Валентина Сидоренко


ФОРМУВАННЯ ПЕДАГОГІЧНОГО СВІТОГЛЯДУ 

О.Ф. МУЗИЧЕНКА (1875 – 1940 РР.)


Історія вітчизняної педагогіки другої половини XIX – початку XX ст. багата на талановитi, яскравi особистостi. Їхня наукова праця та практична діяльність сприяли становленню педагогічної науки в цілому та окремих її галузей. До когорти видатних педагогів-науковців зазначеного періоду з повним правом може бути віднесений О.Ф. Музиченко – відомий педагог-методист, фахівець із порівняльної педагогіки, прихильник демократичних, гуманістичних засад організації шкільної справи.

Олександр Федорович Музиченко народився 21 серпня 1875 р. у м. Бердянську Херсонської губернії (тепер Запорізька область). Вищу освіту здобував спочатку в Санкт-Петербурзькому історико-філологічному інституті, а потім - у Ніжинському історико-філологічному інституті імені кн. О.Безбородька на словесному відділенні. Ще студентом юнак виявив нахил до наукової роботи, опублікував етнографічну розвідку „Быт болгар-переселенцев Феодосийского уезда” (1900 р.) [5, с. 45]. Отже, ґрунтовна загальна та вища освіта стала одним із чинників формування педагогічного світогляду О.Ф. Музиченка. 

По закінченні Ніжинського історико-філологічного інституту (1900 р.) майбутній педагог був призначений викладачем російської словесності, історії і логіки у 4-ту чоловічу гімназію м. Одеси. Працюючи в гімназії, О.Ф. Музиченко цікавиться досягненнями психологічної і педагогічної науки. У 1904 р. за пропозицією Міністерства народної освіти прикріплюється до Новоросійського (Одеського) університету для підготовки до професорського звання з педагогіки. Його науковим керівником стає професор М.М. Ланге, засновник однієї з перших у Російській імперії психологічних лабораторій, один з ініціаторів розвитку вітчизняної вищої жіночої освіти. Його психолого-педагогічні погляди мали значний уплив на становлення О.Ф. Музиченка як науковця й педагога-практика.

Актуальні шкільні проблеми визначили напрям теоретичних пошуків педагога: як краще навчати й виховувати дитину, які обрати для цього шляхи? Для їх вирішення О.Ф. Музиченко звертається до ідей та досвіду педагогiв розвинених країн Заходу. З цією метою він їде у дворічне закордонне відрядження до Німеччини (1906-1908 рр.). Протягом стажування О.Ф. Музиченко наполегливо штудіює праці І. Гербарта та гербартіанців, знайомиться з науково-педагогічною школою В. Рейна [4, с. 200]. Відомого німецького вченого-педагога В. Рейна він називав своїм учителем, вивчав його педагогічний досвід – роботу очолюваної ним кафедри педагогіки Йєнського університету, яка була осередком педагогічних досліджень у Німеччині та експериментальної школи при університеті, де вчений реалізовував навчальний план, створений на основі теорії інтересу І.Ф. Гербарта та його вчення про рівні навчання [4, с. 12]. Отже, одним із чинників формування О.Ф. Музиченка як ученого стала науково-педагогічна атмосфера творчого пошуку. 

Після повернення з-за кордону (1908 р.), молодого вченого запросили до Ніжинського історико-філологічного інституту кн. О.Безбородька викладати педагогіку і філософію. Одночасно він читає лекції на курсах підготовки вчителів середніх навчальних закладів, виїздить із лекціями по всій Україні, а гонорари за них переказує на навчання малозабезпеченим учням народних шкіл. Завдячуючи йому, загальнопедагогічна підготовка студентів Ніжинського історико-філологічного інституту значно розширилась. Її теоретична складова поповнилась дисциплінами: „Психологія пізнання”, „Історія педагогічних ідей”, „Педагогіка і дидактика”, „Історія педагогіки і дидактики”, „Логіка”. Поглибився зміст практичної педагогічної підготовки [1, с. 139].

Ніжинський період був особливо плідним у педагогічній творчості О.Ф. Музиченка. Сповнений закордонними враженнями, спілкуванням із німецькими колегами, вітчизняними авторитетами, він видає невеликі за обсягом, але змістовні праці: „Монізм і школа” (1908 р.), „Звіт про спеціальні заняття педагогікою у закордонному відрядженні” (1909 р.), „Філософсько-педагогічна думка і шкільна практика у сучасній Німеччині” (1909 р.). У них О.Ф. Музиченко постає досвідченим педагогом, який відштовхується від надбань західноєвропейської педагогічної думки. Він з особливою прихильністю ставився до численних течій у тогочасній німецькій педагогіці, дуже високо цінував педагогіку особистості Г. Гаудіга, індивідуальну педагогіку Л. Гурліта, художньо-особистісну Г. Шарельмана та педагогіку трудової школи Г. Кершенштейнера. Найбільше симпатизував представникам індивідуальної педагогіки, які розглядали діяльність педагога як творчість і бачили мету виховання у розвитку особистості як унікальної індивідуальності. Цим питанням були присвячені лекції, які він читав на педагогiчних курсах. Теоретико-методологічними засадами подальшого розвитку педагогічної науки О.Ф. Музиченко вважав, як і інші передові педагоги того часу, природничо-наукові знання. Отже, одним із чинників формування О.Ф. Музиченка як педагога стало вивчення й ознайомлення з передовими ідеями західноєвропейської педагогічної думки.

У 1910 р. через постійне зменшення годин на викладання педагогіки у Ніжинському історико-філологічному інституті О.Ф. Музиченко переїздить до Києва, де обіймає посаду викладача Київської 4-ої гімназії (Києво-Печерської), виконуючи обов’язки інспектора цього ж навчального закладу. З 7 вересня 1910 р. він – лектор Київського Фребелівського педагогічного інституту з навчальних дисциплін: „Школознавство”, „Вступ до експериментальної дидактики”. В 1914 р. статський радник О.Ф. Музиченко призначається директором приватної гімназії „Товариства сприяння середній освіті у м. Києві” [7, с. 198].

На громадських засадах у 1914 р. обіймає посаду директора Педагогічного музею імені спадкоємця Цесаревича Олексія Миколайовича в Києві. Музей мав книгосховище, а також зали: бібліотечний, виставковий і велику кількість кабінетів та допоміжних приміщень. У музеї функціонували кабінети, оснащенi технічними засобами навчання, де учителі з провінції могли ознайомитися з їх роботою. У цілому музей працював як науково-методичний центр Київського навчального округу, якому підпорядковувалися навчальні заклади Київської, Подільської, Волинської, Чернігівської, Полтавської та Холмської губерній. Його урочисте відкриття відбулося 5 жовтня 1912 р. Діяльність розпочалася серією лекцій для викладачів початкових навчальних закладів, вихованців учительського інституту та вчительської семінарії. Першими лекціями були: „Селянська реформа і народна освіта”, прочитана 5 жовтня директором Ніжинського історико-філологічного Інституту І. Івановим, та „Новий педагогічний рух у Німеччині”, прочитана 6 жовтня викладачем Києво-Печерської чоловічої гімназії, відомим українським педагогом М. Даденковим. За керівництва О.Ф. Музиченка музей дійсно став науково-методичним, педагогічним центром України. Зазначимо, що в роки першої світової війни приміщення музею займали майстерні з виготовлення протигазових респіраторів, тут проводились військові заняття з юними розвідниками – учнями відповідних навчальних закладів Київського навчального округу. В міру можливостей воєнного часу продовжував діяльність і Педагогічний музей. Чи не найвизначнішою віхою в історії цього будинку були 1917 і 1918 рр., коли тут працював перший національний уряд України – Центральна Рада.  

З метою поглиблення педагогічної теорії та практики шкільної справи у 1913 р. на базі музею було відкрито літні педагогічні курси для народних учителів. Одним з ініціаторів їх відкриття і членом комісії з організації курсів був О.Ф. Музиченко. Йому було доручено підібрати штат лекторів та керівників. Природно, що більшістю викладачів курсів були його колеги по Фребелівському педінституту. Це  – І.П. Четверіков, В.В. Зеньківський, Р.Г. Гельвіг, М.Ф. Даденков, М.М. Ярошевська, Н.Д. Лубенець. На курсах О.Ф. Музиченко читав дисципліну „Сучасні педагогічні течії на Заході”.

Початок київського періоду життя О.Ф. Музиченка позначився надзвичайною науковою і громадською активністю. Його ім’я стає широковідомим серед освітян як носія передових ідей, творчого педагога-практика, прихильника демократичних і гуманістичних засад організації школи. Він стає визнаним фахівцем iз порівняльної педагогіки, намагається оцінити стан зарубіжної педагогіки з нових позицій, певним чином класифікувати й типологізувати численні зарубіжні філософсько-педагогічні течії та напрями. Одночасно О.Ф. Музиченко переносить на вітчизняний ґрунт своє захоплення педагогікою особистості. Він досліджує проблему організації навчально-виховного процесу в середніх навчальних закладах. Праця в приватній гімназії надає йому широкі можливості для експериментування, бо педоцентричні ідеї мали змогу розвиватися лише поза тогочасною офіційною школою. 

У Києві О.Ф. Музиченко продовжує активну освітньо-виховну діяльність, спрямовану на педагогічну просвіту учительства та населення. Він пише популярні за викладом статті для „Народної енциклопедії”, призначеної для самоосвіти широких народних мас, для видань Педагогічної академії, вищих педагогічних курсів у Петербурзі, котрi надавали учителям i наукову підготовку („Що таке педагогіка і чому вона навчає?” (1912 р.); „Конспект лекцій з педагогіки, прочитаний на земських літніх курсах” (1912 р.) [7, с. 199]. Таким чином, творчо-пошукова робота педагога у середніх навчальних закладах стала одним iз факторів формування його як науковця та педагога-практика.

О.Ф. Музиченко стояв осторонь політичної боротьби, не втручався в політичне життя країни, займався суто педагогічними питаннями, однак, події 1917 р. не залишили його байдужим. Як і більшість українських освітян, він пов’язував з ними можливості докорінної перебудови української школи. Тоді вперше в його науковій і практичній діяльності зазвучали національні мотиви. Завдяки високому професіоналізму, обізнаності з західноєвропейською педагогікою О.Ф. Музиченко став одним із тих, хто формував нову шкільну політику українських урядів. Його було призначено генеральним інструктором Народного міністерства освіти і керівником відділу західноєвропейської педагогіки в журналі „Вільна українська школа” (ВУШ). Залишаючись прихильником демократичної організації шкільної справи, О.Ф. Музиченко бачив її як єдину і трудову (у світлі новітніх концепцій реформаторської педагогіки Заходу). Новим для нього було бажання побудувати школу на національній основі, тому він бере активну участь у розбудові української системи освіти.

Як керівник відділу західноєвропейської педагогіки, О.Ф. Музиченко сприяє публікаціям у ВУШі статей західноєвропейських педагогів, пише до них передмови, дає інформаційні повідомлення про стан освітніх справ у Європі. Учений виступає на сторінках журналу з програмними статтями („Реформа школи чи шкільна реформація” (1918 р.); „Питання про єдину школу на Україні” (19181919 рр.).

На посаді генерального інструктора Генерального секретаріату освіти Олександр Федорович закладав основи національної школи разом із С.Ф. Русовою, Я.Ф. Чепігою, О.К. Дорошкевич, Т.Г. Лубенцем. Вони разом почали розв’язання важливої державної проблеми – створення національної системи освіти. Зі зміною урядів посаду генерального інструктора було скасовано, проте О.Ф. Музиченко продовжував цю справу [7, с. 200]. Отже, чинниками формування О.Ф. Музиченка як борця за докорінну перебудову української школи на демократичних та гуманістичних засадах і розбудову української системи освіти стало його призначення на посаду генерального інструктора Народного міністерства освіти і керівника відділу західноєвропейської педагогіки в журналі ВУШ. 

За безпосередньої участі О.Ф. Музиченка були вироблені засади національної школи періоду незалежності України, що втілилися в документах: „План управління освітою в Україні” (1917 р.), „Проект єдиної школи на Україні” (1919 р.). Цi документи відповідали вимогам тогочасної науки і враховували досвід розвинених країн світу. В останньому вони багато в чому завдячували досвіду, ерудиції та компетентності О.Ф. Музиченка. З історії радянської історико-педагогічної літератури складається враження, що з приходом радянської влади освіта, шкільництво, педагогіка почали писатися заново, з чистої сторінки. На прикладі творчої праці О.Ф. Музиченка можна стверджувати, що це зовсім не так. Безкінечні зміни влади в Україні, короткочасне існування того чи іншого режиму, без сумніву, впливали на умонастрої педагогів, їхні проекти, але в цілому вони обстоювали власні позиції, незважаючи на політичні катаклізми. 

У період 19181919 рр. спостерігалися спроби налагодження співпраці між прихильниками національної системи освіти і представниками радянської влади. Так, до написання декларації „Основи будівництва єдиної трудової школи на Україні” залучалися, крім шкільного відділу Наркомосу, Союзу учителів-інтернаціоналістів, представників Ревкому, й українські педагоги – О.Ф. Музиченко, Я.Ф. Чепіга, О.К. Дорошкевич, С.О. Сірополко. Інколи навіть протилежні погляди уживалися разом на сторінках „Вільної української школи”. Так, у № 8  9 за 1918/1919 рр., поряд зі статтями українських педагогів, зокрема О.Ф. Музиченка, друкується, наприклад, стаття наркома освіти В.П. Затонського, котрий закликав до наслідування російської системи освіти.

З метою залучення вчителів до роботи в нових умовах О.Ф. Музиченко розробив „Проект влаштування на Україні літніх курсів для підготовки учителів єдиної трудової школи при Наркомосі”, де основну увагу приділив ознайомленню вчителів з історією, теорією і практикою трудової школи у зв’язку з національною культурою.

Крім цього, О.Ф. Музиченко був директором Київської чоловічої гімназії „Товариства сприяння середній освіті”, викладачем дисципліни „Теорія навчання” на Київських вищих жіночих курсах А.В. Жекуліної, входив до складу Комісії з розроблення проекту реформи вчительських інститутів та семінарій (1918 р.), викладав на курсах українознавства (травень  серпень 1918 р.), обіймав посаду директора другої української гімназії в м. Києві, одночасно був членом Комісії у справах вищих шкіл та наукових інституцій, організованої з наказу Міністра народної освіти при Департаменті вищої школи в січні 1919 р. [1, с. 153, 177].

Активністю і змістовністю позначилася діяльність О.Ф. Музиченка у Всеукраїнській академії наук (ВУАН), заснованій у листопаді 1918 р. за ініціативи провідних українських учених. Слід зазначити, що наукова робота ВУАН здійснювалася численними комісіями трьох її відділів, серед них була і Науково-педагогічна, яка існувала з 1921 р., а до того функціонувала як секція Науково-педагогічного товариства. Прізвище вченого згадується у списку штатних та позаштатних співробітників академії, де зазначається, що він керував секцією вищої школи Науково-педагогічної комісії. Отже, основою формування О.Ф. Музиченка як науковця стала його науково-дослідна робота у ВУАН.

Установлення радянської влади в Києві Олександр Федорович Музиченко зустрів на посту директора однієї з гімназій. У радикальних політико-ідеологічних та соціальних зрушеннях, що принесли з собою більшовики, педагог побачив хоч і вимушений, але один із шляхів утілення власних новаторських педагогічних ідей. В ідеологічному плані він почав дотримуватися правил, продиктованих новою владою, залишивши недоторканною суть педагогічних поглядів, – продовжував активно і пристрасно втілювати в життя ідеї трудової школи та педагогіки особистості.

О.Ф. Музиченко керував трудовою школою № 43 на Великій Підвальній, двері якої були завжди гостинно відчинені для всіх учителів. Він неодноразово давав відкриті показові уроки в Київському будинку вчителя, на яких були присутні сотні вчителів. Його уроки стали яскравою демонстрацією розвитку творчих здібностей дитини. Педагога справедливо називали імпресіоністом, бо його методика будувалася на використанні емоцій, інтуїції, атмосфери у класі [7, с. 201]. У 1920-ті роки ніхто з представників педагогічної науки так щиро не переймався працею вчителів, не допомагав їм, як професор О.Ф. Музиченко. Він регулярно виступав з лекціями і доповідями про трудову школу, зустрічався з учителями на педагогічних курсах, які влаштовувались київськими губернськими, повітовими та окружними відділами народної освіти.

Паралельно з роботою в школі з 1 вересня 1921 р. Олександр Федорович читав курс „Зразкові школи на Заході і в Америці” в Київському інституті народної освіти, проводив велику наукову роботу, а також викладав методику російської мови. Був позаштатним викладачем 16-го розряду та мав стаж 22 роки [2, арк.11 ]. Отже, активна викладацька діяльність була одним із чинників формування світогляду О.Ф. Музиченка як педагога-реформатора. Надруковані О.Ф. Музиченком праці, використовували його колеги в Київському інституті народної освіти: „Современные педагогические учения в Европе и Америке” (М.Ф. Даденков, В.П. Родніков), „Что такое педагогика и чему она учит?” (М.Ф. Даденков), „Пракический курс истории педагогики” (В.П. Родніков) та „Программа по общей дидактике и школоведению” (М.Ф. Даденков) [3, арк. 179]. Надалі, залишаючись прихильником ідей зарубіжної педагогіки, український учений розглядав її вже дещо з інших позицій – творчого, конструктивно-критичного використання надбань щодо застосування в українській школі. 

На початку 1930-х років його наукові інтереси зосередилися на проблемах методики навчання в початковій школі. Він працював над методами навчання читання й письма, розвитку усного мовлення дітей, розглядав питання вдосконалення майстерності вчителя. Праці, написані в цей час, є результатом багаторічної практики, творчого пошуку, новаторського підходу до уроків: „Культура слова” (1928 р.), „Читання і культура слова” (1930 р.), „Буквар” (1933 р.) та ін. Різка зміна шкільної політики на початку 1930-х років примусила вже немолодого педагога відійти від науково-просвітницької і викладацької діяльності: він не виступає ні перед учителями, ні на сторінках преси. На відміну від багатьох не змінює свої позиції, не переглядає їх. Жодного публічного виступу із засудженням власних поглядів від О.Ф. Музиченка педагогічна громадськість не почула. 

Отже, основними чинниками формування світогляду О.Ф. Музиченка були: ґрунтовна загальна та вища освіта майбутнього науковця; атмосфера науково-педагогічного пошуку; активна викладацька діяльність; творчо-пошукова робота педагога у середніх навчальних закладах; його праця на посаді генерального інструктора Народного міністерства освіти і керівника відділу західноєвропейської педагогіки в журналі ВУШ; науково-дослідна робота у ВУАН.

 

ЛІТЕРАТУРА

  1. Дем'яненко Н.М. Загальнопедагогічна підготовка вчителя в Україні (XIX - перша третина XX ст.). - К., 1998.
  2. Державний архів м. Києва, ф. р-346, оп. 1, спр. 7.
  3. Державний архів м. Києва, ф. р-346, оп. 11, спр. 11.
  4. Кантор И.М. Педагогическая лексикография и лексикология. – М., 1968. 
  5. Музыченко А.Ф. Быт болгар-переселенцев Феодосийского уезда. – К., 1899.
  6. Отчет о деятельности историко-филологического института князя Безбородько в Нежине за 1909-1910 гг. // Известия историко-филологического института князя Безбородько в Нежине. – 1910. – Т. ХХVI. – С. 3-24.
  7. Українські педагоги в персоналіях: У двох книгах / За ред. О.В.Сухомлинської.  К., 2005. – Кн. 2.