Наталія Терентьєва


ІСТОРИЧНІ ПЕРЕДУМОВИ ВИНИКНЕННЯ УНІВЕРСИТЕТСЬКОЇ ОСВІТИ (СВІТОВИЙ АСПЕКТ)


Класичний університет – це, передусім, когнітивна модель всесвіту, в якій поєднані знання про цілісність буття, природні процеси та закономірності, теологічні, соціально-економічні, юридичні, історико-культурні, лінгвістичні, психологічні та інші феномени. Університетське знання охоплює всесвіт у всіх його масштабах та вимірах – від космічних систем до мікропроцесів, від глибокого минулого до перспектив і сценаріїв майбутнього розвитку [1, с. 78]. 

Структура та напрями діяльності університетів неодноразово змінювалися, відображаючи національно-історичні традиції й особливості, вимоги та специфіку часу. Зважаючи, що впродовж майже дев’яти століть європейський університет був інституцією, яка насамперед пропагувала наукове пізнання, радикально змінитися він не може. Ніколи раніше університет не стикався з такими потужними викликами суспільства, як сьогодні. Ті моделі, які створила, обґрунтувала та випробувала на практиці європейська інтелектуальна думка за останні століття (гумбольдтівська (німецька), наполеонівська (французька), англосаксонська), вже не сумісні з сучасними вимогами, оскільки пропагують почуття вищості та винятковості, що й унеможливлює їхню відповідність сучасному суспільству знань [8, с. 52], оскільки характерним для нього є висока динаміка ринку, інтелектуальна мобільність, установлення інтенсивних контактів між вищою школою і суспільством та ін. 

Видатні мислителі світу наголошували на необхідності втручання університету в життя суспільства, реагування на вимоги сучасності та пропонування власного академічного вирішення нагальних питань. На початку третього тисячоліття університет повинен не лише передавати цінності тисячолітньої спадщини і допомагати у вирішенні наукових та освітніх проблем, а й брати діяльну участь у розв’язанні економічних, культурних і духовних питань. Основним завданням університету є (як і раніше) розвиток у студентів критичного творчого мислення, особистісної ініціативи, здатності й прагнення до самоосвіти. “…В університеті, де науку перероблятиме чимало сильних, витривалих, молодих голів, її хода буде пришвидшеною, стрімкою. Правдивий виклад науки немислимий без постійних спроб викладача по новому витлумачити старий матеріал. І було б дивно, якби за таких обставин він не був би приречений на нові відкриття…” [3, с. 87] 

Думки про необхідність підготовки в університеті “…носіїв перспективних практичних рішень на користь суспільства…” [4, с. 56] дотримується, зокрема, іспанський мислитель, письменник та філософ, один з видатних інтелектуалів ХХ ст. Х. Ортега-і-Гассет. Університет, на його думку, в першу чергу є уособленням тієї вищої освіти, яку повинна отримати так звана середня людина. Людина, передусім, має стати культурною і розвиватися паралельно часу, для чого в університеті розкриваються такі галузі: фізична картина світу (фізика), першопочаткові теми органічного життя (біологія), історичний розвиток людства (історія), структура і функціонування суспільного життя (соціологія), план світостворення (філософія). По-друге, необхідно підготувати фахівця засобами безпосередніми та ефективними [7, 45]. У пересічного громадянина, і цей факт є справедливим в усі часи, немає потреби ставати вченим, він не повинен обов’язково присвячувати все своє життя науці. Тож висновок, який робить Х. Ортега-і-Гасет такий: наука в прямому значення цього слова (тобто наукове дослідження) не обов’язково має бути прямою функцією університету. Проте університет є невіддільним від науки і повинен включати в свою роботу елементи наукового дослідження.

Ідея університету як місця передачі й поширення знань, пошуку істини і формування наукового пізнання зіткнулася з ідеєю університету як простору для бізнесу та підприємництва. Створюються так звані корпоративні університети, тобто має місце тенденція перетворення університету на інституцію продукування прикладних знань. Прагнення академічних навчальних закладів до створення комерційних філіалів чи консорціумів, орієнтованих на отримання прибутку, концентрація зусиль на організації й проведенні прикладних дослідженнях – ці тенденції потребують невідкладних змін у сфері університетської освіти. Девальвація академічних цінностей породжує проблеми кадрової політики, зниження якості навчання та викладання, які є магістральними для всіх університетів світу, незалежно від їхнього статусу, географічного розташування, національно-культурної своєрідності та освітніх традицій.

К. Ясперс, видатний німецький філософ ХХ ст., професор Гейдельберзького університету, виокремив чотири основні завдання університету: 

– дослідження, навчання й здобування певних професій;

– освіта і виховання (відокремлена освіта вже не освіта, а тепличне вирощування далекої від реальності естетської інтелектуальності);

– базоване на спілкуванні духовне життя (завдання може бути виконаним за умови спілкування мислячих людей);

– космос наук (за своєю природою наука є цілим, а структура університету презентує сукупність наук) [9, с. 59].

Система вищої освіти існує близько 3000 років. Суспільства межиріччя Тигра і Євфрату, долини Нілу, маючи бюрократизований складний релігійно-правовий устрій, створили системи управління армією та фінансами. У давніх державах Месопотамії та Давньому Єгипті виникли культура писемності, мистецтво підрахунків, і, що є особливо важливим, культ чиновника-професіонала. У молодих державах, особливо тих, які намагалися будь-що стати світовими імперіями, освіта розумілася як підготовка військових кадрів. Перші свідоцтва про систему військової освіти відносять до Давньої Персії. Ця імперія будувалася як імперія кланів, де основу збройних сил, систему державної безпеки, вищий управлінський апарат складали представники перських племінних груп, близькі за походженням до Царя Царів. Навчання під керівництвом кращих офіцерів гвардії проводилося у привілейованих закритих закладах, де, окрім власне військової підготовки, набувалися вміння виконувати сільськогосподарські роботи та керувати сільськогосподарським виробництвом, вивчалася математика, музика, набувалося мистецтво читання та письма, велика увага приділялася вихованню офіцерської гідності та ідеологічній підготовці. Професійне навчання, розраховане на військове та цивільне застосування, включало вироблення навичок керувати людьми, вміння ефективно працювати у складних умовах, фізичну підготовку тощо [6, c. 42]. 

Давня Греція відіграла особливу роль у створенні вищих навчальних закладів. Афіни, як місто Сократа і Платона, (розробили й реалізували практичні ідеї “правильної” освіти, встановили технічні й моральні основи освітньої діяльності) стали культурною столицею еллінського простору. Основні положення освітньої парадигми (прихильниками якої були Ксенофонт, Платон, Антисфен, Аристотель та інші) полягали в наступному: освіта не є приватною ініціативою, вона має здійснюватися під керівництвом та контролем з боку держави (міста, регіону); держава повинна утримувати заклади освіти та провадити оплату праці викладачів; поділяючись на початкову, середню та вищу, освіта має здобуватися в школах; початкова і, можливо, середня освіта повинна бути обов’язковою, проте більш високі ступені освіти – доступними лише селективно. Отже, для здобуття вищої освіти обов’язково запроваджувався відбір за здібностями (розумовими, фізичними, майновими).

Власне, думки філософів давнього світу щодо вищої освіти є надзвичайно цікавими і слушними сьогодні, варто лише проаналізувати їх з урахуванням сучасної ситуації в освітній галузі. Так, Геракліт надає великого значення єдності інтелектуальної освіти та морального виховання, що сприятиме розвитку здатності самостійно мислити, робити висновки, спираючись на два основні знаряддя пізнання: відчуття та розум [2, с. 177]. Ці думки співзвучні з ідеєю розвитку креативного мислення, творчого потенціалу особистості. У роботах Ксенофонта вперше теоретично було обґрунтовано велике значення риторики як навчальної дисципліни. Він уважав, що освічена людина має досконало володіти мистецтвом спору, софістичною діалектикою, вміти аналітично тлумачити обговорювані поняття, володіти методиками їх дослідження, зокрема, шляхом аналогій [5, c. 63]. У сучасних вищих навчальних закладах педагогічного профілю запроваджується вивчення риторики як обов’язкової дисципліни. У класичній за своєю суттю гуманітарній освіті, яка готувала політичних діячів, велику увагу, на думку Платона, варто приділяти математиці, адже “…математика базується на розумі, а розумність – здатність загальнолюдська…”. Таким чином, математика звернена до людей, а вивчення математики розвиває людину, розум її пробуджується, стає діяльним, живим, пам’ятливим та гнучким [6, с. 42-43]. Набуття навичок читання, письма та лічби, вивчення літератури, історії, математики, військової справи й філософії, фізичне і моральне виховання – основні види діяльності учнів у закладах освіти того часу, хоча ступінь детальності та заглибленості в предметну та загальнофілософську суть матеріалу на різних рівнях освітньої системи був різним. Вищою ж цінністю та метою освіти на всіх рівнях була істина. Праці Аристотеля з логіки, що містили теорію пізнання ( “Органон”), онтології, або первинної філософії (“Метафізика”), естетичного вчення (“Поетика”), натурфілософії (“Фізика” та “Про небеса”), ораторського мистецтва (“Риторика”) й ін. [5, с. 67-69] значно вплинули на зміст європейської університетської освіти епохи Середньовіччя (незважаючи на те, що багато його творів були недоступними для вивчення та перекладу). 

В епоху пізнього еллінізму набув розвитку приватний сектор освіти. З одного боку, саме наявність приватних навчальних закладів, до яких необхідно було відводити дітей, і створила термін “педагог”. З іншого – розвиток шкільної системи, функціонування якої підтримувалося та здійснювалося корпусом найманих і погано оплачуваних працівників, сформував зневажливе ставлення до вчительської професії. Ставлення до праці як до чогось низького проявлялося в античному світі у відсутності будь-якої регулярної організації технічної освіти, хоча носії конкретного знання – інженери, архітектори, землеміри, суднобудівники, мореплавці, доктори, юристи не лише складали помітну частину суспільства, а й були запитуваними. Однак, ставилися до них зневажливо. До сьогодні в багатьох носіїв класичної гуманітарної освіти збереглося зверхнє ставлення до прикладних технічних наук. 

Філософія, історія, географія, математика, фізика, драматургія, діалектика, педагогіка – ці науки беруть початок у грецькій культурній ойкумені. На зміну їй прийшов інший світ – римський, який поєднав силу, практичність та позитивність з грецькою витонченістю й красою. Римська цивілізація увібрала еллінську культуру (проте, подібного не відбулося, коли з часом варвари підкорили Римську імперію). Із засвоєнням філософії еллінізму суто грецька ідея всезагальності, всеохоплення, універсалізації освіти була включена до римської системи цінностей. 

Спочатку освіта в Римі, подібно до Греції, базувалася на вивченні текстів Гомера та Гесіода, як оригінальних, так і у перекладі. З часом почалося вивчення творів римських авторів. Характерною складовою римської системи вищої освіти була поетична дидактика (або дидактична поетика). Обов’язковими для вивчення були твори Овідія, Вергілія, Лукреція Кара, Цезаря та ін. Велике значення приділялося вивченню історії як могутнього засобу виховання доблесті та патріотизму. Проте, головне, що вирізняло римлян, – це ставлення до права. Римляни високо піднесли значущість кодифікованого закону: саме тоді виникли такі суспільні інституції, як адвокатура та прокуратура, і, власне, термін “юриспруденція”. Римське право дотепер вивчається майже в усіх університетах світу. Суттєвим унеском Риму в розвиток європейської цивілізації стала розробка права приватної власності та земельного права. Давній Рим поклав початок вищій юридичній освіті у спеціально створених юридичних школах для вільно народжених та заможних людей. Для решти дітей створювалися педагогіуми – школи, до програми навчання яких входило читання, письмо, рахування, фізичні вправи, навчання практичним професіям протягом 6 років. Поряд з цими закладами, існували і школи, де в умовах суворої дисципліни професійно готували до смерті в бою – так звані школи гладіаторів, де вперше були відпрацьовані методи інтенсивної підготовки людських колективів та одинаків до небезпечної бойової роботи в екстримальних умовах. У Римі ставилося та вирішувалося триєдине завдання щодо освіти та науки – задоволення практичних потреб, пізнання світу та пропаганда офіційної римської ідеології. Географія, геодезія, містобудування, приватна архітектура, будівництва доріг та акведуків, мостів та фортець, кораблів – ось неповний перелік галузей прикладної науки та інженерії. Особливого значення набули також астрономія і астрологія як науки пізнавального характеру. За висловом Н. Карлова, Рим увів у європейський культурний обіг вищу юридичну школу та створив перші “середні спеціальні професійні училища” [6, с. 47].

Після захоплення Римської імперії варварами, її розподілу на Східну і Західну, переходу від однополюсної до багатополюсної влади з’явився новий могутній освітньо-культурний центр у Константинополі, що частково врятувало греко-римську цивілізацію від повного знищення її культури варварськими германськими племенами. 11 травня 330 р. римський імператор Флавій Валерій Костянтин Великий сповістив про перенесення столиці імперії з Риму до Візантії (пізніше Константинополь, Стамбул), що й стало першопричиною для створення нової імперії, яка продовжувала освітні традиції греко-римського світу: система освіти будувалася на основі вивчення грецької та латинської мов, творів грецьких та латинських авторів. Візантійська імперія відіграла у всесвітній історії надзвичайно важливу роль, оскільки захистила більшу частину Європи від вторгнення варварів і східних загарбників, зберегла давньогрецьку літературу і філософію, римську державну та правову традицію. Християнство, грецька культура та римські звичаї процвітали в імперії, створюючи передумови для з’єднання давньої та сучасної цивілізацій Європи. 

Навіть у період західноєвропейського варварства у Візантії функціонували вищі навчальні заклади, зокрема в Олександрії, Антіохії, Афінах, Бейруті, Кессарії тощо. Надзвичайно високим був авторитет Олександрії, відомої як місто науки та освіти. Всі візантійські імператори брали активну участь в організації вищої освіти, оскільки саме вона сприяла зміцненню владних структур. Значним кроком стало створення Феодосієм ІІ першої державної вищої школи та видавництво кодексу, згідно з яким вища освіта набувала виключно державного статусу. До прийняття цього кодексу освіта була приватною або муніципальною, хоча кандидатури вчителів для роботи в школах усіх типів затверджувались імператором. Візантія продумано створювала систему вищої освіти протягом майже тисячі років, готуючи кадри для власних потреб, навчаючи та проводячи просвітницьку діяльність, зберігаючи надбання греко-римської цивілізації, розвиваючи науки й підносячи культурний і освітній рівень країни. Візантійська імперія характеризувалася триєдністю закону (наслідок римської поваги до законодавства), вченістю (ставлення до культури нащадків грецької філософії і освіти) та християнством (християнська просвіта), що давало могутнє політичне знаряддя для боротьби з варварами.

425 р. є роком відкриття першого університету. Імператор Феодосій ІІ видав указ, згідно з яким у Константинополі створюється вищий навчальний заклад “Аудиторіум”, штат якого складався з 31 професора: п’ятьох риторів, десятьох граматиків грецьких, трьох риторів, десятьох граматиків латинських, двох юристів та філософа. Всі вони були державними службовцями, тобто отримували платню з імператорської казни, а після 28 років служби виходили у відставку з високою пенсією, отримуючи почесні звання. Таким учителям категорично заборонялося давати приватні уроки. Решті ж учителів заборонялося створювати заклади подібні до Аудиторіуму. Абітурієнт, вступаючи до університету, повинен був подати документальне свідоцтво про своє походження, соціальний стан та фінансове становище батьків, вказати розряд наук, які він бажає вивчати та адресу своєї міської квартири. Поступово Константинопольський університет монополізував право на вищу освіту, витіснивши з освітнього ринку провінційні вищі навчальні заклади. Імператором Юстиніаном було закрито навіть Афінську академію, незважаючи на її авторитет у галузі філософії та велику популярність. Тим самим було встановлено державну монополію на університетську освіту. Частина інтелектуальної еліти країни (в основному ті, хто продовжував дотримуватися суто еллінських поглядів, не приймаючи ідеології християнства) емігрувала, в основному до Персії. У VІІІ ст. варвари спалили Константинопольський університет разом з викладачами та книгами. Але в ІХ ст. університет починає відновлювати роботу на чолі з ректором Левом Математиком. Тут викладалися тривіум, квадривіум, Богослов’я, що згодом стане нормою для всіх європейських університетів епохи середньовіччя [6, с. 43-44]. 

У ХІ ст. вища школа починає готувати вищих світських та духовних сановників, що свідчить про злет культури та освіти. Починається поділ університету на факультети. За часів імператора Костянтина Мономаха в Константинопольській вищій школі виокремились філософське відділення та юридичний ліцей. У ХІІ ст. вища школа втрачає світський характер і повністю підпорядковується церкві. У 1204 р. Аудиторіум назавжди припиняє своє існування, оскільки Константинополь було розгромлено хрестоносцями. Було втрачено більшість надбань греко-римсько-візантиійської цивілізації. Варварство зрештою перемогло культуру. Проте, й опосередковано Візантія ще довгий час впливала на культуру Європи. 

У ХІІІ ст. починається активна передача греко-римського філософського надбання на Захід, зокрема до Італії. Великий уплив здійснила Візантія і на розвиток просвіти на слов’янських землях, що пов’язано з іменами імператора Візантії Костянтина Багрянородного та Великої княгині Ольги, які започаткували просвіту на Русі. 


ЛІТЕРАТУРА

  1. Бабак В., Лузік Е. Фундаментальна підготовка в сучасному університеті: традиції та перспективи // Вища освіта України. – 2003. – № 1 – С.78–83.
  2. Гераклит // Фрагменты ранних греческих философов. – М., 1989. – С. 176–256.
  3. Гумбольдт В. Про академію // Ідея Університету: Антологія / Упоряд. М.Зубрицька. – Львів, 2002.
  4. Ідея Університету: Антологія / Упоряд. М.Зубрицька. – Львів, 2002. 
  5. История педагогики: Учебное пособие для педагогических университетов / Под ред. академика РАО А.И.Пискунова. – М., 1997. – Часть 1. От зарождения воспитания в первобытном обществе до середины ХVII в.
  6. Карлов Н. Вначале была школа… // Alma Mater. – 2003. – № 9. – C. 40–47.
  7. Ортега-и-Гассет Х. Миссия университета (Фрагменты) // Alma Mater. – 2003. – № 7. – C. 44–49.
  8. Скотт Питер. Реформы высшего образования в странах Центральной и Восточной Европы: попытка анализа // Alma Mater. – 2001. – № 11. – C. 52.
  9. Терентьєва Н.О. Вища (університетська) освіта: становлення і розвиток. – Черкаси, 2005.
  10. Ясперс К. Ідея Університету // Ідея Університету: Антологія / Упоряд. М.Зубрицька. – Львів, 2002.