з ним слід припустити, продовжує В.Казначєєв, що в поєднанні двох видів живої речовини біосфери Землі (до певного рівня еволюції) домінували властивості і функції білково-нуклеїнової його форми. Польова форма сполучалась з першою, складала її невід’ємну частину, але не була функціонально домінуючою. У гумінід нейронна маса мозку зростає. Подальша психофізіологічна, інтелектуальна активність мозку не може реалізовуватись за рахунок лише існуючих нейронально — синаптичних зв'язків. Польова форма зв'язку нейронів стає необхідністю. Ті особливі, в яких відбувається зміна функціональної домінанти форм живої речовини, з гумінід перетворюються в попередників людини, а після цього в людину (другий стрибок, по Я.Рогінському, близько 40 тис. років тому)” [87, 8].

Отже, важко переоцінити даний момент. Це сама вершина обгрунтування природи соціального світу. Ми знайшли, нарешті, рух і матеріал, що виводять живу речовину за його межі і перетворюють його в розумну живу речовину. Остання якраз і набуває специфічної атрибутивної якості суб'єктивізувати першу природу і породжувати соціальний світ. Це слабкі електромагнітні імпульси, що утворюють силові поля. Легітимність цього центрального теоретичного положення про природу інтелектуального в бутті ми підтверджуємо результатами багатолітніх досліджень, отриманих в лабораторії біофізики Інституту клінічної і експериментальної медицини СВ АМН СРСР. Так, В.Казначєєв стверджує: "Багато "років, вивчаючи надслабке випромінювання в клітинах і тканинах людини, ми дійшли до висновку, що клітини культури тканини випромінюють кванти електромагнітного поля. Можна припускати, що для клітини випромінювання є необхідний прояв її життєдіяльності, тобто йдеться про своєрідні електромагнітні поля. Вони для самої клітини є внутрішньою системою передачі інформації, без якої життя клітини неможливе. Таке припущення було висловлене не раз. Очевидно, це універсальна закономірність розповсюдження живої речовини в космосі” [87, 28].

Жива речовина, а тим більш, розумна, вступаючи в контакт із зовнішнім, а точніше космічним середовищем, може одержувати з нього різноманітні продукти, серед яких, в першу чергу, слід назвати пронизуючий потік протонів — основного "будівельного" матеріалу Всесвіту. Воно стає активним, збирає і розподіляє в біосфері отриману в формі випромінювання енергію, перетворюючи її кінець кінцем у земному середовищі у вільну енергію, здатну виробляти роботу. Це означає, що ми знайшли умови, при яких розумна жива речовина може створювати соціальний світ [Див.:105].

Тут є резон більш уважно придивитись до ідей східної філософії, і  зокрема, до даосізму. Ще Лао-цзи виступив, як відомо, з космологічною теорією, згідно з якою з "Дао" народжуються "чи" (енергії), після цього "форма", "речовини" і далі з'являються "всі речі” [Див.: 194, 83]. Такий підхід притаманний сучасній фізиці, в якій енергія може передувати речовині [Див.: 155, 18-19]. Соціальний світ, як бачимо, тут не виняток.

З іншого боку, жива речовина перебуває в полі фотонного випромінювання, що теж діє на неї. При цьому число фотонів у Всесвіті в 109 або навіть 1010 мірі перевищує число протонів [Див.: 87, 28].

Це означає, що людина, вступаючи в контакт із зовнішнім середовищем, фільтрує космічні потоки речовини — енергії — інформації, як медуза фільтрує морську воду, вилучаючи з неї необхідне для себе, і тим самим робить корисну роботу по очистці моря.

Оригінальні і самі процеси засвоєння розумною живою речовиною зовнішнього матеріалу і творення з нього соціального світу. Так, наприклад, засвоєння потоку протонів відбувається у формі збудження в людському організмі того ж самого змісту, який присутній в об'єктивній формі універсуму. "Та обставина, що замість впливу зовнішніх причин ми знайшли для організму визначення збудження зовнішніми потенціями, — писав Г.Гегель, — складає важливий крок на шляху до істинного уявлення організму” [56, 504].

У фізичному плані взаємодія виглядає як свого роду "резонанс" коливання внутрішнього силового поля окремої людини і коливання зовнішнього енергоінформаційного поля соціальної спільності — групи, колективу, етноса, народу, нарешті, людства. Механізм самозбудження енергетичної взаємодії окремої людини і соціальної групи отримав найменування "пасіонарність". Він детально описаний Л.Гумільовим, зрозуміло, на основі творчого застосування останнім теорії поля Гурвича щодо явища етногенеза [Див.: 137].

При цьому важливо пам’ятати про те, що вся генетична інформація біосистеми зосереджена в макромолекулярній упаковці, а вилучення потрібної інформації, її структурування в послідовності обмінних процесів визначається динамічною функцією поля. Весь об'єм хімічних перетворень в клітині, який дорівнює 1011-1012 актів реакцій на секунду, регулюється функцією, що спрямовує поля клітини і реалізується хімічними ланцюговими реакціями [Див.: 87, 57].

При цьому з наведеної вище моделі саморозгортання універсуму за рівнями стає зрозумілим, що при імпульсі з боку космічної свідомості макрорівень збагачується, а при імпульсі в бік підвалин космічної свідомості, навпаки, макрорівень збагачує своїм змістом Всесвіт.

Таким чином, виходить, що макрорівень, на якому розгортається біот живої речовини, як органічна єдність нерозумного і розумного, є гігантським квантовакуумним насосом мембранного типу в організмі Всесвіту, який перекачує через себе матеріал універсуму, водночас забезпечуючи його видозмінення. При цьому процес видозмінення являє собою перехід універсуму з фази матеріалізації у фазу дематеріалізації.

Враховуючи, що макрорівень, як і весь універсум, має квантову природу, все те, що тут виникає, повинно мати квантову природу і пульсувати в ритмі чинності описаної вище мембранної конструкції. Якщо ця гіпотеза підтвердиться в подальшому, то тоді справді соціальний світ потрібен універсуму як життєво важливий орган, без якого неможливий його саморозвиток. Схоже, що соціальні світи є органами саморуху універсуму. Як саме виглядають справи, ще належить з'ясувати. При цьому є всі підстави вважати, що в антисвіті відбувається зворотний процес, тобто там фаза дематеріалізації переходить у фазу матеріалізації. Тоді коло замикається, оскільки наявний механізм саморуху універсуму.

Але продовжимо дослідження сутності поняття "інтелектуальне" в бутті. Перехід сутності "інтелектуального" в своє буття є, отже, такий процес, наслідки і передумови якого відрізняються лише за формою. Цей перехід має два протилежних значення; з одного боку, кожний з членів постає як момент, тобто є чимось перехідним від безпосереднього до іншого, так що кожний член є щось покладене; з іншого боку, кожне з протилежних явищ має також і те значення, що кожний з них породжує інше, передбачається іншим. Таким чином, як одна, так і інша сторона є рух.

Але набуття розумом форми в явищі є також і визначенням його змісту; причина і дія, обидві сторони відношення, суть тому також і інший зміст "інтелектуального". Ця єдність форми як відношення буття є в бутті передусім становленням, переходом однієї визначеності буття в іншу, а якщо сказати конкретніше, то це і є цікавий для нас процес переходу суб'єктивованої форми (психологічного) в об'єктивну (психофізичну) і який, в свою чергу, при досягненні певного ступеня зрілості, починає виробляти польову форму існування розумної живої речовини.

З матеріалу, розглянутого на наступній стадії сутності "інтелектуального", випливає дуже важливий висновок про те, що самовизначення розумної живої речовини у формі поля має форму об'єктивної зовнішності, а "з огляду на те, що воно в той же час тотожнє собі, воно абсолютне протиріччя” [50, 227].

Таким чином, розв'язання діалектичного протиріччя між психофізичною та психологічною або чуттєвою свідомістю і раціональним процесом переживання й усвідомлення є невичерпним джерелом матеріалу для формування соціального світу.

Але продовжимо подальше вивчення руху сутності поняття "інтелектуальне" на наступній сходинці стадії дійсності. Дійсність, як випливає з вчення Гегеля, це єдність сутності й існування; в ній має свою істину позбавлена вигляду сутність і позбавлене опори явище, інакше кажучи, невизначена сталість і позбавлене стійкості розмаїття. Дійсність є "дієвість", дієвість не просто один з предикатів дійсності, а її атрибут. Бездієвісна дійсність — протиріччя у визначенні.

Отже, сама абсолютна форма і змушує його бути видимим всередині себе і визначає його як атрибут. З історії філософії явно випливає, що результатом становлення "інтелектуального" або його атрибутом є егрегор, під яким ми будемо розуміти пульсуюче силове поле. Оскільки таке поле виникає на основі мисленнєвих процесів людини, його цілком можна розглядати як мислячий ефір. Завдяки саме йому, земне людство здатне вирватися, нарешті, з безлічі зовнішніх залежностей і піднятися в Космос.

Отже, в егрегорі ми маємо момент синтезування фізичного і духовного або феноменального і ноуменального світів в специфічний матеріал, з якого виникає соціальний світ. Останній, як це випливає з наявної філософської літератури, являє собою ефірну галузь буття основопокладаючої субстанції.

У семантичному ключі даний продукт, як свідчить Г.Гегель, є "без кінця зникаюче і представляюче себе явище, легке ефірне тіло, що зникає, як тільки утвориться; не суб'єктивна інтелігенція, не акціденція її, а сама розумність, як реальне, але таким чином, що сама ця реальність є ідеальною й нескінченною і безпосередньо в своєму бутті також своєю протилежністю, а саме небуттям; таким чином, ефірне тіло, що представляє крайні терміни, є реальним у плані поняття; але щоб збереглася сутність тіла, його ідеальність повинна безпосередньо звестись нанівець і наочно проява у ньому цієї безпосередньої пов'язності одного з одним появи і вмирання. Такий середній термін повністю інтелігентний, він суб'єктивний, існує в індивідах інтелігенції, але в своїй тілесності взагалі об'єктивний, і те суб'єктивне буття (заради) безпосередності природи цієї суті дане безпосередньо як об'єктивність. Цей ідеалізований середній термін є мова, знаряддя розуму, дитя інтелігентної істоти” [54, 291].

Цілеспрямовано вивченням егрегора займається лише езотерична філософія, яка під ним розуміє свідомість суспільства на відміну від одиничних свідомостей особин. Егрегор є сполучення ноуменального з феноменальним, є розкриття системи ідей в певних умовах феноменального світу, тобто світу зовнішніх проявів. Так, наприклад, В.Шмаков пише, що "сукупність свідомостей членів групи є щось по суті актуальне, в езотеричній традиції воно іменується егрегором. Отже, егрегор є органічна сукупність актуальних свідомостей усіх членів групи” [207, 261]. При цьому він свідомість родини вважає найпростішим егрегором [Див.: 207, 274]. Поряд з ним він виділяє економічний, політичний і інші його види [Див.: 207; 267-269, 279, 283-285].

Даний продукт являє собою специфічне силове поле, яке в літературі інколи описують як функціонуючий елемент культури або специфічне утворення ефірного типу. Таке "ціле" К.Маркс теж характеризує "як особливий ефір, що визначає питому вагу всього, що в ньому виявляється” [125, 733]. Це "ціле" є "початок" і на думку В.Леніна [Див.: 109, 318].

При цьому не можна не помітити, що наукова думка людства є найбільш раціональним його різновидом. Вона має явно виражений енергоінформаційний характер, що відповідає природі підстави нашого світу. Вона, з одного боку, є продуктом цілеспрямованої наукової або розумової діяльності людини, а з іншої несе в кванто-вакуумній формі смислову інформацію про предмети і процеси, що відбуваються не тільки в межах нашого Всесвіту, але і далеко за його межами. Саме вона надає Світовому еволюційному процесу космічного розмаху, особливого геологічного значення і тотального характеру.

Сьогодні вже достатньо ясно, що думка, в тому числі і наукова, є результатом процесу нейтронної взаємодії в мозку, який вже доступний для вивчення сучасною наукою. Даний процес передусім вивчає квантова біо-енерго-інформатика, на основі дослідження обміну субструктур мозку слабкими і надслабкими енергоінформаційними сигналами. Завдяки її досягненням, є можливість по-новому поглянути на явища телепатії, телекінеза, яснобачення, біолокації, полтергейста, левітації, реінкарнації та інші.

Для електрона нейтронні процеси - енергетична хмара, пляма з індивідуальним малюнком і вагою. І, природно, зі своїми магнітними, гравітаційними, фотонними копіями, що неповторно заповнюють простір, який називається нами ноосферою. Так думка виходить за межі голови. Так вона справді стає матеріальною. Такий механізм її впливу на загальносвітовий порядок. Згадаємо: "Кожна думка впливає на хід світового розвитку".

Але вже зараз можна вказати на те, що надто вже симпатично виглядає лептонно-електромагнітна гіпотеза про матеріальні носії фізичних полів у вигляді лептонів (легких елементарних часток, починаючи з електронів) і їх підкласу мікролептонів (починаючи з нейтріно). Згідно з цією гіпотезою, як відомо, навколишній простір пронизаний мікролептонними хвилями, що передають рух світового лептонного газу. На думку її творця Б.Іксакова: "Навколо всіх тіл існують стоячі лептонні хвилі" квантові голограми, вставлені одна в одну, які копіюють геометрію і структуру тіл. Кожна голограма містить всю інформацію про тіло, будучи його "інформаційним двійником” [82, 15].

У фізичному ключі дане явище розгортається на макрорівні як соціальний світ, що натуралізувався людиною в об'єктивованій формі. Сама ж людина постає як його головний архітектор і будівельник.

Наведені вище аргументи все більше переконують нас в тому, що ми вірно визначили природу другої природи як корпускулярно-хвильового поля, яке продукує розумна жива речовина.

Простеживши зміну сутності "інтелектуального" по ланцюжку: існування - явище або буття - дійсність, ми висвітлили закономірності її переходу з одного стану в своє інше, яке грунтується на якісному перетворенні змісту. І, завдяки цьому, впритул підійшли до того, щоб викласти своє розуміння означеної категорії, щоб зафіксувати виявлені вище її найбільш істотні властивості, закономірні зв'язки і відношення.

Отже, з усього викладеного вище випливає, що модель поняття "інтелектуальне" має наступний вигляд (Див.: Рис 2.1.):

Стадія                                 Стадія                         Стадія

існування                явища або буття                         дійсності

               ПСИХОЛОГІЧНЕ

                                                               

ЕНТЕЛЕХІЯ                         РЕФЛЕКСІЯ                     ЕГРЕГОР

                               

   ПСИХОФІЗІЧНЕ     

       

Рис 2.1. Структура філософської категорії “інтелектуальне”


Отже, ми пропонуємо робочу дефініцію категорії "інтелектуальне", під якою, на нашу думку, слід розуміти особливий засіб вивільнення людиною в процесі опосередкування діалектичної взаємодії матеріального і духовного початків універсуму вільної енергії, що на початку постає як внутрішньо напружена ентелехічна форма, а після того в явищі розгортається як тотальний рефлексивний процес, що виявляє себе в дійсності шляхом пульсації специфічного енергоінформаційного силового поля егрегора.

Якщо поглянути на онтологію інтелектуального, то вимальовується така картина: із галузі матеріального на даній стадії опосередкування фундаментальної взаємодії "матеріальне - духовне" можливе відторгнення частки енергії у формі сигналу, а з галузі духовного - частки знання на етапі переходу від смислу до структурної інформації.

Таким чином, егрегор є саме те енергоінформаційне або силове поле, з якого утворюється паттерн соціального світу. Він - субстанція соціального світу. У ньому немає у чистому вигляді ані матерії (речовини), ані духу (розуму). Вони існують тут в перетвореному вигляді як органічна єдність. Це об'єктивований людиною універсум. Парадоксально звучить, але це так: універсум сам себе вивернув навиворіт. Спочатку з об'єктивного стану він перейшов в суб'єктивне, прийнявши форму людського організму, а в подальшому почав інтенсивно себе об'єктивувати в соціальну форму.

Отже, егрегор онтологічно являє собою слабку електромагнітну взаємодію матеріальних часток, що витікає з мозку людини,  збагачену частками розуму - знаннями. З цього матеріалу квантово-хвильового походження створюється тканина соціального світу. В.Вернадський неодноразово підкреслював думку про особливі стани (типи організації) просторово-часових явищ, з якими пов'язана життєдіяльність живих організмів, живої речовини.

При цьому процес продукування егрегора співпадає з виробництвом нового знання, тобто він виникає при переході універсуму від духовного до матеріального стану. У тому ж випадку, коли рух іде по лінії "матеріальне духовне", має місце споживання енергії ззовні в людський організм.

У явищі егрегор предстає як пульсуюче енергоінформаційне поле. Подвійне найменування тут не випадковість. Конструктивно воно складається з квантів енергії і квантів семантики. Після того, як буде визначена елементарна частка, що репрезентує егрегор у бутті, цю подвійність буде подолано. На практиці сумарне силове поле виникає з продуктів розуму, які відторгаються окремими людьми. Силове поле конституюється за питомою вагою енергетичного і семантичного зарядів, набуваючи стійку структуру. Але оскільки це пульсуючі елементи, то з них формуються і функціонують високодинамічні функціональні системи.

У реальності постійно проходить процес самопородження і самознищення таких соціальних систем, як, наприклад, лептонові молекули (мати-дитина, пара закоханих, хижак-жертва, політичні партії, релігійні секти і світові релігії, бог і т. ін.). З них складаються більш потужні поля, найбільше з яких — силове або енергоінформаційне поле Землі, існування якого вже не викликає ніяких сумнівів. На практиці воно має декілька найменувань. Тут ми лише теоретично пояснили легітимність його існування.

Оскільки самопородження енергосилових полів є процес природний, то при поясненні закономірностей їх самопроявлення і функціонування слід виходити із загальних законів термодинаміки. Настав час поширити межі термодинаміки на енергетику семантичних процесів, а також модифікувати її висновки стосовно інтелектуальної форми енергії. Світ єдиний, отже, в ньому на одних і тих же організаційних рівнях діють одні й ті ж самі закони і закономірності. У залежності від фази саморуху універсуму змінюється лише форма його вияву назовні.

Ми тут впритул наблизилися до того, щоб підтвердити думку В.Вернадського про те, що в різних галузях і на різних рівнях ієрархічної організації Всесвіту, використовуючи різні типи матеріально-енергетичних потоків, існують надзвичайно різні форми живої речовини, засновані на різних польових формах. Зокрема, те, до чого ми зараз підійшли, означає, що існує специфічна форма розумної живої речовини з електромагнітним видовим полем. Таким чином підтверджена і геніальна думка П.Сорокіна про те, що "найскладніші форми цивілізації походять тільки від розвиненого психічного життя людини” [170, 490].

На існування об'єктивно "запрограмованої" загальними фізичними законами просторово — тимчасової локальної сфери, в якій створюються умови для появи мислячих живих істот, вказує і В.Скарбніков. Зокрема, він пише: "У результаті еволюції космічного цілого виникають жива речовина і розумна жива речовина, об'єктивно стає можливим виникнення специфічних, найскладніших форм організації космічних матеріальних потоків у певних локальних сферах у рамках просторово-тимчасової організації Всесвіту” [87, 33].

Доказ викладеної вище гіпотези ми і маємо намір розгорнути в подальшому. Вона, хоча і дискусійна, однак не суперечить відомим функціональним визначенням життя, що раніше формулювалися А.Колмогоровим і А.Ляпуновим.

При цьому можна формалізувати і основний закон, якому підкоряється саморозгортання філософської категорії "інтелектуальне". Його суть полягає в тому, що вільна енергія,яка викидається людством у космічне середовище, при досягненні критичних розмірів, що зумовлюються силами зовнішнього стискання, в умовах Землі породжує якісно нову форму загальнопланетарного життя, яку слід називати соціальною. Остання є продукт інтеграції індивідуальних полів, що пульсують.

Тут важливо особливо підкреслити той факт, що розумна жива речовина виростає еволюційним шляхом з біосфери, а це означає, що вона таке ж природне тіло, як і «первинна» жива речовина. Отже, розумна жива речовина також доступна вивченню природознавством.

Отже, в процесі життєдіяльності людей формується і стійко функціонує специфічне утворення, за висловом В.Налімова і Ж.Дрогаліної, — семантичне поле. "Раніше припускалося, – пишуть вони, – напевно, багато термінів для позначення того проблемного поля, яке ми розглядаємо зараз з позицій концепції несвідомого, і різне словесне оформлення вже вказує на те, що автори надавали більш прийнятне значення окремим складовим цього безмірно широкого поля, розставляючи свої акценти. У Фрейда це було підсвідоме; у Юнга колективне несвідоме; у Джеймса потік свідомості; у Бьюка космічна свідомість; у Бергсона інтуїція; у Гуссерля трансцендентальна феноменологія; в Уайтхеда категорія вічних об'єктів; у Поппера третій світ, світ інтелігібелій; у Ассаджіолі субперсональність; у Лейбніца уява про темну душу, в якій дрімає зміст нашого розуму; у Гегеля дух, що саморозвивається... У Платона світ ідей” [144, 365-266]. До цього можна додати мислеформи (архетипи) нашого співвітчизника С.Кримського.

Вочевидь, мине зовсім небагато часу, і вчені-природодослідники, скоріш всього це будуть біофізики, розкриють нам субстанціональну основу соціального світу. Цілком можливо, це буде біт як кількісна одиниця інформації, що впевнено затверджує себе в галузі інформатики. Не виключена імовірність того, що за елементарну частку соціального поля слід визнати ноомен. Дану частку сьогодні посилено шукають не тільки кібернетики, але і психологи [Див.: 77, 104]. При цьому наукова практика вже не один раз доводила, що факт постановки завдання по відкриттю частки є побічний доказ її об'єктивності, істотності й існування, бо завдання ніколи не виникає, доки немає передумов для його вирішення.

І тут людство знов очікує в майбутньому ще один еволюційний стрибок, що обов'язково повинен відбутися на основі різкого нарощування планетарним людством інтелектуальної могутності. У зв'язку з цим цілком справедливе твердження про те, що "якщо кооперування декількох мільярдів клітин у мозку може породити нашу спроможність свідомості, то ще більш допустима ідея, що якщо кооперування всього людства або його частини зумовить те, що Конт називав "понадлюдською верховною істотою" [Цит. по: 178, 56]. При цьому ясно, що робота по створенню штучного інтелекту є необхідною підготовчою ланкою на шляху до нього.

"Якісна вузлуватість" універсуму, яку ми щойно розглянули в структурі розумної живої речовини, точно визначена, як ми тепер вже розуміємо, терміном "життєдіяльність", у даному випадку людського організму. При цьому інгредієнт "життя", як випливає з раніше висунутої гіпотези, відбиває взаємодію матеріального і духовного, а "діяльність" відбиває продукування вільної енергії, здатної здійснювати роботу по формуванню соціального середовища. Ще в Бхагавад-гиті сказано, що "світ цей пов'язаний дією".

Отже, "якісна вузлуватість", що володіє гігантським енергетичним потенціалом, є інтеграція першої природи, людини і другої природи. Вона, енергетична вузлуватість, є похідною величиною від першородного стану універсуму. При такому підході до людини ставляться у відповідність похідні дискрети - енергетичні кванти, що відповідають можливим станам універсуму: природному і штучному, суб'єктивованому і об'єктивованому, що спостерігається і не спостерігається, видимому і невидимому.

Але енергія взагалі, не говорячи вже про окультурену інтелектуальну, не може бути підставою Всесвіту, оскільки вона спостережена і вимірна. Підставою її слід вважати небуття, що перебуває в стані неспостережності, що є потенційною основою реальності, яка володіє властивістю спостережності [Див.: 185].

Людині, завдяки її володінню якісною вузлуватістю, різними видами енергії, стає доступним багаторазове і миттєве входження як в сферу фізичного, так і в сферу семантичного вакууму. Виходячи зі своїх фундаментальних потреб, вона, шляхом енергетичних флуктуацій (впливу), почергово надає фотонному або семантичному вакууму (не виключено, що і обом водночас) достатню для породження фотонів або часток семантичного вакууму кількість енергії, яка поки не має назви. Так стає доступним спостереженню вакуумний стан універсуму, який до того спостерігати було неможливо. І вже тільки потім, шляхом подальшої суб'єктивації (перетворення), в біологічному організмі універсум одержує вихід в зовнішнє середовище. Це відбувається завдяки спеціальному процесу об'єктивації внутрішнього змісту людської особистості.

Отже, відзнака соціального світу полягає в тому, що його підставою служить інтелектуальна енергія людини як розумної живої речовини, яка виникла в ході діалектичної взаємодії фізичного і семантичного вакууму в структурі біологічного тіла. Це означає, що природа його є похідною від проміжного продукту — психічної енергії живої речовини, в якій Ніщо і Дещо вже одного разу зазнали перетворення і тепер утворюють нову реальність, яку ми називаємо соціальною. Вона, в свою чергу, є лише перехідним моментом у саморозгортанні універсуму. Так функціонує механізм саморуху універсуму, що, як бачимо, є багатоступеневим. Багатоступеневість тут постає як атрибутивна властивість універсуму, яка забезпечує його вихід в Щось (буття) і повернення в Ніщо (підставу).

Таким чином, ми можемо на цьому закінчити аналіз природи соціального світу. Але, перш ніж ми це зробимо, зафіксуємо основні висновки, що випливають з того, що нам відкрилося в ході викладеного вище. Суть їх в наступному.

По-перше, це подоланий різнобій у поглядах на природу соціального світу. Для цього нам прийшлося виділити в біогенезі два рівні: найпростіша жива речовина і розумна жива речовина. Показано шлях переходу першого в друге.

По-друге, обгрунтована корпускулярно-хвильова природа соціального світу. Це означає, що соціальна форма руху органічно злилась з іншими нижчими формами руху універсуму. Аналогом тут може виступати гайтлер-лондонівская квантова теорія хімічних зв'язків, розроблена в 1926-27 роках В.Гайтлером і Ф.Лондоном. Звідси логічно випливає висновок про те, що закономірності саморозгортання живого організму як цілого поширюються і на соціальний світ.

По-третє, в ході аналізу ми вийшли на існування польової форми у розумної живої речовини — людини. На цій базі обгрунтовано гіпотезу про існування специфічної польової форми родового життя людства, що засновується на протиріччі тотального характеру в структурі універсальної підстави Всесвіту.

По-четверте, дефініційовано філософську категорію "інтелектуальне" як засіб виробництва вільної енергії, здатної чинити роботу поза людським організмом. При цьому людський організм стає знаряддям виробництва соціального світу, що засновується на інтелектуальній енергії.

По-п'яте, теоретично показано, що в психічному субстраті полягає біологічне життя, а в інтелектуальному - родове життя людини, яке утворює суттєво відмінний від інших, за принципами свого формування і функціонування, соціальний світ. При цьому рід людський для підтримання необхідного рівня своєї життєдіяльності творить колективний інтелект, який і виводить його врешті-решт за межі планети Земля. Людство прагне посилити цю функцію за рахунок створення штучного інтелекту.

Тепер ми можемо перейти до розгляду сутності соціального світу.