Географічне положення, розміри і характер берегової лінії 


Південна Америка – це один з двох материків, які історично, за традицією, поєднують в одну частину світу, що має назву “Америка”. Межу між ними умовно проводять по Панамському перешийку. Іншим найближчим материком є Антарктида, від якої Південну Америку відділяє протока Дрейка шириною біля 1000 км. Від решти материків Південна Америка віддалена значними просторами океанів. Ця ізольованість сильно вплинула на характер розвитку природи Південної Америки, тому її флора і фауна відрізняються значним ендемізмом. Іноді Південну Америку називають Латинською Америкою. 

Чіткого визначення терміна «Латинська Америка» не існує. Звичайно до Латинської Америки відносять ті країни Південної і Північної Америки, населення яких розмовляє на романських мовах, що пішли від латинської мови – іспанської, португальської тощо, тобто території, населені вихідцями з Піренейського півострова. У США термін «Латинська Америка використовується для назви всієї Америки на південь від США, у тому числі для тих країн, де переважають мови германської групи. Зазвичай до Латинської Америки відносять Аргентину, Беліз, Болівію, Бразилію, Венесуелу, Гаїті, Гваделупу, Гватемалу, Гондурас, Домініканську республіку, Еквадор, Колумбію, Коста-Ріку, Кубу, Мартініку, Мексику, Нікарагуа, Панаму, Парагвай, Перу, Сальвадор, Уругвай, Французьку Гвіану, Чилі.

Південна Америка – четвертий за розмірами материк земної кулі, після Євразії, Африки і Північної Америки. Його площа, разом з островами, складає 18,3 млн. км2. За обрисами материк схожий на трикутник, що звужується на південь. Довжина материка 7150 км, ширина – 5150 км. Крайніми точками материка є мис Гальїнас на півночі, мис Фроуерд на півдні, мис Паріньяс – на заході і мис Кабу-Бранку – на сході. Іноді крайньою південною точкою материка називають мис Горн. Проте мис Горн є крайньою точкою не материка, а острова Вогняна Земля.

Екватор перетинає Північну Америку у північній частині, тому більша частина материка лежить у Південній півкулі. Материк розташований переважно в екваторіальних, субекваторіальних і тропічних широтах, тобто в межах жаркого теплового поясу. В помірному поясу із більш низькими температурами знаходиться лише вузька південна окраїна материка.

 Берегова лінія Північної Америки переважно рівна, почленована слабо, не відрізняється великою кількістю півостровів, заток і проток, за виключенням її південно-західного узбережжя. Найбільшими півостровами є Гуахіра і Парагуана на півночі материка, півострів Вальдес – на південному сході, півострів Тайтао – на південному заході. 

Півострів Гуахіра (картинка у статті Венесуельська затока) розміщується на Карибському узбережжі Південної Америки і разом із півостровом Парагуана відгороджує затоку від Карибського моря. Саме тут знаходиться найпівнічніша точка материка – мис Гальїнас. Поверхня півострова на південному заході низовинна, на північному сході – з окремими останцевими масивами висотою до 853 м. Клімат і рослинність півострова тропічні напівпустельні. Півострів є основним місцем проживання індіанців гуахіро, що ведуть пасовищне тваринництво. У південно-західній частині півострова ведеться видобуток солі.

Півострів Вальдес розміщується на атлантичному узбережжі материка і на більшій частині площі являє собою незаселену територію. Є декілька солоних озер, найбільше із яких лежить на 40 м нижче рівня моря. Це найнижча відмітка для суходолу Південної Америки. У 1999 р. півострів Вальдес включений до списку Всесвітньої спадщини ЮНЕСКО за неповторну і багату фауну. На узбережжі півострова розміщуються колонії морських ссавців, таких як південний морський слон та вухастий тюлень. У затоці Гольфо-Нуево, води якої омивають південне узбережжя півострова, водяться косатки і південні справжні кити і запливають для розмноження інші види китів, оскільки вода у затоці тепліша і спокійніше, ніж у відкритому океані. На суходолі півострова звичайні страуси нанду, гуанако, мара (відомий як патагонський заєць або патагонська морська свинка). 

Найбільшими затоками є Дар’єнська,  Венесуельська і Парія на півночі, Ла-Плата, Баїя-Бланка (Ель-Рінкон), Сан-Матіас, Сан-Хорхе і Баїя-Гранде – на сході, Гуаякіль і Панамська – на заході.

Дар’єнська затока розташована у південно-західній частині Карибського моря між Центральноамериканським перешийком на заході і материком Південна Америка на сході і вдається в суходіл на 165 км. У його південній вузький частині виділяється затока Ураба, у яку впадає річка Атрато. На березі затоки Ураба розташоване колумбійське місто Турбо. Глибина Дар’єнської затоки у відкритій частині перевищує 2 000 м. Середньорічна температура води складає + 260С, солоність – понад 36 ‰. Висота припливів дорівнює 0,6 м. Першим із європейців затоку дослідив Родриго де Бастидас у 1501 р., потім у 1510 р. Васко Нуньес де Бальбоа заснував на західному узбережжі затоки поселення Санта-Марія-ла-Антигуа-дель-Дар’єн. 

Венесуельська затока розміщується у південній частині Карибського моря і відгороджена від моря півостровами Гуахіра і Парагуана. Довжина затоки 231 км, ширина у входу 98 км. У південній частині затока з’єднується із озером Маракайбо протокою шириною 6,5-20 км і глибиною 11 м. Глибина самої затоки змінюється від 18 до 71 м. Береги затоки низькі, піщані. Висота припливів у затоці складає 1 м. Затока була відкрита європейцями у 1499 р. експедицією Алонсо де Охеди у супроводі Америго Веспуччі. Затока має стратегічне значення як судноплавний шлях у Карибське море, по якому перевозять нафту, що добувають у нафтових родовищах на озері Маракайбо. Родовища нафти є і у межах самої затоки, на берегах розташовані глибоководні нафтоекспортні порти Амауай, Пунто-Кардон, Пунто-Фіхо.

Затока Парія розташована у південно-східній частині Карибського моря і відділена від Карибського моря півостровом Парія і островом Тринідад. Затока з’єднана протокою Бокас-дель-Драгон з Карибським морем, а протокою Бока-де-ла-Сьерпе – з Атлантичним океаном. Площа затоки 7 800 км2, глибина – до 22 м. Для затоки характерні сильні (понад 3,5 км/год.) припливні течії. Затока була відкрита Христофором Колумбом у 1498 р. під час його третьої експедиції. На берегах затоки розвинене рибальство. Найважливішими портами є Порт-оф-Спейн (столиця країни Тринідад і Тобаго), Пойнт-ЛизасСан-Фернандо (Тринідад і Тобаго), Педерналес (Венесуела).

Ла-Плата (з ісп. Río de la Plata – срібна річка) – це естуарій на південно-східному узбережжі Південної Америки, що утворився від злиття річок Уругвай і Парана і простягнувся на 290 км від злиття річок до Атлантичного океану. Вона є природним кордоном між Аргентиною і Уругваєм. Ширина затоки у верхів’ї складає 48 км, при впадінні в Атлантичний океан – 220 км. На берегах затоки розміщуються великі порти-міста Монтевідео і Буенос-Айрес. Кожного року в естуарій виноситься річками 57 млн. мрічкового мулу, тому морський шлях із Атлантичного океану у порти на узбережжі постійно прочищають за допомогою днопоглиблювальних робіт. Уперше європейці побачили Ла-Плату у 1516 р., коли іспанський мореплавець Хуан Діас де Соліс вперше висадився на її берегах у пошуках проходу із Атлантичного в Тихий океан. Після висадки на нього і його команду напали аборигени, можливо гуарани, і всіх перебили. Із всієї команди вцілив лише один, 14-річний юнга за ім’ям Франциско дель Пуерото. У 1578 р. у затоці побував флот Френсіса Дрейка. Першою європейською колонією у затоці стало місто Буенос-Айрес, яке заснував Педро Мендоса 2 лютого 1536 р.

Гуаякіль – затока на північно-західному узбережжі Південної Америки. Вдається у материк на 115 км, ширина на вході складає 160 км, глибина – до 200 м. У затоку впадає судноплавна річка Гуаяс, в низов’ях якої розташований порт Гуаякіль.

Найбільші протоки розміщуються на півдні материка: це Магелланова протока, що роз’єднує материк і острів Вогняну Землю і з’єднує Атлантичний океан з Тихим, і протока Дрейка між островом Вогняна Земля і Антарктидою. 

Магелланова протока розділяє континентальну Південну Америку і архіпелаг Вогняну Землю і є дуже вузькою (мінімальна ширина – 2, 2 км) і у деяких місцях дуже небезпечною протокою для мореплавства. Довжина протоки – 575 км, найменша глибина на фарватері – 20 м. Була відкрита і пройдена Фернаном Магелланом під час його навколосвітньої подорожі, проте є версії, що протока була відома і раніше. Першим губернатором земель навколо протоки був Педро Сармьенто де Гамбоа, який і заселив її європейцями.

Протока Дрейка відділяє Південну Америку від Антарктиди і з’єднує Атлантичний і Тихий океани. Протока вважається самою широкою протокою на Землі: ширина протоки у найвужчому місці складає 820 км. Через протоку проходить потужна Течія Західних Вітрів. Для протоки характерні часті шторми, які вважаються одними із найсильніших на планеті. Вітер із швидкістю понад 35 м/сек і хвилі висотою понад 15 м не є там рідкістю, тому ці широти називають «ревучими сороковими». В протоці Дрейка, переважно у південній частині, зустрічаються айсберги. У протоці розташована найпівденніша острівна точка Південної Америки – легендарний мис Горн. Протока названа на честь англійського мореплавця Френсіса Дрейка (картинка – корабель Дрейка), який відкрив її під час своєї навколосвітньої подорожі у 1578 р., хоча насправді він протокою не проходив, обравши маршрут через менш бурхливу Магелланову протоку. Вже після виходу з Магелланової протоки його корабель був віднесений штормом далеко на південь, де він побачив південний край континенту і відкрите море далі на південь. Тим не менше, морякам, які були у цьому плаванні разом із Дрейком, за указом Королеви Великобританії безкоштовно наливали кухоль пива у будь-якому англійському пабі. А перше зарєєстроване плавання протокою Дрейка здійснив у 1616 р. голландець Віллем Схоутен на кораблі «Ендрахт». Вважається, що через протоку пролягає межа між Тихим і Атлантичним океанами. За межу беруть або лінію, проведену від мису Горн до острова Сноу (в 257 км від континентального узбережжя Антарктиди), або меридіан, який проходить через мис Горн. Обидві лінії розподілу лежать в межах протоки Дрейка. Максимальна глибина в протоці 5840 м. Окрім крихітних островів Дієго-Рамірес в 30 км на південь від мису Горн іншої суші в протоці немає. Також значних мас суходолу немає ніде на широті протоки Дрейка, і нічого не перешкоджає бігу Антарктичної Циркумполярної течії, яка несе гігантський обсяг морської води (в 600 разів більший, ніж Амазонка) через протоку Дрейка і довкола Антарктиди. Протока Дрейка знаменита серед моряків своїми страшенними штормами з хвилями висотою понад 10 метрів, які вирують тут більшу частину року. Розташована між 56º і (приблизно) 60º південної широти, протока якнайкраще відповідає старій моряцькій приказці: «За сороковою немає закону. За п’ятдесятою Бога немає». Під час спокійної погоди протока Дрейка – чудове місце для спостережень за китами, дельфінами і різноманіттям морських птахів, зокрема гігантських буревісників, альбатросів і пінгвінів. З цією метою до цих місць завітають численні туристські теплоходи під час круїзів.

Більша частина островів, що зараховують до Південної Америки, має материкове походження. Найвідомішими серед них є острови Трінідад і Тобаго на півночі, Маражо – на північному сході, Фолклендські (Мальвінські) острови на південному сході, Вогняна Земля – на півдні, Чілое – на південному заході. Із океанічних островів до Південної Америки відносять острови Хуан-Фернандес і Галапагос. Острови Хуан-Фернандес складаються з двох островів – Александр-Селькірк і Робінзон-Крузо. Саме там потерпів аварію корабель Александра Селькірка, і ця подія була покладена в основу книги Даніеля Дефо «Робінзон Крузо».

Острів Маражо – найбільший із островів світу, оточений прісними водами. Він розташований у дельті річки Амазонка і утворений її алювіальними відкладами. Площа острова 40,1 тис. км2. Хоча його північно-східна берегова лінія омивається Атлантичним океаном, потік води з Амазонки настільки великий, що море біля її гирла абсолютно прісне на значній відстані від берега. Острів лежить майже безпосередньо на екваторі, сильно заболочений і вкритий густими гілейними лісами. Цікавий факт: під час епідемії грипу 1918–1919 років, відомої як «іспанка», Маражо був єдиною значною населеною територією, де не було зареєстровано жодного випадку хвороби.


Береги Південної Америки омивають Тихий і Атлантичний океани. Вздовж атлантичного узбережжя материка несуть свої води теплі Гвіанська і Бразильська течії. Південне узбережжя материка омиваються холодними водами течії Західних вітрів і Фолклендської течії. Більшу частину тихоокеанського узбережжя материка омивають води холодної Перуанської течії або течії Гумбольдта, що є гілкою Антарктичної Циркумполярної течії. Тому води Тихого океану біля західного узбережжя материка значно холодніші, ніж води Атлантичного океану біля східних берегів материка. Течія рухається з півдня на північ між 4° і 45° південної широти уздовж західних берегів Перу і Чилі. Швидкість течії близько 0,9 км/год, витрата води – 15–20 млн. м3 за секунду, температура води від 15 до 20 °C. Біля 4° південної широти Перуанська течія відхиляється на захід і зливається з Південною Пасатною течією.