1.1. Особливості соціально-економічних перетворень в Центральній і Східній Україні другої половини ХІХ – початку ХХ ст.


“Будь-яка зміна прокладає шлях до

інших змін”

Нікколо Макіавеллі


“Історичне діяння буває завершеним

не тільки, коли воно здійснилося, а 

а лише після того, як воно стає 

надбанням нащадків”

Стефан Цвейг


Імпульсом до соціально-економічного і суспільно-політичного розвитку України другої половини XIX ст. стала реформа 1861 р. 19 лютого 1861 року Олександром II був затверджений Маніфест та Загальне положення про селян, звільнених від кріпосної залежності, якими декларувалось надання селянам особистої свободи, можливість викупу поміщицької землі. Не­зважаючи на те, що напівфеодальні відносини в сільському господарстві було збережено, реформа прискорила економічний розвиток України.

Скасування кріпосного права, створення умов для поширен­ня нових соціально-економічних відносин забезпечили широке державне реформування. В січні 1864 р. відбулась земська реформа, в ході якої було утворено земські зібрання та постійно діючі земські управи. Вони відали місцевими справами – торгівлею, комунікаціями, освітою, охороною здоров'я, соціальною опікою тощо під наглядом губернатора. На Півдні та Лівобережжі України масово утворювалися губернські й повітові земства. У ході судової реформи (листопад 1864 р.) в Україні виникли три судові палати – Київська, Харківська, Одеська, що об'єднували окружні суди. Означена реформа була зразком запровадження буржуазного судочинства, яке вершилося присяжними засідателями, обраними, як правило, із заможних верств. За наступною – міською – реформою в усіх містах України створювались міські Думи, які обирали міські управи, підпорядковані губернатору [24, с. 25].

60-ті роки ХІХ ст. ознаменувалися й освітньою реформою. Реформування загальноосвітньої школи завершилось 1864 року виходом двох основних документів: Статуту гімназій та прогімназій, яким запроваджувались класичні та реальні гімназії, відкриті для всіх станів, і Положення про початкові народні училища. За Положенням училища передавалися до відання губернських і повітових училищних рад. Певні права щодо їх керівництва отримували земства, які зробили вагомий внесок у розбудову початкової освіти. Земствами здійснювалась також і підготовка учительських кадрів на місцях [41, с. 255].

Новий етап розвитку вищої школи пов'язується із третім Статутом Російських імператорських університетів (1863). Процес його розробки був досить довготривалим (розпочався у 1858р.) і відобразився в дискусії представників двох напрямів: ліберального (Є.П.Ковалевський, М.І.Пирогов, М.І.Костомаров та ін.) і реакційного (В.П.Долгоруков, С.Г.Строганов). З 1861р. процес обговорення питання змісту і спрямування нового загального Статуту Російських імператорських університетів очолив новий міністр народної освіти О.В.Головнін. Саме йому належить заслуга повернення на службу на той час звільненого М.І.Пирогова та залучення до офіційної освітянської діяльності відомих фахівців у галузі науки й освіти, діячів, які користувалися авторитетом серед педагогічної громадськості, а отже, визнання їхніх заслуг з боку Міністерства. Зокрема, були призначені: К.К.Фойгт – професор, а згодом ректор Харківського університету (Харківський навчальний округ), Ф.Ф.Вітте – професор і помічник інспектора училища правознавства (Київський навчальний округ), О.О.Арцимович – піклувальник Одеського навчального округу (з 1862 р.). О.В.Головнін залишився в історії освіти і як послідовний прибічник університетської автономії, натхненник найліберальнішого університетського Статуту (1863), котрий помітно послабив чиновницьку опіку над університетами, ставши важливим кроком у напрямі до самоврядування. Результати обговорення Статуту широко висвітлювалися у пресі, були опубліковані у двотомнику „Зауважень на проект Загального Статуту Імператорських Російських університетів”. Крім того, О.В.Головнін розпорядився відправити проект відомим педагогам Німеччини, Франції, Бельгії та Англії. Їхні відгуки було зібрано в окремому томі „Зауважень іноземних педагогів на проект навчальних закладів Міністерства народної освіти”. Затверджений 1863 р. Статут Російських імператорських університетів дійсно став найбільш прогресивним порівняно з двома попередніми (1804 і 1835 рр.). Він знімав обмеження з автономії університету і університетського суду, містив положення щодо розширення наукової діяльності університету (через започаткування наукових товариств, написання студентами наукових праць, преміювання та нагородження медалями кращих із них тощо). Особливу увагу в Статуті приділено організації навчальної діяльності університету. Так, факультетські збори отримали право на розробку і затвердження навчальних планів і програм. Помітною новацією стало скасування вступних іспитів [149, с. 136]. 

Зазначимо, що саме на початку 60-х років ХІХ ст. вперше позитивно було вирішено питання про допуск жінок на навчання в університети. Надалі це зумовило своєрідність розвитку державної вищої жіночої освіти, прагнення надати їй університетського статусу та відповідного рівня викладання навчальних предметів. Наслідком глобальних соціально-економічних змін, реформування системи освіти стало створення в Російській імперії, за законом 1863 р., десяти навчальних округів (замість шести існуючих) – Петербурзького, Московського, Казанського, Харківського, Одеського, Київського, Віленського, Варшавського, Дерптського, Оренбурзького.

Науково-навчальним центром новоутвореного в Україні Одеського навчального округу проголошувався заснований з ініціативи М.І.Пирогова, тодішнього попечителя округу, Новоросійський університет (1865). Університет відкрився у складі трьох факультетів: історико-філологічного з трьома відділеннями (класичної, російсько-слов'янської філології та історичних наук), фізико-математичного у складі відділів: фізико-математичних, природничих наук, технічних наук з агрономією та юридичного факультету. Професорсько-викладацький склад університету був досить прогресивним. Реалізовувались ідеї демократизації змісту університетських навчальних дисциплін, започаткування вищої жіночої освіти, створення студентських наукових гуртків і товариств то­що. 

Таким чином, однією з головних тенденцій розвитку освіти в Російській імперії XIX ст., а отже, і в Україні, стало створення вищих навчальних закладів (університетів) у центрах промислово розвинених регіонів (Харків, Київ, Одеса), з метою підготовки переважно промисловців, лікарів та юристів. Значна кількість ви­пускників направлялась учителями в школи, що зумовило започаткування вищої педагогічної освіти на базі університетів: педа­гогічні інститути (1804-1859) та педагогічні курси (1860-1867) [24, с. 26 - 27].

Пореформенний період в Україні позначився становленням машинної індустрії. У 1869 р. кількість промислових підприємств зросла до 3712 [54, с. 215]. Промисловий переворот перейшов у другу фазу (середина 60-70-ті рр. ХІХ ст.) і характеризувався інтенсивним спорудженням залізниць і прискореним розвитком металургійної промисловості. Головне місце в українській промисловості посідало виробництво цукру. Україна стала майже єдиним і основним його постачальником у Російській імперії. Інтенсивно розвивалась, відповідно, і машинна індустрія у цукровій промисловості України. Тут відбувалась активна заміна ручної праці системою машин, використовувалася вільнонаймана робоча сила.

Отже, після скасування кріпосного права розвиток промисловості в Україні прискорився. У провідних галузях виробництва наприкінці 70-х років ХІХ ст. здійснився технічний переворот.

Певний прогрес соціально-економічного розвитку Російської імперії 70-х років ХІХ ст. привів, з одного боку, до необхідності розвитку професійної освіти, а з іншого – зумовив посилення реакційних процесів в освітній політиці уряду. На початку 70-х років ХІХ ст. прово­диться контрреформа середньої школи, за якої реальні гімназії перетворювались на професійно спрямовані реальні училища. Закінчення курсу такого училища не давало права вступу до університету. Положенням про початкові народні училища, прийнятим 1874 року, нівелювались демократичні надбання попереднього документа 1864 р. Управління школами бюрократизувалось, зосереджуючись у віданні губернських та повітових інституцій, посилювався поліційний нагляд, при зарахуванні на навчання додержувався принцип становості.

У розвитку вищої педагогічної освіти цього часу спостерігаються дві основні тенденції, що проявились у відкритті двох навчальних закладів в Україні: 1) підвищення ролі класичних гімназій, закінчення яких дозволяло вступати в університети, зумовлювало необхідність цілеспрямованої підготовки вчителів класичних, російської мови, історії, географії. Власне це стало поштовхом до відкриття Ніжинського історико-філологічного інституту кн. О.Безбородька (1875); 2) прогресивно-демократична тенденція початку 60-х років ХІХ ст. щодо розвитку вищої жіночої освіти знайшла відображення в заснуванні зусиллями професорсько-викладацького складу університету св. Володимира перших в Україні Київських вищих жіночих курсів (1878), які стали прообразом жіночого університету.

У 80-ті роки ХІХ ст. антидемократичні процеси у галузі освіти, започатковані контрреформами 1871-1874 рр., поглиблюються. Щодо вищої школи, то вони були закріплені університетським Статутом 1884 р., Так, у 1874р. комісія під головуванням П.Валуєва висловилася за реформування внутрішньої організації університетів, а 1875 року було утворено комісію з метою розробки чергового проекту Статуту університетів під керівництвом статс-секретаря І.Д.Делянова. 16 березня 1882р. останнього було призначено міністром народної освіти. 30 травня того ж року Олександр ІІІ затвердив на посаді міністра внутрішніх справ графа Д.О.Толстого. Двоє досвідчених державних чиновників розумілися на проблемах вищої школи і мали детальний план її реформування, який, передусім, передбачав запровадження нового університетського Статуту. Проект Загального Статуту імператорських університетів було винесено на розгляд Державної ради 30 листопада 1882 р. На основі Указу Сенату запровадження Статуту було передбачено з 1884/85 н. р. За Статутом усі факультети університету (історико-філологічний, фізико-математичний, юридичний, медичний) трактувалися як частини єдиного цілого. Особливе місце у першому розділі відводилося визначенню статусу піклувальника навчального округу, його прав і обов’язків. Коло повноважень піклувальника, порівняно зі Статутом 1863 р., було значно розширено. Він мав спостерігати за ходом університетського викладання, скликати, в разі необхідності, раду і правління університету, призначати збори факультетів. Йому надавалося право вищого керівництва у справах охорони порядку й дисципліни. Про вжиті заходи щодо їх налагодження піклувальник був зобов’язаний доповідати міністрові народної освіти. Крім того, він міг навіть вимагати від ректора звітування про організацію нагляду за студентами. Статут 1884 р. остаточно скасував автономію університетів, посиливши нагляд за навчальним процесом у вищих закладах освіти [149, с. 136]. З наступом реакції припиняють свою діяльність Київські вищі жіночі курси (1888), скорочується викладання суспільних дисциплін в університетах. Розвиток негативних тенденцій триває і в 90-ті роки ХІХ ст. 

І все ж, в останньому десятилітті XIX ст. в Україні відбуваються найвизначніші економічні події, які на початку нового століття зумовили глобальні зрушення в освіті.

Це передусім початок індустріалізації [120, с. 324], що характеризувалась швидким розвитком металургійної, залізорудної та вуглевидобувної промисловості. Вже з середини 90-х років ХІХ ст. розпочинається активне спорудження паротяго-, машино- та суднобудівних заводів (Харків, Луганськ, Катеринослав, Миколаїв). Найбільшого розвитку в Україні досяг залізничний транспорт. У легкій промисловості першість продовжує утримувати цукроваріння. Підприємства Правобережжя і частково Лівобережжя виробляли 72% українського цукру [54, с. 240].

Концентрація виробництва та капіталу в найбільших акціонерних товариствах провідних галузей господарства України за­свідчила початок становлення монополістичного капіталізму. Однак на процесі зростаючої концентрації виробництва нега­тивно позначилась економічна криза 1900-1903 рр., що призвела до створення великих монополістичних об’єднань (синдикатів) за рахунок краху сотень малих підприємств. З-поміж найбільших монополій початку 90-х років ХІХ ст. можна назвати „Продпаротяг” (1901), „Продамет” (1902), „Продвугілля” (1904).

Напередодні першої світової війни в Україні майже всі галузі промисловості, включаючи і харчову, більшою чи меншою мірою було монополізовано. Відповідно до швидкого розвитку економіки наприкінці XIX –  на початку XX ст. зростали міста. Міське населення становило 13 % його загальної чисельності (дані на 1897 р.) В Україні визначилось 4 найбільших промислових міста – Одеса, Київ, Харків, Катеринослав [54, с. 241].

На зламі XIX - XX ст. Україна у складі Російської імперії досягла досить високого рівня індустріальною розвитку переважно завдя­ки видобутку вугілля, виплавленню чавуну, виробництву цукру. Це твердження, однак, прийнятне лише в порівнянні з іншими регіо­нами імперії. Докорінних змін в економіці так і не сталося: Україна залишилась переважно аграрною країною. На 1913 р. українська індустрія давала понад 70 % продукції видобувної промисловості імперії і лише 15 % обробної [54, с. 241]. Незважаючи на досить швидкі темпи економічного розвитку на межі століть, індустріалізація в Україні не завершилась.

Отже, наростання процесів індустріалізації, створення монопольних об'єднань спричинили на початку XX ст. економічну кризу, масове безробіття, так і не усунувши невідповідності розвитку промисловості та сільського господарства. Внутрішні суперечності ускладнювались досить непростою зовнішньоекономічною та політичною ситуацією (розпочалась російсько-японська війна). Все це зумовило посилення громадського руху і спричинило „вибух революційної ситуації” 1905 року. „Кривава неділя” і революція 1905-1907 рр. стали своєрідним каталізатором початку демократизації „згори” (Маніфест 17 жовтня 1905 р. „Про вдосконалення державного ладу” проголошував громадянські свободи: слова, друку, особи, зборів, спілок, необхідність скликання законодавчої Думи; 1906 року розпочалась столипінська аграрна реформа) [24, с. 29]. До того ж, ці події показали неспроможність і небажання царського уряду кардинально вирішувати назрілі проблеми (державний Третьочервневий переворот, Маніфест 1907 р. про розпуск II Державної думи, зміна виборчого закону).

На початку XX ст. – порівняно з попередніми роками – відкривається значна кількість самостійних педагогічних закладів освіти. Якщо у другій половині XIX ст. в Україні вчителів для середньої школи готували три університети (Харківський (1805) Київський (1834), Одеський (1865), Ніжинський історико-філологічний інститут кн. О.Безбородька (1875), Вищі жіночі курси в Києві (1878), існувало два учительські інститути: Феодосійський (1872) та Глухівський (1874) (останні не давали вищої освіти), то початок XX ст. ознаменувався відновленням діяльності Київських вищих жіночих курсів (1906), відкриттям Харківських (1907), Одеських (1906) та Катеринославських (1916) вищих жіночих курсів. Крім того, в 1907 р. був заснований Київський Фребелівський педагогічний інститут. Тенденцією часу стало відкриття приватних вищих жіночих навчальних закладів. На початку XX ст. утворилася досить розгалужена мережа вищих жіночих курсів (Київські вищі жіночі курси (1878, відновлені 1906 р.), Київські приватні загальноосвітні вечірні жіночі курси А.В.Жекуліної (1905), Київські жіночі загальноосвітні курси проф. Довнар-Запольського (1905-1908), Київські вищі жіночі історико-філологічні курси проф. Довнар-Запольського (1909), Київські лікувально-педагогічні курси Карницького „Мати і дитя” (1906-1909), Харківські вищі жіночі курси Харківського товариства взаємодопомоги трудящих жінок (1907), Харківські вищі загальноосвітні жіночі курси Невіад (1909-1916), Одеські вищі жіночі курси (1906), Катеринославські вищі жіночі курси (1916), Ніжинські історико-філологічні вищі жіночі курси (1916).

Життєдіяльність вищих жіночих курсів в Україні забезпечувалась за рахунок оплати навчання слухачками, яка в середньому становила до 150 крб. на рік. Соціальний склад курсисток не залишався стабільним. Зокрема, якщо у 1878 р. на Київських курсах навчалось 49,9 % курсисток дворянського стану, то в 1917-1918 рр. – усього 4,4 %. Зменшилась і чисельність вихідців з купецтва та духівництва, тим часом як відсоток представниць міщанства і селянства зростав. У 1878 р., наприклад, на Київських вищих жіночих курсах вихідців з міщанських сімей було 6,9 %, селянських – 1,2 %. У 1917/18 н. р. вони становили вже половину студентського контингенту [24, с. 31]. Подібна картина була типовою й для Вищих жіночих курсів Харкова та Одеси. Кількісне зменшення представниць дворянства свідчило про втрату ним провідної ролі у формуванні інтелігенції на початку XX ст. Більшість слухачок Вищих жіночих курсів походило з малозабезпечених верств, тому вони часто вибували, не маючи можливості сплачувати за навчання. Щоб якось протриматись, курсистки займалися перекладами, репетиторством тощо. З метою допомо­ги їм у пошуках роботи при курсах створювали спеціальні товариства.

Архівні джерела засвідчують: більшість жінок вступали на медичні та історико-філологічні відділення. Так, на Київських ви­щих жіночих курсах у 1912-1913 рр. з 2970 осіб більшість навча­лася на історико-філологічному відділенні [24, с. 31]. Подібний розподіл є характерним і для інших жіночих навчальних закладів. Випускниці історико-філологічних та фізико-математичних факультетів, бувши, як правило, висококваліфікованими фахівцями, викладали лише в початкових класах гімназій. Працювати у старших класах вони не мали права.

Професорсько-викладацький склад університетів і курсів був однаковим. Як правило, на Вищих жіночих курсах працювали найпрогресивніші викладачі, нерідко – на громадських засадах. Зокрема, на Київських вищих жіночих курсах читали лекції професори Університету св. Володимира: Н.П.Дашкевич, В.С.Іконніков, Ю.А.Кулаковський, І.В.Лучицький, А.І.Соболевський та інші. На Харківських курсах працювали не менш імениті університетські професори: Д.І.Багалій, В.П.Бузескул, Н.Ф.Сумцов. У Новоросійському університеті та Одеських вищих жіночих курсах викладали такі відомі вчені, як Б.Ф.Веріго, М.Ланге, І.А.Лінніченко, С.О.Шатуновський, Є.М.Щепкін та ін. Ними на високому рівні організовувалась науково-гурткова робота курсів, де слухачки виступали з доповідями, читали реферати. Так, у 1907 р. на Одеських курсах були започатковані: літературний (керівник – приват-доцент В.Ф.Лазурський) і природничо-науковий, керований професором В.М. Мєліковим, гуртки, на Київських вищих жіночих курсах – філософський гурток, який очолював П.Я.Свєтлов. Кращі наукові роботи слухачок виходили друком у виданнях вищих жіночих курсів. Зокрема, вечірні Вищі жіночі курси А.В.Жекуліної видавали „Літопис” курсів, Одеські курси – „Праці слухачок”, Київські – журнал „Мінерва” [24, с.32].

Отже, наприкінці XIX – упродовж перших двох десятиліть XX ст. підготовка вчителя для середньої школи зосереджується в Україні здебільшого в університетах та у вищих жіночих навчальних закладах (курси, Фребелівський педагогічний інститут). Як засвідчує ретроспективний логіко-системний аналіз, тенденція до відкриття жіночих вищих закладів освіти, започаткована в Україні у 60-ті роки XIX ст., найбільшого розвитку дістала на початку XX ст. Особливістю цього періоду стало заснування вищих жіночих курсів з ініціативи професорсько-викладацького складу університетів, окремих приватних осіб.

Потреби соціально-економічного розвитку країни визначили специфіку формування системи підготовки вчителя для початкових і вищих початкових шкіл через учительські інститути, основою якої стали Феодосійський (1872) та Глухівський (1874) інститути.

У 1909-1913 рр. відкриваються ще чотири інститути – Київський (1909), Катеринославський (1910), Вінницький (1912), Миколаївський (1913). На заваді цьому процесу не стали навіть події, пов'язані з першою світовою війною. Саме в цей час виникають Полтавський (1914) та Чернігівський (1916) учительські інститути [24, с.32].

Перша світова війна відірвала від продуктивної праці 4 млн. жителів України. Зокрема, вже в 1914 р. на фронт було мобілізовано 40 % працюючих у промисловості Донбасу. Збільшувалися військові замовлення, що спричинило скорочення випуску промислових товарів. Значного руйнування зазнало й сільське господарство. Сільськогосподарське машинобудування майже припинило своє існування: випуск продукції у 1917 р. порівняно з 1914 р. зменшився на 21,3 % [54, с. 331]. Скорочувалися посівні площі, відбувався занепад металургії, посилювався паливний голод, продовольча криза, інфляція.

Революційна ситуація, що назріла на межі 1916-1917 рр., переросла у революцію, яка в Україні набула національно-визвольного характеру і завершилася утворенням Української Народної Республіки (УНР) на чолі з Центральною Радою.

Одним із головних завдань УНР в галузі економіки і сільського госпо­дарства стало проведення аграрної реформи. Значна кількість документів Центральної Ради спрямовувалась на розв’язання питань про землю і власність. Третім Універсалом (1918), зокрема, проголошувалась ліквідація поміщицького землеволодіння і передача землі народним „земельним комітетам” [42, с. 267]. Уся земля до початку весняних робіт мала бути передана трудовому селянству без викупу. Колишнім власникам заборонялось проводити операції купівлі-продажу землі. 

Значних перетворень на цей час зазнала і освіта. Керівництво освітньою справою здійснювалося Генеральним секретаріатом освіти, який очолив І.Стешенко. Першим програмним документом розвитку народної освіти (формування національної школи, організація підготовки вчителів) стала Декларація Генерального Секретаріату від 26 червня 1917 р. Упродовж березня 1917 – квітня 1918 рр. було відкрито Київський український народний університет у складі трьох факультетів (історико-філологічного, фізико-математичного та правничого) та Українська педагогічна академія [24, с. 34].

Окрім цього, продовжували функціонувати вищі педагогічні курси, було створено мережу 1-2-річних педкурсів: при Комісаріатах шкільних округ з метою підготовки вчителів середніх шкіл; при учительських інститутах, що готували педкадри для вищих початкових шкіл, які, в свою чергу, відкривали курси для забезпечення кадрами нижчих початкових шкіл. Влітку працювали короткотермінові педагогічні курси різних типів [24, c.34].

Головні надії щодо реформування педагогічної освіти пов'язувались із учительськими семінаріями та учительськими інститутами. Останніми систематична і більш-менш послідовна підготовка вчителя здійснювалась упродовж трьох років навчання на трьох факультетах: словесно-історичному, фізико-математичному та природничо-географічному. Питання оновлення та українізації змісту навчально-виховного процесу учительських інститутів неодноразово порушувались на вересневій і жовтневій (1917) нарадах директорів та представників цих закладів освіти. Офіційно проблема реформування учительських інститутів і семінарій була поставлена 3 квітня 1918 р. на нараді Міністерства народної освіти. З метою розроблення проекту реформи було створено спеціальну комісію, до складу якої увійшли представники Міністерства народної освіти, викладачі вищої школи, делегати від загальноосвітніх шкіл, зокрема відомі педагоги К.Щербина, В.Дога, І.Власенко, О.Музиченко, В.Родніков.

В основу реформування учительських інститутів був покладений „трудовий принцип” та визначення їх „спеціальною педаго­гічною школою, а не перехідним ступенем до вищої школи” [24, с. 34] Однак падіння Центральної Ради у квітні 1918 р. завадило реалізації проектів комісії.

Новим етапом української національно-демократичної революції став Гетьманат. Фактично це означало ліквідацію спроб соціалістичних перетворень Центральної Ради. Погляди П. Скоропадського на необхідність приватної власності та свободу підприємництва знайшли відображення у Грамоті до українського народу від 29 квітня 1918 р. Для підготовки та проведення аграрної реформи створювались губернські та повітові комісії. Тимчасові правила про земельні комісії проголошували відновлення приватної власності на землю з обов'язковим поверненням селянами поміщицького майна та відшкодуванням збитків [31, с. 318]. Вищою земельною комісією (жовтень 1918 р.), на чолі якої перебував сам Гетьман, був розроблений проект аграрного закону, що передбачав обов'язковий викуп державою найбільших земельних маєтностей. Поряд із цим гетьманський уряд уклав кілька економічних договорів-поступок з німецько-австрійськими окупантами, що посилило залежність України. Тим часом подальшого скорочення зазнало промислове виробництво. Поширювалось безробіття. Зокрема, в Києві, Катеринославі, Харкові й Одесі налічувалося 75 тис. безробітних [51, с. 56; 54, с. 337]. Посівні площі у 1918 р. скоротились майже уполовину, що поглибило деструктивні процеси в сільському господарстві.

Характерною ознакою періоду Гетьманату в Україні стала суперечність між неспроможністю уряду подолати спад промисло­вості, непослідовністю аграрних законопроектів, з одного боку, та широкомасштабними акціями щодо відродження національної культури й освіти, з іншого. Так, продовжують відкриватись нові заклади освіти. Влітку 1918 р. був заснований Кам’янець-Подільський Український державний університет, першим ректором якого став І.Огієнко, розпочало діяльність українське державне відділення вищого педагогічного інституту Фребелівського товариства, яке очолила С.Русова. Відкрився Київ­ський державний університет, було започатковано кілька вищих педагогічних шкіл з російською, єврейською та польською мова­ми викладання, розпочав роботу історико-філологічний факультет у Полтаві. В липні 1918 р. такі університети, як св. Володимира, Харківський та Новоросійський, визна­ються державними [18, с. 146]. Радою Катеринославських дворічних жіночих курсів було підняте клопотання про їх реформування у вищий педагогічний інститут з п'ятирічним терміном навчання [24, с. 35]. 

Вирішального значення в питаннях підготовки вчителів середніх шкіл набула ідея утворення педагогічного закладу, „спільного з учительських інститутів і вищих педагогічних курсів”. В офіційному рішенні Відділу учительських шкіл при Департаменті вищої і середньої освіти (червень 1918 р.) в новоутвореному інституті передбачалось відкриття трьох відділів – словесно-історичного, математично-фізичного та природничо-географічного, що відповідало наявній структурі учительських інститутів [24, с. 35 - 36].

Отже, провідними тенденціями розвитку освітніх процесів періоду другої половини ХІХ – початку ХХ ст. слід уважати:

  1. надання вирішального значення у підготовці педагога учительським інститутам, реформування мережі вищих закладів педагогічної освіти шляхом злиття учительських інститутів із вищими педагогічними курсами;
  2. відкриття вищих педагогічних закладів нового типу (переважно університетського); 
  3. перебудова навчального процесу учительських семінарій як середньої ланки педагогічної освіти.

       Економічна і політична криза спричинила зміну влади. У грудні 1918 р. Директорія одержала перемогу над Гетьманатом. Відновлювалась УНР. 26 грудня 1918 р. Директорією була видана Декларація, де містилася заява про експропріацію державних, церковних та приватних землеволодінь. Однак, з огляду на критичне політичне і воєнне становище, Директорії не вдалося припинити спад економіки. В промисловості посилювалися регресивні тенденції: подрібнення виробництва, зменшення видобутку сировини та випуску готової продукції, на 1919 р. фактично припинила діяльність залізорудна, марганцева промисловість, знизилося виробництво машинобудування.

       Селянство також виявляло незадоволення аграрною політикою Директорії. Земельний закон Директорії (8 січня 1919 р.), проголошуючи ліквідацію приватної власності на землю, не вирішував головного питання – розподілу землі. Ситуацію загострювало оголошення недоторканності земельної власності іноземних поміщиків та п’ятнадцятидесятинних господарств [24, с. 36].

Означені процеси та зовнішня і внутрішня інтервенція зумовили нежиттєздатність Директорії та нетривалість другого (останнього) періоду УНР, а отже, незавершеність освітньої політики. Створена у січні 1919 р. при Департаменті вищої школи Комісія в справах вищих шкіл та наукових інституцій у складі академіків: Д.Багалія, В.Вернадського, А.Кримського, а також професорів: І.Ганіцького, М.Грушевського, Д.Граве, Г.Павлуцького та ін. так і не змогла реалізувати намічених планів. 

Після того, як значною територією України заволоділи більшовики (кінець 1918 – початок 1919 рр.), основою економічних і політичних перетворень стала „політика воєнного комунізму” (націоналізація землі, промислових підприємств, торгівлі, примусова мобілізація, централізований розподіл продуктів і товарів, продрозверстка). Продрозверстка призвела до політичної й економічної кризи, внаслідок чого: селяни не виявляли зацікавленості у виробництві більшої кількості продуктів; вилучались не тільки лишки, а й необхідний посівний матеріал; були спровоковані зловживання, що зрештою призвело до селянських повстань [24, с. 37].

Основу основ організації сільського господарства більшовики вбачали у створенні колективного землекористування. Для його запровадження в лютому 1919 рвиходить Положення про со­ціалістичний устрій і про шляхи переходу до соціалістичного землеробства. В ньому зазначалося, що на зміну одноосібному обробітку землі повинні прийти радгоспи та комуни. Однак політика колективізації зустріла в Україні повсюдний опір, через що уряд, сформований 21 грудня 1919 р., був змушений тимчасово її припинити.

У промисловості в цей час відбувалась суцільна націоналізація середніх і частково невеликих підприємств. Характерним для економіки „воєнного комунізму” став жорсткий централізм, уведення загальної трудової повинності. Змістовно картину політики „воєнного комунізму” доповнювали натуралізація господарства та знецінення грошової одиниці. Майже повністю була зруйнована промисловість.

Однак уже в цих винятково важких і нестабільних умовах на місцях починають уживатися певні заходи щодо реформування системи освіти, одне з найважливіших місць у якій посіла підготовка педагога. Основною тенденцією розбудови педагогічної освіти в Україні стало уявлення про неї як про виключно вищу, незалежно від того, для школи І чи II концентру готувався вчитель. Тому Чернігівським губернським комітетом, зокрема, вже в 1919 р. приймається постанова про здійснення підготовки педагогічних кадрів виключно в педінститутах, де незалежно від спеціалізації і фаху майбутнього вчителя встановлювався чотирирічний термін навчання [59, с.30].

В цілому освітня політика в Україні 1920-х рр., на відміну від РСФСР („Декларація” та „Положення про єдину трудову школу”, 1918), визначалась „Декларацією про соціальне виховання дітей” (1920). В її основі – ідея „єдиного дитячого будинку” та підготовки вчителя-вихователя (соцвиховника). 

Перегляд навчальних планів і програм педвузів розпочався влітку 1920 р. Інструкцією Наркомосу щодо питань життєдіяльності вищої школи, де вказувалось на необхідність запровадження нових дисциплін, методів навчання, наголошувалось на поєднанні лекційної системи з груповими заняттями, встановлювалась триместрова система навчання [24, с. 38]. Того самого року було створено керівний орган у питаннях професійної і спеціальної освіти – Укрголовпрофос (Український головний комітет професійної і спеціальної освіти). Втілюючи в життя ідею вузькопрофесійної спеціалізації вузівських факультетів на основі критики системи підготовки спеціалістів історико-філологічними та фізико-математичними факультетами університетів, яка ніби-то не давала конкретних професійних навиків, Укрголовпрофос поставив питання „про ліквідацію університетів та реорганізацію спеціальних вищих навчальних закладів”. Наслідком цього та резуль­татом рішення наради „Про реформу вищої школи” (1920) стала ліквідація Наркомосом України навесні-влітку 1920 р. університетів у Києві, Харкові, Одесі та Катеринославі. Наказ Наркомосу від 2 червня 1920 р. декларував припинення діяльності правлінь університетів. Зазначені заходи стали відображенням концепцій професіоналізму та практицизму, які на той час набули значного поширення [24,с. 38].

Пошуки оптимальної моделі педагогічного навчального закладу призвели до встановлення в Україні на 1921 р. таких двох типів освітніх установ: вищі трирічні педагогічні курси (з 1925 р. – педагогічні технікуми), Інститути народної освіти (ІНО) з трьома факультетами – соціального виховання, професійної, політичної освіти. Вищим навчальним закладам надавалося виключне право самостійного розроблення навчальних планів і програм. Факультет професійної освіти повинен був будувати курс навчання так, „щоб, крім педагогічних та методологічних знань, засвоювались знання і розуміння техніки, економіки та політики того середовища, де школа виникає і для якого готує учнів”; факультет соціального виховання – спрямовувати „заняття на вивчення дитинства, дитячої організації та її зв’язку з навколишньою соціально-економічною обстановкою”. Найкращим засобом реорганізації внутрішнього життя, педагогізації ІНО визнавалось „перенесення діяльності студентів у заклади соцвиху і профосу, в пов’язане з ними середовище, повне злиття теорії з практикою”. Водночас перед ІНО та педагогічними курсами офіційно було поставлено завдання переходу на українську мову викладання. На 1923 рік в Україні функціонувало 13 ІНО, з них 4 – у складі двох факультетів (соціального виховання і професійної освіти), 9 були інститутами соціального виховання та 72 вищих трирічних педагогічних курсів. У 1924 р. налічувалося 14 інститутів народної освіти [59, с. 46].

перейти до підрозділу 1.2

перейти до змісту