Зовнішня політика Галичини й Волині до об'єднання двох князівств

       Коротенька передісторія Галицько-Волинського князівства полягала ось у чому. В 980-90 роках Володимир Великий відвоював у поляків Галичину й Волинь і приєднав їх до своїх володінь як міста червенські. На Волині було засноване ним місто Володимир, що стало столицею цього краю. У Галичині ж центр політичного життя перемістився з Перемишля до Галича, поблизу якого знаходилися стратегічні карпатські соляні копальні. Правили Волинню й Галичиною різні князівські династії, про які згадуватимемо, виходячи з нашої тематики.
       Історики для зручності часто об'єднують Галичину й Волинь у одне князівство, хоча чудово знають, що у XII і на початку XIII століття це були повністю самостійні князівства. Вони відрізнялися між собою навіть способом правління. До речі, чимало істориків вважають, що Галичина була оригінальною і в цій справі. Якщо Володимир та Москва за формою правління були абсолютистськими, а Новгород — республіканським, то Галичина була олігархічною, бо в ній не князь мав абсолютну владу, не віче обирало князя та інших вищих керівників республіки, а правила боярська олігархія, яка часто ні в що не ставила князя. Це призводило до серйозних політичних катаклізмів на цій багатостраждальній землі.
       М. Карамзін цілком правий, коли намагається доводити, що після монголо-татарської навали навіть державна система цієї частини України стає відмінною від усіх інших частин колишньої Київської держави. Тепер кожне князівство змушене в силу політичних обставин і різних інтересів проводити свою й зовнішню політику. Наприклад, Новгород найбільшою для себе загрозою вважав навалу німецьких лицарів, Полоцьк мусив рахуватися з литовською небезпекою. Ростов і Суздаль побоювалися волзьких болгар. Київ знемагав від нападів половців. Галицько-Волинське ж князівство страждало від поляків та угрів.
       Власне, можна цілком підтримати твердження деяких істориків, що після занепаду Києва як центру українських земель таким центром поступово, але впевнено стала Галицько-Волинська земля. Захована за болотами та лісами, прикрита ними від степових кочовиків, прихована певною мірою Карпатами від зазіхань поляків та мадярів, Галицько-Волинська земля після занепаду Києва переймає від нього не лише функції внутрішнього центру, а й зовнішньополітичні функції, Об'єднавшись 1199 року, ці два князівства у XIII столітті охоплювали 90 % населення, яке проживало в межах кордонів нинішньої України.
       Але розповідь про початок самостійної політики князівств цього південно-західного регіону можна повести з князя Володимирка (1123-1153 рр.). По суті, він першим відокремився від Києва й потім активно протидіяв усім намаганням київських князів впливати на розвиток подій у Галичині. Багато прикрощів завдавав йому небіж Іван Берладник, який у боротьбі за владу наводив на Володимирка то поляків, то київських князів.
       Володимирко проводив незалежну зовнішню політику. У боротьбі проти угорського короля Гейзи він спирався на союз із візантійським імператором Еммануїлом Комнином (сестра Володимирка була одружена з грецьким царевичем), а проти київського великого князя — на союз з його ворогом, суздальським князем Юрієм Довгоруким, Останній союз був скріплений шлюбом Володимиркового сина Ярослава з донькою Юрія.
       Проте саме Володимиркові належить сумнівна честь порушення клятвеної присяги з цілуванням хреста. Він захопив у боротьбі з київським великим князем цілу Погоринську волость. Ізяслав об'єднався з угорським королем Гейзою й рушив походом на Володимирка. Припертий до стіни, Володимирко заприсягнувся Богом з цілуванням святого хреста, що відновить статус-кво. Та коли настав час повертати волость, Володимирко посміявся з посла Ізяслава, який нагадав йому про необхідність дотримання положень угоди. Вражений посол відбув додому, а клятвопорушник того ж дня нагло помер, що красномовно за свіжими враженнями розписано в літописі.
       Спадкоємець його Ярослав (1153-1187 рр.) недаремно був названий Осмомислом, тобто «людиною, яка має вісім відчуттів». Людина палкої й сильної вдачі, Ярослав розширив кордони князівства аж до гирла Дністра, тобто до нинішньої Молдови. Він встановив широкі дипломатичні зв'язки з візантійським імператором, угорським королем, німецьким імператором Фрідріхом Барбароссою. Спирався він і на допомогу Юрія Довгорукого, а також зятя Ігоря Святославича, за якого віддав свою дочку, ту саму Ярославну, яка гірко оплакувала свого чоловіка, що потрапив у полон. До речі, у «Слові о полку Ігоревім» Осмомислові відводяться дуже теплі рядки характеристики: «Галицький Осмомисле-Ярославе! Ти високо сидиш на своїм золотокованім престолі, підперши гори Угорські (тобто Карпати) своїми залізними полками, заступивши королеві дорогу, зачинивши ворота Дунаю, справляючи суди аж до Дунаю! Гроза твоя по землях тече! Ти одчиняєш ворота київські: стріляєш з батьківського золотого стола салтанів по далеких землях!» Це, мабуть, перший поетичний виклад зовнішньої політики одного з монархів середньовіччя.
       Ярослав, маючи досить високі державні прибутки, не зупинявся навіть перед тим, щоб у разі необхідності найняти військо. Так, 1173 року він найняв у поляків військо за три тисячі гривень срібла. При ньому галицькі кораблі випливали Дністром у Чорне море, торгували з Олешшям у гирлі Дніпра, Галицькі рибалки ловили рибу в Дністровському лимані. У самому Галичі можна було зустріти купців зі сходу й заходу, тут перехрещувалися впливи Візантії й Західної Європи.
       Проте Ярославові чинили сильний опір бояри. Вони не визнали його повторного шлюбу й дитину від цього шлюбу. А законний, так би мовити, син став п'яницею й гультіпакою. Бояри вигнали цього Володимира й запросили на престол Романа Мстиславича Волинського з роду Мономаховичів.
       Це відразу ж призвело до великої чвари. Володимир утік до Угорщини шукати притулку й захисту. Король Бела НІ прийшов з військом, витіснив Романа й зайняв Галич. Але це була тільки форма, та не суть допомоги. Адже Бела III не повернув Галич Володимирові, а проголосив себе «королем Галичини» й залишив своїм намісником у Галичі сина Андрія. За нього був і угорський гарнізон, який дедалі більше виявляв свої чужинські настрої. На Галичині почалися заколоти проти угрів. Володимир утік з-під арешту до Фрідріха Барбаросси по допомогу. Імператор готувався до свого знаменитого хрестового походу й не хотів упритул перейматися галицькими справами. Але й зовсім втрачати на них вплив не захотів. Він доручив своєму васалові польському королеві Казимиру Справедливому допомогти Володимирові. З допомогою польських військ Володимир утвердився на галицькому престолі.
       Але, як пише Орест Субтельний, Володимир став дуже залежним від бояр. «Цей прикрий епізод став типовим, що часто повторювався протягом наступних 50 років: сильний князь об'єднує землі; бояри, побоюючись втрати своїх привілеїв, звертаються до його слабших наступників, тим часом даючи чужоземним країнам привід для втручання; потім настає хаос, що триває, доки на арені не з'являється інший сильний князь і не опановує ситуацією».
       Два сини Володимира не повернулися з Угорщини. Тому Галичина відійшла до Романа Мстиславича. То був не перший у його бурхливому житті престол. На ньому він пробув недовго (з 1199 до 1205 р.), але уславив своє ймення навіки. Саме він об'єднав Галич і Волинь, надзвичайно зміцнив у цьому боярському гнізді княжу владу. Проте найбільші успіхи прийшли до Романа у зовнішній політиці. Після об'єднання Галичини й Волині Роман зайняв Київ, завдав поразки суздальським суперникам. За його князювання під одну руку потрапили всі князівства  української землі, за винятком Чернігівського, — Київське, Переяславське, Галицьке та Волинське.
       Щоб захистити свої землі, Роман здійснив низку нечувано сміливих походів проти половців. «Він кидався на поганих, — свідчить літописець, — як лев, був сердитий як рись, губив їх як крокодил, проходив через їхні землі як орел, а хоробрий був як тур, наслідуючи діда свого Мономаха, що понищив поганих ізмаїлтян, так званих половців». Цей літописець наголошує на тому, що іменем Романа половці лякали своїх дітей, Литовські хроністи згадують, що Роман запрягав полонених литовців у плуги й орав ними, звідки пішла приказка: «Ой, Романе, Романе, худо живеши, Литвою ореши».
       Роман підтримував тісні стосунки з Візантією, Угорщиною, мав зносини з папою Інокентієм III. Зберігся переказ, ніби папа пропонував Романові королівську корону за прийняття католицтва, проте князь з обуренням відкинув пропозицію як неприйнятну. Дехто з істориків вважає це легендою. Проте подібне папа зробив стосовно сина Романа — Данила. Під кінець свого життя Роман втрутився в боротьбу двох династій німецької корони. І загинув він, потрапивши до засідки на польських землях (1205 р.).
       Загибель його була передчасною не лише у звичайному розумінні цього слова. У Романа залишилося двоє малолітніх синів: Данилові було три роки, а Василькові — рік. Скориставшись їхнім малолітством, впливові бояри прогнали їх разом з вольовою матір'ю княгинею Анною. Вдова Романа з дітьми спочатку зачинилася у Володимирі-Волинському. Потім зі страху перед боярами вона втекла до Польщі. Польський король Лешко залишив її з меншим сином у себе, а старшого, Данила, відіслав до угорського короля Андрія. З цього часу розпочався майже 40-річний період, названий у літописі «великим мятежом». А для Данила з Васильком він позначився роками тяжких поневірянь по чужих дворах, з чужої ласки й милості. Можливо, саме тому братів з'єднувала така дружба, яку рідко можна зустріти між рідними.
       Держава Романа перетворилася на жаданий предмет поділу між Польщею та Угорщиною, але вистачало й інших претендентів на цей ласий шматок. Додавали жару й властолюбні бояри. Спочатку вони запросили на князювання трьох братів Ігоревичів. Для багатьох бояр ця акція стала фатальною помилкою. Бо сини головного героя «Слова о полку Ігоревім» не бажали ділитися владою ні з ким. Конфлікт настільки загострився, що княжичі винищили майже п'ятсот бояр. Зголом Ігоревичів вигнали, а ще пізніше їх піймали і стратили. Потім бояри вчинили нечуване в середньовічній державі. Вони висунули та обрали князя зі свого середовища — Владислава Кормильчича.
       З цим не могли змиритися ні двоє могутніх сусідів — польський та угорський королі, ні інші князі. Лешко та Андрій умовилися посадити в Галичині угорського королевича, який мав одружитися з польською княжною. Загалом під виглядом боротьби за справедливість Польща забрала собі частину Галичини з Перемишлем і Берестейщину. Молодим Романовичам залишалася тільки Волинь. Галичину знову окупувало угорське військо. Угри вже носилися з планами введення в Галичині церковної унії.
       Скоро інтереси колишніх союзників, претендентів на галицький спадок, розійшлися. Андрій посварився з Лешком і за згодою останнього та галицьких бояр князем став новгородський князь Мстислав Удалий, це сталося 1219 року. Данило тяжко пережив таке вирішення чужинцями долі його батьківщини, проте мусив змиритися й навіть одружився з донькою Мстислава, сподіваючись по його смерті посісти врешті-решт батьківський престол.
       Поляків та угрів не задовольнило закріплення цього краю за якимсь одним князем. Вони знову пішли війною, цього разу на Мстислава. Лише з допомогою литовців і половців Мстислав з Данилом знову здобули Галич. Але під час укладання миру Мстислав обійшов Данила вдруге, пообіцявши віддати свою молодшу дочку за угорського королевича Андрія, якого мав на меті зробити своїм спадкоємцем. Проте Данило не опускав рук. Він наполегливо йшов до мети: повернути свою батьківщину. Смерть Мстислава (1228 р.) підштовхнула його до ще активніших дій. Тепер уже в нього починають проступати риси майбутнього талановитого дипломата. Данило вміло використав внутрішні чвари в Польщі, Щоб розколоти набридлу йому коаліцію цієї країни з Угорщиною, а сам почав воювати за галицький стіл проти угрів.