Пошуки Богданом Хмельницьким політичних комбінацій для забезпечення самостійності й незалежності Української козацької держави після Переяславської ради 

       Широкі міжнародні контакти гетьмана яскраво ілюструють донесення посла австрійського цісаря, який на початку 1657 року застав у гетьманській столиці Чигирині одночасно акредитованих при Хмельницькому та спеціально направлених до нього послів. Там були посли: австрійський, два шведських, два князі Ракоші, турецький, татарський, три з Молдови, три з Волощини, польського короля, польської королеви, литовський і тільки-но прибулі московські посли.
       Звичайно, послам Москви не подобалася така активна й незалежна зовнішня політика українського гетьмана, протидіяти якій вони були не в змозі. Проте намагалися впіймати Хмельницького за руку й запропонували генеральному писареві Виговському видати їм дипломатичні документи гетьманської канцелярії. Виговський змушений був надати в розпорядження московських послів 9 листів і список. Мабуть, при досить активній зовнішній політиці навряд чи дипломатичний архів гетьманської канцелярії обмежувався такою мізерною кількістю документів. Очевидно, щоб не дратувати гусей, а може, й порадившись з гетьманом, Виговський віддав непроханим гостям найменш важливі експонати дипломатичного архіву. Про значущість для московських гостей цих документів свідчить хоча б те, що їх надіслали негайно до Москви. З їхнього змісту ми дізнаємося про міжнародні зносини Хмельницького з Фрідріхом-Віль-гельмом, бранденбурзьким курфюрстом, зі Швецією, Угорщиною, Молдовою, Волощиною, Польщею, Кримом, Туреччиною тощо.
       Для підтримання зовнішніх зносин потрібні були неабиякі кошти. Прибутки від мита й оренди виробництва спиртних напоїв в Україні становили 100 тисяч червоних золотих щороку. Тоді існував звичай, за яким закордонні посольства утримувалися коштом українського уряду. Отож видатки на зовнішню політику були великі. Неабияке значення для оцінки договору 1654 року мають погляди сусідніх держав на нього, а також на міжнародне становище України. Під час переговорів з іншими країнами Польща лякала їх могутністю України, трактуючи її як самостійну державу. Про це попереджували кримського хана. А семигородського князя польські дипломати лякали тим, що Хмельницький за певного розвитку подій може стати монархом над усіма руськими землями й матиме 100-тисячну армію. Французький часопис «Газет де Франс» писав 21 березня 1654 року, що Хмельницький погодився на протекторат московського царя з метою знайти для Польщі ще одного ворога. Цей протекторат сусіди вважали чисто номінальним, бо інакше не змогли б собі дозволити такої розкоші — вести зовнішню політику із залежною, васальною державою як із самостійною. У договорах, листах, нотах гетьман підписувався як самостійний незалежний володар суверенної країни.
       Розчарування козацтва переяславською угодою почалося з перших же кроків її реалізації. Замість допомоги військами в боротьбі з Польщею цар розмістив в Україні свої гарнізони, призначені зовсім не проти того ворога. У Києві один із цих гарнізонів без дозволу митрополита розпочав будівництво військових об'єктів на церковних землях. Така небажана активність московських властей змусила Хмельницького попередити їх, що Польща, Литва, Туреччина та Крим роблять усе від них залежне, щоб розірвати московсько-козацькі зв'язки, отож у цій ситуації краще не дратувати український люд, заводячи чужі порядки. Докази були наведені вагомі, й царський уряд належним чином відреагував на них. 
       Фінансові справи лишилися у віданні гетьмана, його ж урядовці збирали податі. Гарнізон з воєводою був тільки в Києві. Пересвідчившись у зажерливості царя, Хмельницький намагався всіляко обмежувати його апетити щодо України, не сковуючи себе ніякими угодами й грамотами. Коли не стало необхідності в союзі з Московією, Богдан Хмельницький уклав союз зі Швецією, який більше відповідав українським інтересам. А це свідчило про те, що Україна не сприймала угоду з Московією як щось назавжди дане.
       Гетьман багато зробив для того, аби втягнути Московію у війну з Польщею. Й така війна розпочалася навесні 1654 року. Московські війська здобули низку перемог на заході. Ситуацію ускладнили татари, які виступали на боці поляків. Хмельницький спочатку виявив незрозумілу пасивність, а коли поляки стали вщент руйнувати Брацлавщину, він разом з московським військом дав їм генеральний бій на Дрижиполі на Київщині. Це була піррова перемога, яка змусила українців змінити своє ставлення до московського царя як до могутнього протектора, здатного врешті-решт забезпечити Україні спокій і свободу. Між московським урядом і Хмельницьким після цього виникло перше непорозуміння. 
       Різко далася взнаки розбіжність в інтересах. Якщо цар мріяв з допомогою козацьких військ завоювати білоруські й литовські землі, то Хмельницький покладав надію на швидку й вагому допомогу Москви, щоб об'єднати всі українські землі в самостійну державу. Гетьман дуже скоро розчарувався в московському протектораті й знову розпочав пошук інших зовнішньополітичних комбінацій для забезпечення Українській державі незалежності.

       Богдан Хмельницький розвинув бурхливу дипломатичну діяльність. Особливо цінними були угоди з кур-фюрстом бранденбурзьким Фрідріхом-Вільгельмом та шведською короною. З курфюрстом у гетьмана були давні рахунки. Раніше цей правитель виступав союзником Польщі і його війська діяли у складі польської армії й під Берестечком, і під час польського походу в Україну 1654-1655 років. Але коли прусським володінням курфюрста стали загрожувати Швеція й Московія, то він одразу ж почав шукати союзу з Україною.
       Зі шведами гетьман започаткував контакти ще 1650 ро-ку, пропонуючи союз проти Польщі. Коли ж до влади прийшов король Карл-Густав X, то справа зрушила з мертвої точки. Заручившись підтримкою гетьмана, шведи розпочали війну проти Польщі, до якої мали давні династичні й територіальні претензії. Це сталося влітку 1655 року. Одночасно й Хмельницький зі своїм військом та допоміжною російською армією Бутурліна пішов на Західну Україну. Похід був вдалий, бо почався перемогою об'єднаних військ під Городком. Оточений Львів гетьман не став брати штурмом, а обмежився контрибуцією, бо не хотів, щоб це місто присягало на вірність московському цареві.
       Уже в цей час розходження між царем і Хмельницьким настільки стали для всіх очевидними, що навіть Ян Казимир відрядив до Хмельницького посла з листом, пропонуючи розірвати союз з Московією і знову об'єднатися з Польщею, обіцяючи дуже вигідні умови. Проте гетьман уже добре знав ціну й собі, і зовнішньополітичним можливостям України. Тепер він вимагав відступити Українській державі «Русь з Володимиром, Львовом, Ярославом, Перемишлем», хоча чудово розумів, що шляхта ніколи на це не піде.
       Чергове втручання хана не на боці України й під час цієї війни призвело до того, що бій неподалік від Озірної закінчився поразкою об'єднаного війська. Негайна домовленість гетьмана з ханом полягала в тому, що татари зобов'язалися не допомагати Польщі проти козаків і не аиступати проти Московії, козаки ж пообіцяли не воювати проти татар. А взагалі ця війна нічого Україні не дала.
       На півночі шведи домоглися значних успіхів. Вони окупували велику частину Польщі. Країна опинилася в критичному становищі. Пізніше польські історики наре-чуть цей період Потопом. Успіхи шведів відкривали перед гетьманом нові військові й дипломатичні можливості. Козацькі дипломати почали обговорювати зі шведськими послами умови спільних бойових операцій. У нагороду за допомогу король обіцяв Хмельницькому сприяти у створенні Київського князівства.
       Але тут шведи поставили гетьмана в незручне становище тим, що, зводячи давні рахунки, розпочали війну з Московією. Внаслідок цього Хмельницький став союзником країни, яка воювала з його сюзереном. Стримуване напруження між Україною та Московією вирвалося назовні. Воно переросло у ворожнечу, коли цар переконався в міцності козацьких позицій на білоруських землях. А білорусам просто більше імпонувала козацька республіканська форма правління, ніж абсолютистська московська. Тому вони присягали гетьманові, а не цареві. Звичайно, Хмельницькому такого простити не змогли. Ледь не спалахнула відкрита війна між Україною та Московією, і довелося цареві докласти чимало зусиль, щоб витіснити козаків з Білорусі.
       Але потім вибухнув скандал. Московити й поляки вирішили замиритися й зібрали 1656 року у Вільно переговори, що завершилися перемир'ям. І хоча на них йшлося безпосередньо про українські справи, спеціально послану українську делегацію до переговорів навіть не допустили. А вирішувалася саме українська доля, бо на переговорах за посередництвом посла австрійського цісаря йшлося про можливість повернення України під владу короля Польщі. В різкому листі до царя Хмельницький порівнював порядність шведів з підступною поведінкою московитів. «Шведи, — писав він, — люди честі: пообіцявши дружбу і союз, вони дотримують слова. Проте цар, уклавши перемир'я з поляками і маючи намір повернути нас в їхні руки, вчинив з нами безсердечно». Зрозуміло, що в дипломатичному посланні гетьман не міг вживати міцніших виразів.
       Така поведінка московського уряду була сприйнята в Чигирині як зрада й порушення Переяславської угоди. Гетьман спочатку настільки розгнівався, що навіть хотів розірвати союз з Москвою. Але, опам'ятавшись, почав енергійно створювати союз проти Польщі без участі Московії і без врахування її інтересів.
       Плани гетьмана сягали далеко. Він хотів унезалежни-тися від агресивної політики Московії, у Польщі відібрати ті землі, що ще не ввійшли до Української держави, знешкодити Крим, здобути міжнародне визнання для того, щоби долучити до військового гетьманського титулу ще й титул князя.
       Використовуючи свої давні зв'язки, гетьман всю енергію спрямовує на створення широкої міжнародної коаліції, куди входили б Швеція, Семигород, Бранденбург", Молдова, Волощина, Литва й Україна. Спрямовуватися коаліція мала проти Московії, а з іншого боку — проти Польщі та Криму. Саме в процесі створення цієї коаліції відточували свою майстерність представники української дипломатичної школи, яка склалася вже давно. Серед них виділялися Юрій Немирич, Данило Грек (Олівеберґ), Силуян Мужиловський, Іван Груша, Іван Ковалевський та інші.
       Між окремими членами майбутньої коаліції підписувалися політичні трактати, які сьогодні є для нас чудовими документами дипломатії тієї непересічної доби. У вересні 1656 року між Україною й Семигородом укладається так званий «вічний союз», за яким Україні відходили від Польщі Галичина й Білорусь. У грудні того ж року Швеція, Семигород і Бранденбург* підписують між собою трактат про поділ Польщі. Цікаво, як саме збиралися ділити Польщу. Швеція отримувала Помор'я, Західну Пруссію, Курляндію, Ліфляндію, воєводства Плоцьке й Мазовецьке і частину Литви, а також Бранденбург1, Познань, Каліш і Ленчицю. Семигород діставав Краків і Малопольщу. А Литва мала стати самостійною державою в межах Віленського, Трок-ського і Новогрудського воєводств.
       На черзі стояло укладення договору України зі Швецією, але проект цього документа, привезеного до Чигирина шведськими послами, свідчив про зазіхання короля й на західноукраїнські землі, на що Хмельницький, звичайно ж, піти не міг. Тоді через півроку прибуло інше посольство, яке сповістило гетьмана про згоду короля відступити Україні всі «руські землі» Польщі й південної Білорусі аж до Смоленська.
       Під час переговорів зі шведами Україна й Семигород уже вступили у війну з Польщею. Розпочав похід князь Юрій Ракоші зі своїм 30-тисячним військом, до якого долучилося 20-тисячне козацьке військо. Об'єднані сили розгромили польську армію, взяли Краків, Брест, нарешті й Варшаву. Допомагали боротися проти Польщі також шведські війська.
       І тут трапилася подія, яку ще довго потім обговорювали на різних дипломатичних раутах. Шляхта Пінського повіту, колишнього Турово-Пінського князівства, звернулася до гетьмана через його представників із заявою, що вона з усім повітом добровільно приєднується до Української держави «на вічні часи». Заяву підписали як православні, так і католики. І гетьман, як годиться володареві самостійної держави, видав пінській шляхті, як тоді говорили, «асекурацію» про прийняття в підданство, забезпечення прав і вольностей, особливо свободи католицької релігії. З аналогічним проханням звернулася незабаром до гетьмана й шляхта Волині. Вона також бажала бути під протекторатом України. Навіть окремі магнати, будучи напівкоролями, просили про те ж, як це вчинив князь Степан Четвертинський.
       Історики в один голос стверджують, що це був кульмінаційний момент престижу українського гетьмана, створеної ним Української козацької держави. І пінська, і волинська шляхта, просячись під руку Хмельницького, не могли не знати, що сама Україна перебуває під протекторатом Москви, проте не стали звертатися з подібними пропозиціями до царя. Отже, чинили при цьому не за відомим середньовічним принципом «васал мого васала — не мій васал», а виходячи з визнання України як самостійної, незалежної держави, під рукою якої було б краще, ніж під будь-чиїм іншим протекторатом.
       У цей час Хмельницький робить крок, на який не наважився б жоден з його попередників. Передчуваючи свій близький кінець, він порушує питання про обрання нового гетьмана, хоча раніше при живому й не скинутому гетьмані подібного ніколи не робили. Він просить скликати у квітні 1657 року генеральну раду старшин, яка обирає гетьманом його молодшого сина 16-річного Юрія.
       Плани щодо створення широкої коаліції та конкретні дії українського гетьмана стурбували найближчих сусідів. Посол віденського цісарського двору, приїхавши до Чигирина (це був архієпископ Парчевич), привіз пропозицію цісаря виступити посередником у примиренні України з Польщею. Гетьман прийняв посла на найвищому рівні, протримав його в себе майже 3 місяці, а відпустив з обіцянкою у разі необхідності нічиїм посередництвом, окрім цісаревого, при замиренні з Польщею не користуватися. Запевнив він посла також у тому, що негайно дасть наказ про повернення українських військ із Польщі. Але ніякого такого наказу не віддавав.
       Поляки, як це не раз бувало в історії, попри внутрішню незлагоду, перед загрозою повної втрати незалежності об'єдналися. Цьому об'єднанню сприяла й грабіжницька політика шведських протестантських і семигородських різноплемінних військ. Польща знайшла в собі сили відкинути всі чвари та усобиці, висунула зі свого середовища талановитих лідерів і піднялася на боротьбу з чужинцями. Звичайно ж, допомогли й сусіди, яких не влаштовувала експансивна політика Швеції та Семигорода в Польщі. Оголосила війну Швеції сусідня Данія, і шведський король мусив відводити свої війська додому. Військовий корпус вислала на допомогу Янові Казимиру Австрія. Не міг позбавити себе задоволення вже вкотре пограбувати беззахисну територію кримський хан, який також прибув на допомогу полякам. Отож війська Ракоші опинилися в критичному становищі.
       І тут до випробуваної політики за принципом «поділяй і пануй!» вдалася Москва. Не бажаючи дальшого розвитку союзу України із Швецією та Семигородом, вбачаючи в цьому для себе велику небезпеку, цар відряджав до Хмельницького посольство за посольством і з проханнями, і з вимогами розірвати свої союзницькі відносини. Гетьман же, застосовуючи різноманітні дипломатичні хитрощі, намагався уникнути цього. Тоді московський уряд вдався до іншої тактики. В Україну були заслані таємні агенти, які почали вести серед населення й у корпусі діючого війська агітацію проти гетьмана, використовуючи демагогічну фразеологію: що правління царських воєвод краще за гетьманську сваволю, що козаків уже давно слід було замінити іншими військами, що у знущаннях над ними семигородських військ винуватий також гетьман тощо. Тут вдало змішувалися правда й неправда. Що козакам уже набридла війна далеко від рідних порогів, що семигородські вояки ображали їх, навіть відбирали здобич — то це правда. Але щодо вигоди від заміни гетьманської влади управлінням царських воєвод, то це була, звичайно, неправда. Однак козаки під впливом цієї агітації вчинили заколот і рушили додому.
       Ракоші залишився зовсім без підтримки і, оточений сильним ворожим військом, мусив капітулювати. Його табір татари пограбували, взявши більшість солдатів у полон, а сам він ледве втік додому.
       Ті ж царські агенти підбурили й інші козацькі частини, й вони відмовилися вийти на допомогу своїм товаришам у Польщі. Обидві звістки: про козацький непослух і бунт були останньою краплею, що позбавила гетьмана життя. Хмельницького розбив параліч, і 6 серпня 1657 року він помер у Чигирині, поховали його в Суботові в Іллінській церкві.
       На сторінках наукової літератури вже давно точаться суперечки стосовно ролі Хмельницького в усіх подіях, що відбувалися в Україні впродовж його гетьманування. Думки про нього часто надто суперечливі. Зокрема, Д Дорошенко в «Нарисі історії України» детально аналізує всі «за» і «проти» щодо значущості цієї непересічної історичної постаті. Про Хмельницького-дипломата можна завершити такими проникливими словами Дорошенка: «Це саме він нав'язав перервану ще в середніх віках нитку української державності, і створена ним Українська козацька держава знову впровадила український народ у сім'ю самостійних народів із своїм власним національним життям».