Орографія та її зв’язок із тектонічною структурою


За характером рельєфу материк поділяють на дві частини – гірську західну і рівнинну східну. Західна частина Південної Америки зайнята Андами – горами, що простягнулися з півночі на південь на 9000 км. За висотою Анди уступають лише височайшим горам Азії. Їх найвища точка – гора Аконкагуа – сягає висоти 6960 м. Анди – це відроджені гори, що споруджені на місці Андійського геосинклінального поясу в герцинську, а потім альпійську епоху горотворення і у тектонічному відношенні приурочені до палеозойсько-кайнозойського складчастого поясу. Внаслідок значної протяжності, Анди відрізняються значною складністю і їх поділяють на 7 гірських геоморфологічних областей: 1) Карібські Анди; 2) Північно-Західні Анди; 3) Еквадорські Анди; 4) Перуанські Анди; 5) Центральні Анди; 6) Чілійсько-Аргентинські Анди; 7) Патагонські Анди.

Карибські Анди простягаються вздовж берега Карибського моря і, на відміну від інших андійських хребтів, мають не субмеридіональне, а субширотне простягання. Сформувались під час альпійської складчастості і представлені двома молодими сводово-складчастими хребтами. Найбільша висота – 2765 м (г. Найгуата). Сучасний вулканізм відсутній, проте часті землетруси і численні гарячі джерела вказують на незавершеність гороутворення. Північні схили круті, південні пологі і м’якими передгір’ями спускаються до рівнини Оріноко. І одні, і другі глибоко розчленовані річковою ерозією.

Північно-Західні Анди лежать між 2 і 100 пв. ш. і складаються з п’ятьох високих складчастих хребтів, що віялоподібно розходяться на північ: Західна КордильєраЦентральна КордильєраСхідна КордильєраСьєрра-Невада-де-Санта-Марта і Кордильєра-де-Меріда. Вершини Східної Кордильєри складені кристалічними породами, оброблені давнім і сучасним зледенінням і мають типові альпійські форми рельєфу: гостроверхі піки і гребені, кари і цирки. Відмітною рисою Центральної Кордильєри є вулканізм. Західній Кордильєрі притаманні переважно водно-ерозійні і льодовиково-ерозійні форми.

 Еквадорські або Екваторіальні Анди розміщуються між 20 пн. ш. і 40 пд. ш. і складаються із двох паралельних хребтів (Західна Кордильєра і Східна Кордильєра), на які насаджені конуси згаслих (Чімборасо) і діючих (Котопахі) вулканів. Найвищою точкою є г. Чімборасо – 6272 м.

Перуанські Анди розташовані між 4 і 140 пд. ш. і складаються з трьох високих хребтів: Західна КордильєраКордильєра БланкаСхідна Кордильєра. Сучасний вулканізм тут відсутній. Проте широкий розвиток мають давне і сучасне зледеніння, що надає рельєфу яскравого альпійського характеру. 

Центральні Анди розміщуються між 14 і 280 пд. ш. і мають найбільшу ширину – 750 км. Для них характерні широкі внутрішні плоскогір’я висотою до 4000 м, облямовані ще більш високими гірськими хребтами. 

Вздовж узбережжя Тихого океану майже суцільним ланцюгом простягнувся хребет Берегова Кордильєра. На схід від нього лежить поздовжня тектонічна депресія з пустелею Атакама. Ще східніше з півночі на південь один за одним простягаються два хребти – Західна Кордильєра і Кордильєра-Домейко. Східніше цих хребтів лежить велике внутрішньогірське плоскогір’я Альтіплано. В Центральних Андах широко поширені давні лавові покриви, а також давні і сучасні вулкани. Внаслідок крайньої сухості клімату, навіть найвищі вершини Центральних Анд, не зважаючи на значну висоту (до 6880 м) одягнуті лише у фірнові шапки, а льодовики відсутні. Днища улоговин зайняті залишковими озерами і солончаками.

Чілійсько-Аргентинські Анди лежать між 28 і 380 пд. ш. Вони значно вужчі і не мають внутрішніх плоскогір’їв. Саме в цій частині Анд на одному із хребтів знаходиться найвища точка Південної Америки – гора Аконкагуа (6960 м). Характерними є численні діючі вулкани.

Патагонські Анди простягнулися південніше 380 пд. ш. За висотою вони перевищують лише Карибські Анди (4058 м). Внаслідок великої кількості атмосферних опадів, найбільш характерною рисою Патагонських Анд є потужне зледеніння і надзвичайний розвиток давніх і сучасних льодовикових форм рельєфу. В північній частині розвинений сучасний вулканізм.

Східна частина материка являє собою поєднання великих низовин і плоскогір`їв. Найбільшими низовинами материка є Амазонська, Орінокська і Ла-Платська, найбільшими плоскогір’ями Гвіанське, Бразильське і Патагонське плато.

Амазонська низовина із площею понад 5 млн. кмє найбільшою із низовин світу. У тектонічному відношенні вона відповідає синеклізі давньої Південноамериканської платформи, а за рельєфом являє собою плоску заболочену рівнину, складену озерно-річковими відкладами.

Орінокська низовина лежіть на півночі материка і має другу назву – Льянос Оріноко. За тектонічною структурою вона відповідає крайовій синеклізі і являє собою поєднання низовинної алювіальної рівнини в центральній частині, що має назву Низькі Льянос, і плоских столових плато висотою 200-300 м по краях, що мають назву Високі Льянос.

Ла-Платська низовина розміщується південніше Амазонської низовини і за тектонічною структурою відповідає синеклізі плити давньої Південноамериканської платформи, а в рельєфному відношенні являє собою плоску заболочену низовинну алювіальну рівнину. Проте вона не є однорідною і поділяється на кілька частин: рівнину Бені-Маморе, низовину Пантанал, низовину Межиріччя, рівнину Гран-Чако і рівнину Пампа.

Гвіанське плоскогір’я розміщується в північній частині материка, між Орінокською і Амазонською низовинами. Невеликими синеклізами плоскогір’я розділене на три масиви: східний, центральний і західний. Східний і центральний масиви за тектонічною структурою приурочені до Гвіанського щита, тобто сформувались на кристалічних породах. Але центральний масив складений з поверхні пісковиками, в той час як у східному кристалічні породи виходять на денну поверхню. Річки прорізають в пісковиках центрального масиву глибокі долини і ділять його на численні плато. На одному із них утворився найвищий водоспад світу – Анхель (1054 м). На Центральному масиві розташована і найвища точка плоскогіря – г. Рорайма із висотою 2771 м. Західний масив є височиною, що сформувалась на плиті, докембрійській кристалічний фундамент якої прикритий чохлом континентальних осадових відкладів. У рельєфі являє собою східчасте плато, що спускається до Орінокської і Амазонської низовин. 

Бразильське плоскогір’я розміщується в східній частині материка, на двох кристалічних щитах. Воно полого підвищується з північного заходу на південний схід і круто обривається до Атлантичного океану. В північній і північно-західній частинах плоскогір’я, що приурочені до Західнобразильського щита, переважають цокольні плоскогір’я з острівними горами. В східній і південній частинах плоскогір’я, що приурочені до Східнобразильського щита, панують брилові і складчасто-брилові гори – Серра-ду-Мар, Серра-да-Мантикейра, Серра-ду-Еспіньясу та ін.

Патагонське плато займає крайній південь материка і є сукупністю високих (до 2000 м) ступінчастих плато, які сформувалися у герцинський час на антеклізі плити Південноамериканської платформи.