РОЗДІЛ 3

ТАБОРИ ДЛЯ ВІЙСЬКОВОПОЛОНЕНИХ НА ТЕРИТОРІЇ 

УКРАЇНИ У 1943-1954 рр.



3.1. Організація стаціонарних таборів у період Другої світової війни 



У кінці 1942 р. військово-стратегічна ініціатива на фронтах повністю перейшла до Червоної Армії, а контрудар радянських військ під Сталінградом відкривав можливість розпочати визволення України. Відчутне зростання кількості військовополонених, а також відносно швидке просування військ на захід змусило НКВС та армійські інстанції, відповідальні за полонення та утримання бранців у фронтових приймально-пересильних таборах, подумати про зміну дислокації останніх ближче до лінії фронту. 

Вже під час проведення Харківської та Донбаської наступальних операцій (у серпні-вересні 1943 р.) армійські підрозділи та НКВС розпочали передислокацію, на визволену  від нацистів територію України, фронтових приймально-пересильних таборів для військовополонених. Зокрема, 28 серпня 1943 р. заступник НКВС СРСР С. Круглов підписав наказ № 001465 про організацію в районі Харкова ФППТ № 144 з лімітною чисельністю 3000 осіб. Особовий склад новоствореного табору укомплектували за рахунок апарату розформованого табірного відділення ФППТ № 82 у м. Старий Оскол та оперативної групи НКВС у м. Обоянь. Начальником табору було призначено полковника державної безпеки Н. Хмаріна [1].Типовий штат табору було затверджено наказом № 001591 від 30 вересня 1943 р. у кількості 108 посад. Водночас табору передавалися 8 автомобілів різної вантажопідйомності, 1 мотоцикл, 15 коней і 2 польові армійські кухні [2].

“За розпорядженням НКВС СРСР та на підставі клопотання командування Воронезького фронту, в с. Велика Писарівка (Сумська область – О.П.) намічено відкрити табір військовополонених” – повідомляв у доповідній на ім’я секретаря ЦК КП(б)У Д. Коротченка нарком внутрішніх справ республіки В. Рясний [3]. Табір, про який йшлося у листі наркома, був одним із тих, котрі передбачалося розгорнути в прифронтовій смузі наказом НКВС СРСР № 001575 від 26 вересня 1943 р. [4]. Із п’яти новостворюваних ФППТ на території України облаштовували чотири. Серед них табори: № 43 – м. Ніжин Чернігівської області (Центральний фронт); № 22 – м. Гребінка на Полтавщині (Воронезький фронт); № 33 – м. Полтава (Степовий фронт); № 38 – м. Павлоград (Південно-Західний фронт). Далі в документі йшлося про передислокацію окремих вже існуючих ФППТ ближче до району бойових дій. Зокрема, на територію України (в район м. Токмака, Запорізької області) переводили фронтовий приймально-пересильний табір № 139 (із м. Шахти Ростовської області РРФСР), що повинен був забезпечити прийом полонених з Південного фронту. Черговий пункт наказу стосувався зміни статусу цілої низки таборів із фронтових приймально-пересильних на тилові стаціонарні. Першим таким табором на території України став № 144. Раніше 24 квітня 1944 р. його було вирішено передислокувати із Харкова до Вінниці [5]. Проте дуже скоро плани УПВІ НКВС помінялися, а управління реорганізованого у стаціонарний табору № 144 перевели до м. Ворошиловграду [6]. Станом на 3 жовтня 1943 р. у цьому таборі утримувалося 1052 військовополонені [7]. 

Трохи згодом УПВІ передислокувало на територію України окремі колишні ФППТ, що змінили статус на стаціонарні. Табір № 280 із м. Шахти (Ростовська область РРФСР) переводили до Сталіно. У Запоріжжі було організовано стаціонарний табір НКВС для військовополонених № 100. На середину грудня 1944 р. у його складі вже перебувало 11 табірних відділень загальною лімітною чисельністю – 21000 військовополонених [8]. Зі звільненням Києва Новохопйорський табір № 62 (ст. Некрилово, Воронезької області, РРФСР) “прописався” на території створеного німецькими окупантами на околиці столиці України Сирецького концтабору. Відповідний наказ НКВС СРСР № 001743 про зміну дислокації табору й переведення його до столиці України з’явився вже 13 листопада 1943 р.[9].

У результаті стрімкого наступу радянських військ на Правобережжі України на початку 1944 р. склалася непроста ситуація з евакуацією значних мас військовополонених у тил, адже відстань від ФППТ до стаціонарних таборів значно зросла. З метою забезпечення безперешкодного прийому полонених у смугах 1, 2 ,3 та 4 Українських фронтів, наказом № 0078 від 26 січня 1944 р. на Лівобережжі України НКВС створював три нових, так званих “проміжних табори” для військовополонених. Облаштовувалися вони на базі приміщень ФППТ, котрі були передислоковані ближче до лінії фронту. Табір № 159 у Ніжині створювався на місці фронтового приймально-пересильного табору № 43, табір № 163 у сел. Згурівка на Полтавщині – на місці ФППТ № 22, табір військовополонених № 167 у Полтаві – на базі приміщень ФППТ № 33. Кількість контингенту новостворюваних таборів була також лімітована, і складала відповідно: 2500, 3500 та 3000 військовополонених [10]. Подібні табори створювалися УПВІ по мірі потреби, а тому – діяли, як правило, недовго. Зокрема, Ніжинський – № 159 та Полтавський № 167, проіснувавши трохи більше місяця , були ліквідовані вже на початку березня 1944 р.[11] [Тут і далі див. додаток Д].

Із розширенням мережі таборів для військовополонених і “спецконтингенту” неминуче зростав і обсяг роботи низових ланок НКВС у цій сфері. З метою покращення керівництва таборами військовополонених, у лютому 1943 р., НКВС СРСР прийняв рішення організувати у структурі УПВІ низові ланки – управління, відділи, відділення та групи у справах військовополонених. Ці формування входили до складу республіканських (крайових, обласних) НКВД-УНКВД, як самостійні підрозділи, котрі мали подвійне підпорядкування. Спочатку у складі НКВС УРСР було утворено відділення по керівництву таборами військовополонених. Його очолив капітан Ф. Меркулов [12]. На початку 1944 р. подібні структури почали з’являтися і на місцях. Спершу це були відділення та групи (все залежало від кількості таборів) у складі обласних УНКВС. Зокрема, наказом НКВС СРСР № 00136 від 19 лютого 1944 р. у структурі УНКВС Сталінської області утворювали відділення по керівництву таборами військовополонених. На початку березня 1944 р. наказом республіканського НКВС було затверджено штат відділення – 4 особи [13]. 7 березня 1944 р. НКВС СРСР своїм наказом санкціонував створення групи по керівництву таборами військовополонених (зі штатною чисельністю – 2 особи) при УНКВС Харківської області, а 18 березня 1944 р. наказ на виконання цього рішення підписав заступник НКВС УРСР полковник Кальненко [14]. Кількома днями раніше відділ у справах військовополонених та інтернованих (ВВІ) було організовано і в структурі НКВС Української РСР. На основі вказівок центру відповідний наказ (з оголошенням персонального складу відділу) нарком внутрішніх справ республіки В. Рясний підписав 4 березня 1944 р. Начальником ВВІ НКВС УРСР було призначено полковника П. Нікіфорова, його заступником – Ф. Меркулова. У складі відділу організували 3 відділення охорони та режиму, трудового використання та санітарне [Див. додаток Е]. Цікаво, що в період комплектування штатів ВВІ, керівництво НКВС УРСР виявилося не в змозі одразу ж підібрати повний склад його працівників. Так, із 12 посадових одиниць – 5 були вакантними [15]. Цей факт зайвий раз підтверджує гостроту кадрової проблеми в республіканському апараті наркомату.

Із віддаленням лінії фронту на захід і з початком інтенсивних відбудовчих робіт на території республіки стрімко почала зростати чисельність новостворюваних і передислокованих з інших регіонів СРСР стаціонарних виробничих таборів. Одночасно за рахунок організації нових табірних відділень розширювалася мережа вже існуючих таборів. Цей процес активізувався навесні 1944 р. 26 лютого 1944 р. у складі Сирецького табору № 62 (м. Київ) було організовано табірне відділення у Дарниці. Маючи лімітну наповненість 2000 осіб, табірне відділення розташовувалося в приміщеннях колишнього німецького табору для радянських військовополонених [16]. Необхідно підкреслити, що у початковий період організації стаціонарних таборів військовополонених на території республіки, НКВС для їх облаштування часто використовував території та приміщення колишніх німецьких таборів для радянських військовополонених, так званих “дулагів”. “...Табори створювалися враховуючи наявність приміщень... котрі в період окупації були зайняті німецькими таборами і які відповідають режимним умовам утримання військовополонених німецької армії”, – читаємо в одній із довідок НКВС УРСР від 5 жовтня 1944 р. на адресу вищого керівництва республіки [17].

Із збільшенням потоку військовополонених мережа табірних підрозділів Сирецького табору № 62 зростала і надалі. У березні 1944 р. у відділення № 2 цього табору було реорганізовано проміжний табір для військовополонених № 163, котрий тоді знаходився в районі Білої Церкви [18]. 3 липня 1944 р. шерег відділень табору № 62 поповнився черговим режимним об’єктом – табірне відділення № 3 лімітною наповнюваністю 600 осіб з’явилося при Київському шкіряному заводі. Тоді ж табірне відділення № 2 передислокували з Василькова на завод № 512 столиці України [19]. 21 липня 1944 р. на табір чекала чергова реорганізація. Наказом НКВС СРСР № 00877 його центральне управління переводили з передмістя до Києва, лімітна чисельність контингенту збільшувалася до 18500 військовополонених, а склад табірних відділень поповнювали вісім новостворених режимних об’єктів (№ 4-11), загальною лімітною наповнюваністю 14500 бранців) [20]. На початку вересня 1944 р. із метою використання військовополонених на будівництві житла для працівників НКДБ УРСР та Управління військового постачання НКВС Київського округу в складі табору № 62 організували табірне відділення № 12, розраховане на утримання 1500 військовополонених [21]. 18 вересня 1944 р. наказом № 001171 НКВС СРСР санкціонує створення табірного відділення № 13 при Дарницькому вагоноремонтному заводі, з лімітом у 1000 осіб [22]. Для використання військовополонених на відновленні комплексу будинків Київського артилерійського училища та Київської ТЕЦ було облаштоване табірне відділення № 14 на 1000 військовополонених [23]. Організація нових табірних відділень табору № 62 тривала навіть у розпал зими. Так, наказами НКВС СРСР №№ 001497-001498 від 15 грудня 1944 р. створювалися два нових режимних об’єкти: табірне відділення № 16 на 500 осіб (для утримання військовополонених, які працювали на відбудові комплексу будинків АН УРСР) і № 17 – при київському заводі “Більшовик”, розраховане на одночасне утримання 1000 бранців [24]. Таким чином, на початок 1945 р. у складі табірного управління стаціонарного табору НКВС СРСР для військовополонених № 62 у м. Києві знаходилося 17 табірних відділень загальною лімітною наповнюваністю понад 22000 осіб. Реальна ж чисельність військовополонених у цих таборах була значно меншою. За даними НКВС УРСР станом на 10 квітня 1945 р. у таборі № 62 і його відділеннях знаходилося 12797 військовополонених [25].

Особливо динамічною ситуація з таборами військовополонених виглядала у Донбасі. Сюди радянське керівництво спрямувало масовий потік бранців, сподіваючись використати останніх на відбудові вугільної та металургійної промисловості. На початок 1944 р. у регіоні існувало два стаціонарних виробничих табори НКВС СРСР для військовополонених – № 144 та 280, які дислокувалися в районі Ворошиловграду . 29 лютого 1944 р. наказом НКВС СРСР № 00197 у складі табору № 280 було утворено три табірні відділення. Їх контингент, загальною чисельністю 4800 військовополонених передбачалося використовувати на місцевих заводах №№ 64, 107 та 110 Наркомату боєприпасів СРСР [26].

У квітні 1944 р. НКВС збільшив лімітну чисельність контингенту обох існуючих тоді на Донбасі таборів до 12000 військовополонених. Паралельно тривав процес розбудови мережі табірних відділень. Так, наказом НКВС СРСР № 00562 від 12 травня 1944 р. у складі табору № 280 організовували додатково ще 5 відділень (№ 4-8). Тижнем потому така ж кількість табірних підрозділів була організована й у складі Ворошиловградського табору № 144 (№ 1-5) [27]. Оскільки обсяг відбудовчих робіт на підприємствах Донбасу був величезним, а потік військовополонених у цей регіон невпинно зростав, то вже у червні 1944 р. союзний НКВС вдався до чергового розширення мережі табірних відділень. 22 червня 1944 р. у складі табору № 280 було додатково створено чотири табірних відділення (№ 10-13) загальною лімітною чисельністю контингенту – 5200 військовополонених. Тоді ж список режимних об’єктів табору № 144 поповнився п’ятьма новоствореними відділеннями (№ 8-12) загальним лімітом у 5500 бранців [28]. Лише кількома днями потому 26 червня з’являється наказ про організацію у складі табору № 280 відділення № 9 на 2000 осіб. 8 липня 1944 р. чергове відділення (№ 13, лімітною наповнюваністю 1000 осіб) було створено й у складі табору № 144 [29]. 

Проте справа розширення мережі табірних відділень Донбаських таборів № 144 та 280 на цьому не завершилась. Як показало життя – це був лише початок. 11 липня 1944 р. С. Круглов підписав черговий наказ № 00806 “Про організацію у складі таборів №№ 280 та 144 додатково табірних відділень першої черги”. Відповідно до наказу, у складі табору № 280 організовували ще 14 табірних відділень (№ 14-27, загальною лімітною наповнюваністю 18900 військовополонених), а в складі табору № 144 – 16 відділень (№ 14-29 з лімітом – 23500). Весь цей так званий “трудовий фонд” (як називали військовополонених у діловому листуванні НКВС і господарських органів) передбачалося використати на відновленні вугільних копалень і вугледобувних роботах [30]. Потребу в дешевій робочій силі відчували й підприємства чорної металургії та хімічної промисловості регіону, а тому вже 21 липня 1944 р. НКВС СРСР затвердив рішення про організацію у складі табору № 280 (додатково до існуючих) ще п’яти відділень (№ 28-32) [31]. Через кілька днів – 25 липня, двома новими табірними відділеннями поповнився і штат табору № 144. Їх було передано зі складу табору НКВС СРСР для спецконтингенту № 0310. Відтепер загальна чисельність табірних відділень Ворошиловградського табору № 144 становила – 31 [32]. Проте так тривало недовго. Вже 10 серпня 1944 р. наказом НКВС СРСР № 00950 у складі табору № 144 було додатково створено відділення № 32 – з лімітом 600 осіб, а 6 вересня 1944 р. – ще п’ять (№ 33-37) [33].

Із збільшенням кількості табірних відділень штати двох Донбаських таборів для військовополонених ставали дедалі численнішими, а чимала відстань між управлінням табору та його підрозділами утруднювала керівництво режимними об’єктами з боку центрального апарату. Це сприяло безконтрольності в роботі низових ланок таборів, породжувало різноманітні зловживання серед особового складу, а головне – не додавало ефективності справі експлуатації праці військовополонених. Уникнути подібних негативних тенденцій було можливо лише за рахунок створення нових таборів та реорганізації табірних відділень у вже існуючих. 

24 липня 1944 р. наказом НКВС СРСР № 00854 С. Круглов доручив начальнику УПВІ НКВС СРСР І. Петрову організувати у м. Краматорську табір для військовополонених № 217 лімітною наповнюваністю 10000 осіб у складі трьох табірних відділень (№ 1-3). Військовополонені, сконцентровані у цьому таборі, мали працювати на підприємствах важкого машинобудування і чорної металургії регіону. У серпні 1944 р. до складу Краматорського табору № 217 були передані табірні відділення № 28 і 30 табору № 280 [34]. Черговий стаціонарний виробничий табір № 256 для військовополонених, з лімітною наповнюваністю 2500 осіб, було організовано згідно з наказом НКВС СРСР № 001004 від 18 серпня 1944 р. у м. Штерівка Ворошиловградської області. Трудовий контингент цього табору передбачалося використовувати на відбудові Штерівської ГРЕС [35].

Реорганізація табірного господарства УПВІ у Донбаському регіоні тривала і надалі. 8 вересня 1944 р. НКВС СРСР започаткував організацію в м. Горлівці Сталінської області табору для військовополонених № 242 з лімітом у 8800 осіб. Паралельно тривала докорінна реорганізація табірних відділень усіх таборів регіону. Новоствореному табору № 242 передавалися в управління 8 табірних відділень (№ 3-5, 12, 25-27 і 30) табору № 280. Управління Штерівського табору № 256 змінило свою “прописку” та було переведене до м. Красний Луч Ворошиловградської області. Одночасно в штат цього табору переходили 11 табірних відділень (№ 9-12, 14-18, 28 і 29) табору № 144, а також 6 відділень (№ 8, 9, 16, 17, 23 і 32) табору № 280. Натомість, у складі останнього створювалося табірне відділення в селищі Курахівка (на будівництві ГРЕС) з лімітом у 2000 осіб, а на місці колишнього табірного управління № 256 у Штерівці організували відділення цього ж табору з лімітом у 2500 осіб. Змінило свою дислокацію і табірне управління № 144, його перевели з обласного центру до м. Серго Ворошиловградської області, а трохи згодом – до Кадіївки. В результаті таких організаційно-структурних змін кількість табірних відділень і чисельність контингенту в таборах було відносно збалансовано. Відтепер табір № 242 мав 8 відділень, табори № 256 та 280 – по 17, а табір № 144 – 19 табірних відділень [36]. 

Осінь і зима 1944-1945 рр. внесли суттєві корективи у діяльність всього табірного господарства Донбаського регіону. Вкотре загострилися проблеми, пов’язані з підготовкою таборів до зими, та розміщенням військовополонених, забезпеченням контингенту теплим одягом, взуттям, ліками та протиепідемічними засобами тощо. Одночасно розширювалися масштаби відбудовчих робіт, а це потребувало нових контингентів робітників. У цих складних умовах УПВІ НКВС СРСР продовжував організовувати у регіоні нові табори та їх відділення. 18 вересня 1944 р. у складі Кадіївського табору №144 було утворено шість нових табірних відділень (№ 20-25) [37]. 26 вересня для використання військовополонених на відбудові заводу № 353 наркомату озброєнь СРСР у м. Ізюм (Харківська обл.) було організоване табірне відділення № 7 (ліміт 1000 осіб) Краматорського табору № 217 [38].

10 жовтня 1944 р. заступник НКВС СРСР С. Круглов підписав наказ № 001246 про організацію табору № 125 у сел. Верхнє (м. Лисичанськ), Ворошиловградської області з лімітом 14600 військовополонених. Як видно з констатуючої частини нормативного документу, підставою для його створення була необхідність “..кращого керівництва таборами НКВС й ефективнішого використання військовополонених на роботах...”. Новоствореному табору були передані 12 табірних відділень Кадіївського табору № 144, відтак у складі останнього тепер нараховувалося лише 13 табірних режимних об’єктів [39]. Проте дуже скоро виявилося, що новостворене табірне управління № 125 не забезпечило ефективного використання “трудового фонду” переданих йому табірних відділень, а тому вже в середині грудня 1944 р. НКВС СРСР повернув шість з них (№ 1, 3-6, 9) знову в штат Кадіївського табору № 144 [40]. Тривало дальше розширення табірної мережі Сталінського табору № 280. 23 жовтня 1944 р. у його складі було створено табірні відділення № 19 та 20, загальною лімітною наповнюваністю 1800 осіб [41]. 15 листопада в ході чергової реорганізації до складу табору № 280 НКВС СРСР передав чотири табірні відділення (№ 12-16) табору № 256 у м. Красний Луч. Натомість, із складу Сталінського табору було виведено (та передано Горлівському таборові № 242) три відділення – № 2, 19 та 20 [42]. Останні у поточному році зміни для табірного управління № 280 сталися 14 грудня. Цього дня Москва санкціонувала створення у складі табору відділення № 18 на 1000 військовополонених із пунктом дислокації у Маріупольському морському порту [43].

Окрім усього іншого, необхідно відмітити, що новостворювані табірні підрозділи знаходилися у постійній динаміці. НКВС неодноразово змінював їхню лімітну чисельність, нумерацію та дислокацію, а окремі з них ліквідовував зовсім. Наприклад, 13 грудня 1944 р. НКВС СРСР своїм черговим наказом упорядкував лімітну чисельність окремих табірних відділень Донбаських таборів у відповідність до фактичної чисельності їх контингенту. Зокрема, нові ліміти було встановлено для п’яти табірних відділень (№ 1, 2-5, 6, 13) табору № 144; для семи відділень (№ 1, 2, 4-8) табору № 217; для дев’яти (№ 1-9) табору № 242; для п’яти табірних відділень (№ 1-3, 9, 18) табору № 256; для семи відділень (№ 2, 3, 7, 9, 12, 17, 18) табору № 280. Одночасно ліквідовувалося табірне відділення № 8 Кадіївського табору № 144 [44]. Про результати цієї масштабної організаційної діяльності УПВІ НКВС СРСР у регіоні свідчить той факт, що станом на 1 січня 1945 р. (за підрахунками автора) у складі шести Донбаських таборів знаходилося 86 табірних відділень загальною лімітною наповненістю близько 130000 військовополонених. Щоправда, реальна кількість утримуваного в таборах військовополонених контингенту була куди скромнішою. За даними НКВС України станом на 10 квітня 1945 р. у донбаських таборах для військовополонених перебувало 82563 особи [45].

Упродовж 1944 р. організація стаціонарних виробничих таборів для військовополонених інтенсивно тривала і в інших регіонах України. Зокрема, наказом НКВС СРСР № 00511 від 30 квітня 1944 р. весь особовий склад, майно та автотранспорт стаціонарного табору № 126 із Шадрінська (Курганська обл., РРФСР) переводився до Миколаєва, а 15 грудня 1944 р. у його складі створили табірне відділення № 2, з лімітом у 1200 осіб [46]. 3 липня 1944 р. було організовано табір № 159 в Одесі з лімітною чисельністю контингенту 12000 осіб. Згодом у складі табору було організовано табірне відділення (№ 1), де утримувалися полонені, які працювали на відновленні Миколаївського суднобудівного заводу ім. А.Марті. На початок вересня 1944 р. у складі табірного управління № 159 нараховувалося вже 5 табірних підрозділів [47]. 10 липня 1944 р. С. Круглов підписав одразу кілька нормативних приписів про організацію стаціонарних таборів військовополонених на території України. У наказі № 00797 йшлося про передислокацію ФППТ № 139 у район м. Умані та переведення його в категорію стаціонарних. Стаціонарний табір № 139 (з лімітом 5000 осіб) утворювався на базі особового складу, майна та автотранспорту колишнього ФППТ і його збірних пунктів, і мав розміщуватися у приміщеннях, котрі до цього займав інший ФППТ – № 33 [48]. У наказі № 00799 йшлося про організацію таборів для військовополонених у Ніжині (№ 176, ліміт – 1500) та Чернігові (№ 177, ліміт – 2000 осіб). Їх створювали на базі приміщень згадуваних нами вище резервних таборів. Згодом, для використання військовополонених на відновленні Прилуцького заводу пожежних автомобілів, у складі табору № 177 організували табірне відділення № 1 з лімітом у 1000 осіб, а 30 грудня 1944 р. – табірне відділення № 2 у Чернігові [49]. Треба відмітити, що табір № 176 у Ніжині дислокувався недовго. 18 вересня 1944 р. наказом НКВС СРСР № 001168 його було переведено до м. Бєльці (Молдавська РСР). Визначальною причиною подібного кроку стала, як йшлося в наказі, – “…відсутність належних умов розміщення і утримання військовополонених у таборі…”[50]. 

24 серпня 1944 р. з’явився наказ НКВС СРСР № 001031 “Про організацію табору для військовополонених у м. Жмеринка Вінницької області”. За новостворюваним стаціонарним табором, лімітною наповнюваністю 3500 осіб, закріплювався номер – 253. У жовтні 1944 р. в його складі було організовано три табірні відділення (№ 1-3) загальним лімітом у 3000 бранців і пунктами дислокації: № 1 – м. Вінниця (завод суперфосфатних добрив НКХП СРСР); № 2 – ст. Гнівань, Тиврівського району (рудоуправління); № 3 – с. Глухівці, Комсомольського району (каоліновий комбінат) [51]. 

Виконуючи рішення союзного керівництва щодо використання військовополонених на будівництві Дніпропетровського автомобільного заводу, НКВС СРСР 30 листопада 1944 р. санкціонує організацію в місті стаціонарного табору для військовополонених № 315 з лімітом у 5000 осіб. На початку грудня в складі табору з’являється відділення № 1 (м. Дніпродзержинськ, азотно-туковий завод), що його УПВІ передав зі штату Запорізького табору № 100 (т/в № 4) [52].

9 вересня 1944 р. В. Чернишов підписав одразу два накази №№ 001132 і 001133 про організацію стаціонарних таборів для військовополонених у Бердичеві та Коростені Житомирської області. Табір № 112 (м. Бердичів) створювався в складі двох табірних відділень з лімітною наповнюваністю 7500 осіб. Коростеньський табір № 110 був розрахований на лімітну чисельність 3000 військовополонених [53].

У кінці 1944 р. НКВС розпочав організацію стаціонарних таборів для військовополонених і в безпосередній близькості від районів бойових дій на Прикарпатті. У жовтні 1944 р наказом НКВС СРСР № 001271 було створено перший з них № 304 (м. Станіслав). Вже наступного місяця центральне керівництво наркомату через брак належних приміщень для організації табору, ухвалило рішення про його передислокацію до м. Сваляви (Закарпаття). Проте загрозлива епідемічна ситуація у цьому регіоні, врешті-решт, примусила Москву відмовитись від планів передислокації табору [54]. 

Останнім стаціонарним табором для військовополонених, організованим у 1944 р. на території Української РСР, став – № 136. Наказом НКВС СРСР № 001493 від 14 грудня 1944 р. місцем дислокації його управління було визначено ст. Карлівка Полтавської області. У складі табору створили два табірних відділення загальною лімітною наповненістю 3000 осіб. Військовополонені, котрі утримувалися в них працювали на місцевих цукрових заводах [55].

Таким чином, у 1943-1944 рр. УПВІ НКВС СРСР та його республіканські структури організували на території 17 областей Української РСР 26 стаціонарних таборів для військовополонених (177 табірних відділень з лімітом понад 260000 бранців) [Див. додатки Ж, З]. На початку 1945 р. функціонували 13 з них, у складі котрих перебувало 115 табірних відділень здатних розмістити одночасно близько 215000 військовополонених [56].

Початок 1945 р. в історії УПВІ НКВС СРСР позначився масштабною структурною реорганізацією, котра стала наслідком зростання кількості полонених у таборах різних типів і розширення функцій відомства по роботі з військовополоненими. 11 січня 1945 р. Л. Берія підписав наказ № 0014 “Про покращення керівництва роботою таборів для військовополонених та інтернованих”. “...З метою покращення керівництва роботою таборів..., - читаємо в наказі наркома, – ...Організувати у складі НКВС Української та Білоруської РСР Управління у справах військовополонених та інтернованих...”[57]. Фактично, йшлося про реорганізацію існуючих у штаті республіканських НКВС відділів в управління з більшими штатами, але практично тими ж функціями та компетенцією. У складі УПВІ НКВС Української РСР відтепер існувало 8 підрозділів – 3 відділи та 4 відділення. На додаток до існуючих (відділу охорони та режиму, санітарному та відділенню “по трудовому використанню військовополонених”), утворювався оперативний відділ, відділ постачання, а також 3 відділення: облікове, квартирно-експлуатаційне й політичної роботи [Див. додаток Е]. Начальником новоствореного УПВІ НКВС Української РСР призначили полковника І. Шумського, який до цього працював начальником управління табору № 62 (м. Київ). Його заступником став полковник В. Єрофєєв колишній заступник начальника УНКВС Миколаївської області. Оперативний відділ очолив підполковник державної безпеки М. Тимошенко, котрого перевели до УПВІ з посади начальника оперативного відділу НКВС УРСР. Усього в штаті УПВІ НКВС УРСР нараховувалося 80 посадових одиниць. На час призначення персонального складу співробітників управління (1 лютого 1945 р.) у його штаті залишалося 29 вакантних посад [58]. 

Сталися організаційні зміни й на місцях. У складі УНКВС Дніпропетровської та Житомирської областей утворювався відділи у справах військовополонених й інтернованих (ВВІ УНКВС) зі штатами 33 та 25 осіб відповідно. Розширювали свої склади й існуючі ВВІ УНКВС Ворошиловградської та Сталінської областей. Відтепер у їхніх апаратах працювало по 44 особи. Крім усього, при УНКВС Дніпропетровської, Ворошиловградської та Сталінської областей утворювались окремі відділення “по роботі серед інтернованих німців”, у кожному з яких працювало 7 співробітників. Стрімке розширення географії дислокації стаціонарних таборів для військовополонених привело до того, що у складі УНКВС Вінницької, Полтавської, Харківської, Київської, Миколаївської, Одеської, Чернігівської та Запорізької областей були створені відділення у справах військовополонених та інтернованих. Їхні штати були порівняно невеликі – всього 12 осіб [59]. Одночасно Л. Берія призначив і начальників ВВІ УНКВС Ворошиловградської та Сталінської областей [60].

Паралельно тривала робота з організації нових таборів і табірних відділень на території республіки, що тепер уже повністю була очищена від окупантів. Протягом січня 1945 р. НКВС УРСР (з утворенням УПВІ НКВС УРСР відповідальність за організацію таборів було покладено на республіканський наркомат) створив 3 нових табірних відділення в стаціонарних таборах №№ 217 (Краматорськ), 280 (Сталіно) та 315 (Дніпропетровськ). Відділення № 10 табору № 100 (м. Запоріжжя) передислокували з металургійного комбінату “Запоріжсталь” у розпорядження тресту “Запоріжбуд” [61]. 

Організація нових таборів для військовополонених тривала й узимку. 8 січня 1945 р. з’явився наказ союзного наркомату про організацію виробничого табору для військовополонених № 134 в Улянівці Сумської області (ліміт – 4500 військовополонених). Трудовий фонд усіх трьох новостворюваних відділень цього табору передбачалося використати у цукровій промисловості та на лісорозробках [62].

Із перенесенням військових дій на територію країн Центральної Європи неминуче розтягнулися фронтові комунікації, а це додавало клопоту з організацією евакуації значних мас полонених у тил. До того ж виникла потреба у перевантаженні ешелонів бранців із вузької (західноєвропейської) на широку (східноєвропейську) залізничну колію. Переслідуючи цю мету, 24 січня 1945 р. наказом № 0036 НКВС СРСР доручає республіканському наркомату організувати у прикордонних районах УРСР спеціальні проміжні табори-розподільники: № 186 – м. Залуж, Львівської області (з лімітом контингенту у 15000 осіб); № 194 – м. Сянок (Польща), з лімітом – 10000 осіб [63]. Ці табори мали виконувати роль своєрідних перевалочних пунктів для військовополонених на їх шляху до стаціонарних виробничих таборів у глибокому тилу.

Особливо плідним у плані організації нових таборів для військовополонених на території УРСР виявився останній місяць зими 1945 р. Лише протягом одного дня – 27 лютого, НКВС СРСР спрямував на місця 8 наказів, що стосувалися організації нових відділень таборів для військовополонених, зміни дислокації таборів, існуючих лімітів, ліквідації табірних відділень тощо. Зокрема, управління стаціонарного табору для військовополонених № 136 переводили зі ст. Карлівка Полтавської області до обласного центру. Через відсутність приміщень для розміщення контингенту були ліквідовані одразу два відділення (№ 8 та 16) табору № 144 (м. Кадіївка), а ще шість його режимних підрозділів (№ 2, 4, 6, 9, 14, 15) змінювали свою лімітну наповнюваність до рівня фактичної наявності військовополонених у них. Одразу п’ять нових табірних відділень (№ 3-6, 7) розпочали облаштовувати у табірному управлінні № 315 (м. Дніпропетровськ). Три відділення (№ 3-5) з’явилися в Бердичівському таборі № 112. По одному табірному виробничому підрозділу було вирішено організувати у складі табірних управлінь: № 126 (м. Миколаїв), № 242 (м. Горлівка), № 280 (м. Сталіно). Зрештою, через два місяці – 24 квітня 1945 р. своє рішення про облаштування табірного відділення у Миколаєві НКВС СРСР відмінив [64]. 

Із початком весни 1945 р. кількість полонених ворожих солдатів і офіцерів динамічно зростала. Згідно з оприлюдненими новітньою російською історіографією даними, з 1 лютого по 9 травня 1945 р. Радянська Армія полонила понад 1668000 військовослужбовців Вермахту, СС та інших військових формувань Німеччини. За офіційною військовою статистикою кількість взятих у полон з 1 по 9 травня 1945 р. німецьких вояків, а також тих, котрі капітулювали після припинення військових дій у Європі, становила 1591125 осіб [65].

Як наслідок, шерег стаціонарних таборів для військовополонених, організованих на території УРСР, поповнювався черговими режимними об’єктами. Наказом НКВС СРСР № 00257 від 27 березня 1945 р. ФППТ № 38 було переведено в категорію стаціонарних таборів з дислокацією у м. Рені Ізмаїльської області та лімітною наповнюваністю 4000 осіб [66]. Станом на 10 квітня 1945 р. у підпорядкуванні республіканського НКВС знаходилося 24 табори з лімітною наповнюваністю 297200 військовополонених. Із них 15 виробничих, 5 оздоровчих таборів, а ще 4 режимні установи знаходилися в стадії організації. Кількість утримуваних бранців становила 175074 особи, з яких 131640 – трудовий контингент виробничих таборів військовополонених, 19791 – мешканці оздоровчих таборів, а 23643 знаходилося на лікуванні в 37 спецшпиталях. ГУПВІ НКВС СРСР спланував у січні-квітні 1945 р. доправити в табори на території Української РСР 98300 військовополонених. Із цієї кількості на 10 квітня 1945 р. надійшов лише 32961 бранець, а завезення 65339 ще чекали [67]. Цікавою виглядає і географія розміщення військовополонених по регіонах УРСР [Див. додаток И]. Як видно з таблиці, областю найбільшої концентрації стаціонарних виробничих таборів для військовополонених були індустріальні райони Донбасу, Південного Подніпров’я, Причорномор’я та Київ. Натомість, на Правобережжі, в західних регіонах УРСР і на прикордонних з Польщею територіях ГУПВІ НКВС тримало нечисленні контингенти бранців у так званих “невиробничих таборах”.

Із метою використання військовополонених на відбудові міського житлового фонду Херсона 25 квітня 1945 р. НКВС СРСР прийняв рішення про створення у цьому місті стаціонарного табору № 214 з лімітом 2000 бранців [68]. Вже 27 квітня 1945 р. з’явилися одразу два накази В. Чернишова про організацію таборів на території УРСР. Один із них – у селі Гельсендорф Дрогобицької області – отримав порядковий номер 232 та ліміт контингенту в 1500 осіб. Його бранців планували використати на будівництві місцевих сажових заводів. Інший стаціонарний виробничий табір № 269 за задумом господарських органів та НКВС мав забезпечити робочою силою підприємства цукрової промисловості Одещини та Кіровоградщини. Створювали його на ст. Виска (Одеська залізниця) Кіровоградської області у складі шести табірних відділень із загальною лімітною наповненістю 3650 військовополонених [69]. На цукрових заводах Полтавщини мали використовувати трудовий контингент новоствореного стаціонарного виробничого табору для військовополонених № 122, котрий облаштовували в селищі Ромодан Миргородського району. Початок організації його одинадцяти табірних відділень (загальною лімітною наповнюваністю – 5900 осіб) було покладено наказом НКВС СРСР № 00418 від 30 квітня 1945 р.[70]. 5 травня 1945 р. керівництво союзного наркомату доручило НКВС УРСР організувати табір для військовополонених у Золочеві Львівської області. Лімітна наповнюваність новостворюваного режимного об’єкту № 306 складала 6500 осіб, котрих передбачалося працевлаштувати на кам’яновугільних копальнях Прикарпатського вугільного басейну [71]. Після цього організацію нових стаціонарних таборів військовополонених в Україні було тимчасово призупинено, а відновило її УПВІ НКВС і ВВІ УНКВС УРСР лише у липні 1945 р. “...З метою організаційного зміцнення керівництва таборами... для військовополонених, розташованими на території Одеської області, - читаємо в диспозиційній частині наказу НКВС СРСР № 00820 від 12 липня 1945 р., – НКВС УРСР... на базі табірних відділень №№ 13, 14, 17 та 18 табору НКВС СРСР для військовополонених № 159, організувати у м. Котовську Одеської області табір НКВС для військовополонених № 426 з лімітом 5400 осіб...” [72]. Як бачимо, у цьому випадку НКВС застосувало дещо інший принцип організації табору. Якщо згадувані нами вище табори № 134, 186, 194, 38, 232, 269, 122, 306 створювалися на абсолютно нових місцях і з залученням новоприбулих контингентів бранців, то табір у Котовську постав у наслідок структурної реорганізації Одеського стаціонарного табору № 159. Надалі НКВС все частіше застосовуватиме структурно-реорганізаційний принцип із метою створення нових стаціонарних таборів.

4 червня 1945 р. ДКО ухвалив постанову № 8921сс. Тут також йшлося про широке використання військовополонених для будівництва мережі автомобільних шосейних доріг. Із цією метою бранці надходили у розпорядження створеного в структурі НКВС СРСР Головного управління будівництва шосейних доріг (ГУШОСДОР НКВС СРСР). Протягом наступних літніх місяців на території УРСР було організовано три стаціонарні виробничі табори військовополонених, бранці яких працювали в системі ГУШОСДОР. Серед них № 412 – у Харкові, № 413 – у Хоролі, Полтавської області та № 414 – у сел. Березань на Київщині. Джерелом комплектування динамічно зростаючого трудового фонду цих режимних установ, передусім, були контингенти ліквідованих відділень інших таборів для військовополонених. Наприклад, на середину вересня 1945 р. у складі табору № 414 було вже 3 табірних відділення [73]. Надалі НКВС СРСР неодноразово реорганізовував існуючі в Україні табори ГУШОСДОР. 31 грудня 1945 р. з’явився наказ новопризначеного наркома внутрішніх справ С. Круглова № 001557, що санкціонував створення на базі існуючих таборів ГУШОСДОР 19-ти стаціонарних виробничих таборів для військовополонених, кожен з яких мав бути “прикріплений” до відповідного управління шляхового будівництва. В Україні таких управлінь було 4. Для обслуговування кожного з них відповідно облаштовувалися табори: № 415 у Харкові (для Управління будівництва № 5 ГУШОСДОР) з лімітом у 9000 осіб; № 414 – у Києві (для Управління будівництва № 8) з лімітом 16000 військовополонених; № 417 – м. Дніпропетровськ (Управління будівництва № 12) лімітною наповненістю – 10000 бранців; № 418 – м. Херсон (Управління будівництва № 13) з лімітом у 7500 осіб. А існуючі до цього табірні управління № 412 та 413, були ліквідовані [74].

Одночасно з облаштуванням в Українській РСР нових режимних об’єктів ГУПВІ тривала територіально-організаційна реорганізація існуючих управлінь таборів для військовополонених. Виявилось це передусім у зміні пунктів дислокації табірних управлінь, корегуванні граничної лімітної кількості контингенту, а також у профільній реорганізації таборів. Так, у травні – вересні 1945 р. свою дислокацію змінили 7 табірних управлінь. З метою наближення управління табору № 242 до центру розміщення його табірних відділень 14 травня 1945 р. його було переведено з Горлівки до м. Комсомольська Сталінської області [75]. 6 червня 1945 р. свою “прописку” змінили одразу чотири табірних управління: № 122 (сел. Ромодан, Полтавської обл.), № 186 (м. Залуж, Львівської обл.), а також табори № 194 та 275 (м. Сянок і Перемишль), які за договором між СРСР та Польщею мали відійти останній. Відтепер пунктами їх дислокації були відповідно Лубни на Полтавщині, Сміла в Київській області, Самбір – Дрогобицької та Львів. Причиною такого кроку НКВС стала, як говорилося в наказі з цього приводу – “...відсутність обладнаних приміщень для розміщення військовополонених в таборах...”[76]. Проте, що стосується останніх двох таборів, то їхню передислокацію, на нашу думку, все ж зумовило прикордонно-територіальне питання. 9 червня 1945 р. було змінено адресу ще одного табірного управління № 269. Через відсутність приміщень для розміщення та належного утримання бранців у селищі Мала Виска Кіровоградської області його передислокували на ст. Цукрова Одеської залізниці з розміщенням на території Сабліно-Знаменського цукрового заводу. Одночасно зменшувалася (до рівня фактичної наявності житлового фонду) лімітна чисельність відділень табору. Окремі табірні відділення ліквідовувалися та утворювалися нові [77]. У жовтні 1945 р. (також через відсутність житла для розміщення контингенту) змінило свою розташування й управління табору № 413. Його переводили з м. Хорол Полтавської області до Лубен [78].

Дещо відмінна від вищенаведених ситуація склалася в липні 1945 р. у Золочеві на Львівщині. Тут на приміщення табору військовополонених № 306 претендували військові інстанції. Зрештою це й виявилося причиною його передислокації до Шепетівки. Одночасно лімітну чисельність (тепер уже Шепетівського) табору № 306 було збільшено до 5600 осіб, а до його складу ГУПВІ передав 6 табірних відділень Бердичівського табору № 112 [79]. Аналогічні причини змусили НКВС у вересні-жовтні 1945 р. із Станіслава до Чернівців перевести особовий склад, майно та контингент військовополонених табору № 304 [80]. Прикладом профільної реорганізації стаціонарного табору для військовополонених може бути переведення Коростеньського табору № 110 із категорії стаціонарних оздоровчих таборів до шерегу виробничих. Відповідний наказ В. Чернишов підписав 27 липня 1945 р. [81].

Паралельно УПВІ НКВС УРСР за вказівками з Москви облаштовувало нові табірні відділення в існуючих таборах. Залежно від поставлених урядом господарських завдань, реальної чисельності бранців у таборах, існуючих умов їх розміщення тривала фактично перманентна структурна реорганізація табірних відділень. Звернемось до конкретних фактів. Протягом шести місяців (березень-жовтень) 1945 р. у складі 16 раніше існуючих на території УРСР і 10 новоутворених табірних управлінь було організовано 344 відділення. За цей же час 2 табірних відділення змінило свою дислокацію всередині табору, 30 – нумерацію, 21 – лімітну чисельність, 25 – були передані з одного табору до іншого, а 14 – ліквідовано [82]. На наш погляд, серед причин, що викликали таку небачену організаційну активність органів радянського військового полону слід назвати: необхідність розміщення значних контингентів трудового фонду військовополонених, котрі надходили з фронтів; відсутність у багатьох відділеннях стаціонарних таборів належних умов для розміщення бранців; значна віддаленість окремих табірних підрозділів від своїх управлінь тощо.

Упродовж літніх місяців 1945 р. фронтові органи військового полону звільнили значну частину полонених, які утримувалися у ФППТ на території країн Центральної Європи та Німеччини. За даними Генерального штабу Червоної Армії, їх кількість становила близько 600000 осіб [83]. Як наслідок – низка тилових виробничих таборів у Радянському Союзі позбавлялися потенційної можливості поповнити свої трудові контингенти. У зв’язку з цим 30 серпня 1945 р. керівництво НКВС наказом № 001000 прийняло рішення ліквідувати 21 із них. На території України така доля чекала передусім новостворені табори №№ 214 та 269. Їх особовий склад, майно, автомобільний та гужовий транспорт передбачалося використати для укомплектування новостворюваних [84]. Фактично сталося так, що стаціонарні виробничі табори у Херсоні та на ст. Цукрова Кіровоградської області було ліквідовано навіть не завершивши їх організації. У жовтні 1945 р. ГУПВІ НКВС СРСР ліквідувало в Україні ще п’ять виробничих стаціонарних таборів (№№ 38, 112, 122, 139 та 194), а в грудні два: Харківський табір № 412 та Лубенський – № 413. Всі людські та матеріальні ресурси цих режимних об’єктів спрямовувалися на укомплектування інших таборів на території УРСР, зокрема, таборів для військовополонених ГУШОСДОР НКВС СРСР [85].

Відчутна реорганізація таборів військовополонених на території України була розпочата НКВС напередодні нового 1946 року. 31 грудня заступник наркома внутрішніх справ СРСР В. Чернишов підписав наказ № 001560 “Про організаційні зміни у складі таборів НКВС для військовополонених на території Української РСР” [86]. Про масштабність останніх можна судити навіть із обсягу нормативного документу – 22 аркуші. Цікавий збіг: реорганізація цього разу торкнулася саме 22-х стаціонарних таборів для військовополонених на території УРСР. Метою акції керівництво НКВС СРСР бачило “... покращення організаційної структури таборів... та приведення їхньої лімітної чисельності у відповідність фактичній наявності військовополонених...” [87]. У результаті 20 стаціонарних об’єктів для утримання військовополонених втратили 200 своїх відділень. Натомість у складі 13-ти таборів було організовано лише 24 нових підрозділи. За функціональністю ці відділення були виробничими, приймально-розподільчими, а також обслуговували підсобні господарства таборів. Граничні ліміти контингентів усіх таборів також змінили, й відтепер їх загальна чисельність по УРСР становила 251500 осіб. Зокрема, найбільшими стаціонарними таборами для військовополонених були Київський № 62 (ліміт 260000, 26 табірних відділень); Кадіївський № 144 (ліміт 300000, 18 режимних підрозділів) та № 280 - у Сталіно, з таким же лімітним наповненням але в складі 25 відділень.

Таким чином, усього протягом 1943-1945 рр. УПВІ НКВС СРСР та його республіканські структури організували на території Української РСР 37 стаціонарних табори для військовополонених. У результаті вищерозглянутих організаційних і структурно-реорганізаційних заходів відомства на початок 1946 р. функціонували 26 таких таборів (4 із них у системі ГУШОСДОР НКВС СРСР), у складі котрих за неповними даними перебувало 263 табірних відділення з лімітною наповненістю понад 320000 військовополонених [Див. додатки Ж, З]. 

У порівнянні зі східними регіонами СРСР організація на території Української РСР мережі стаціонарних режимних об’єктів для військовополонених у 1943-1945 рр. мала суттєві особливості. По-перше, вона відбувалася в умовах триваючих в регіоні інтенсивних військових дій. По-друге, очищена від нацистів територія республіки являла собою суцільну руїну. Це неминуче створювало проблеми з облаштуванням таборів, адже існував сталий брак придатних для цього приміщень і матеріально-технічних ресурсів. По-третє, промислово-ресурсний потенціал України був одним із найбільших в СРСР, а обсяги необхідних відбудовчих робіт просто вражали. Саме останнє зумовило бажання влади сконцентрувати в Українській РСР значні контингенти військовополонених і сповна використати цей трудовий фонд.

У процесі організації стаціонарних таборів для військовополонених на території України в ході її визволення від німецько-фашистських військ виразно виділяються два часові етапи. Кожен із них зумовлювали конкретні завдання у царині розвитку радянської системи полонення, евакуації та утримання військовополонених у регіоні України. 

Перший етап (вересень 1943 – травень 1944 р.) відзначався тим, що облаштування стаціонарних таборів для військовополонених здійснювалось у безпосередній близькості до районів інтенсивних бойових дій та було зумовлене передусім суто внутрішніми потребами ефективного функціонування системи полонення й евакуації військовополонених із прифронтової зони у глибокий тил, і до того ж в умовах зростаючої їх кількості.

На другому етапі (травень 1944 – 1945 р.) розширення та реорганізація табірної мережі відбувалася виключно з метою задоволення зростаючих потреб у робочій силі для відбудови зруйнованого війною господарства УРСР. Як свідчать архівні документи, масово застосувати працю в’язнів таборів для військовополонених на території республіки режим розпочав якраз навесні 1944 р. Саме з цією метою УПВІ НКВС СРСР та його структури на місцях розгорнули небачену до цього діяльність з організації нових таборів і табірних відділень. 

Процес організації мережі стаціонарних таборів для військовополонених на визволеній від нацистів території Української РСР відзначався неабияким динамізмом. Застосовуючи структурно-реорганізаційне адміністрування (створюючи, реорганізовуючи, змінюючи дислокацію, нумерацію, ліміти, ліквідовуючи табори та їх відділення), НКВС намагався забезпечити фізичне збереження контингентів військовополонених з метою ефективного використання трудових ресурсів останніх.



3.2. Розвиток табірної мережі для військовополонених у 1946 – 1950 рр. 



По закінченні Другої світової війни вся система роботи з військовополоненими в Радянському Союзі була суттєво скорегована, передусім із урахуванням нових умов, обставин мирного часу, а також господарських планів керівництва СРСР і зростаючої потреби у використанні праці бранців війни. Україна та її промислово-сировинний і сільськогосподарський потенціал посідали у цьому контексті далеко не останнє місце. 

Початок першого повоєнного року в діяльності органів УПВІ НКВС УРСР вже традиційно позначився структурно-реорганізаційними змінами, пов’язаними з розширенням географії розміщення військовополонених у окремих регіонах України та поступовим зростанням їх чисельності в таборах. 16 січня 1946 р. з’явився наказ № 0044 заступника союзного наркома внутрішніх справ по кадрах Б. Обручнікова, в якому оголошувалися зміни в штатах УПВІ НКВС УРСР, ВВІ УНКВС Сталінської, Ворошиловградської та Дніпропетровської областей, відділень у справах військовополонених та інтернованих УНКВС Київської, Житомирської, Запорізької, Одеської та Харківської областей. Кількість працюючих у них співробітників зросла. Зокрема, в штаті Управління у справах військовополонених та інтернованих республіканського НКВС відтепер нараховувалося 78 осіб [88]. У складі УНКВС Вінницької, Дрогобицької, Миколаївської, Полтавської, Станіславської та Чернігівської областей утворювали групи у справах військовополонених та інтернованих (ГПВІ УНКВС), штатні склади Кам’янець-Подільського, Львівського, Сумського та Херсонського УНКВС поповнилися посадами старших оперуповноважених у справах військовополонених та інтернованих [89]. Відтепер структурні підрозділи системи військового полону охоплювали своєю діяльністю 18 областей Української РСР (із 23-х існуючих на той час). Подібне структурно-територіальне розширення було закономірним і стало наслідком не лише зростання чисельності військовополонених та розширення географії дислокації таборів, але й ускладнення функціональності самого відомства по роботі з військовополоненими та інтернованими [Див. додаток Е]. 

Протягом 1946 р. в Україні тривала інтенсивна розбудова мережі стаціонарних таборів і їхніх відділень. У січні 1946 р. черговим виробничим режимним підрозділом (№ 16) з лімітом у 200 осіб поповнився склад стаціонарного табору для військовополонених № 159 (м. Одеса). Його контингент планували використати на відновленні місцевого санаторію НКВС [90]. У лютому 1946 р. УПВІ НКВС УРСР отримало вказівки розформувати окремі табірні підрозділи. Зокрема, 12 лютого 1946 р. “у зв’язку зі звільненням житлового фонду...для розміщення робітників ХТЗ” відділення № 2 Харківського табору № 149 ліквідували, а військовополонених передали табірному відділенню № 9, лімітну чисельність котрого одночасно збільшили з 1500 до 2500 осіб [91]. Тоді ж з’явився ще один наказ, котрий стосувався організаційних питань. “У зв’язку зі зміною програми автошляхового будівництва ГУШОСДОР НКВС СРСР” [92] було вирішено ліквідувати 5 виробничих таборів закріплених за будовами цього відомства. В Україні ліквідації підлягав табір № 418 (м. Херсон). Його трудовий контингент, майно та особовий склад передали до іншого табору ГУШОСДОР № 417 (м.Дніпропетровськ) [93]. Насамкінець, 12 лютого 1946 р. НКВС СРСР відмінив своє попереднє рішення про ліквідацію табірного відділення № 9 Краматорського табору № 217, що його бранці працювали на підприємствах Часов-Ярського рудоуправління НКЧМ СРСР [94]. Станом на 1 березня 1946 р. на території України в діючих на той час 26-ти стаціонарних виробничих таборах утримувалося 242241 військовополонений [95].

Структурно-реорганізаційні зміни в системі стаціонарних виробничих об’єктів НКВС для військовополонених ще з більшою інтенсивністю тривали й надалі. Так, у період з березня по листопад 1946 р. УПВІ НКВС УРСР та його низові ланки на основі наказів із центру створили десять нових табірних відділень у складі восьми таборів. Одночасно 11 табірних підрозділів у десяти таборах було ліквідовано, а шість (у 5-ти таборах) – змінили свою дислокацію. Чотирьом табірним управлінням (№№ 186, 177, 217 та 275) та п’яти відділенням було змінено лімітну чисельність, а п’ять режимних підрозділів – реорганізовано шляхом об’єднання чи зміни профілю [96].

Типовими причинами ліквідації табірних відділень було закінчення робіт на окремих підприємствах (у зв’язку з чим, потреба в робочих руках військовополонених відпадала); необхідність звільнення приміщень таборів для розміщення на цій площі інших установ; непідготовленість житлового фонду для утримання військовополонених узимку; переведення контингенту до інших таборів тощо. Зокрема, табірне відділення № 6 табору № 186 (м. Сміла) ліквідували у березні 1946 р. у зв’язку із закінченням робіт на цукровому заводі, котрий обслуговував трудовий контингент цього режимного підрозділу. За подібних обставин у травні 1946 р. було розформоване табірне відділення № 8 Полтавського табору № 134, бранці якого виявилися більше непотрібними на Шалигінському цукровому заводі [97]. 17 травня 1946 р. з’явився наказ про ліквідацію відділення № 21 Київського табору № 62 та переведення його контингенту до режимного виробничого підрозділу № 20 цього ж табору [98]. Через відсутність елементарних умов для розміщення та утримання контингенту військовополонених 16 березня 1946 р. був підписаний наказ союзного Наркомату внутрішніх справ про ліквідацію табірного відділення № 7 (ст. Сіль, трест “Артемсіль” НКХП СРСР) Краматорського табору № 217. Подібні негаразди з житлово-побутовими умовами розміщення полонених стали причиною ліквідації у вересні 1946 р. табірного режимного підрозділу № 13 табору № 149, трудовий контингент якого обслуговував цегельні заводи на ст. Основа, Харківської області. Непідготовленість табірних бараків для утримання військовополонених узимку виявилася причиною розформування у жовтні 1946 р. табірних відділень №7 (Коростеньського табору № 110) та № 17 (табору № 280, м. Сталіно) [99]. “У зв’язку з відсутністю контингенту військовополонених” НКВС СРСР 18 березня 1946 р. наказав ліквідувати табірне відділення № 8 Дніпропетровського табору № 315, яке, свого часу створили для обслуговування буро-вугільних копалень у м. Олександрія. 18 квітня 1946 р. наказом заступника міністра внутрішніх справ В. Чернишова у складі Львівського стаціонарного табору для військовополонених № 275 було розформоване табірне відділення № 6 (м. Ковель) лімітною наповнюваністю 1000 осіб. Причиною такого кроку стала передача контингенту військовополонених базі МЗC СРСР № 3602 для формування з цього контингенту окремих робочих батальйонів [100].

Нові ж табірні відділення як і раніше утворювалися (за виключенням оздоровчих режимних підрозділів) переважно за господарсько-виробничої необхідності. Проте все частіше основним методом їх організації виявлялося не комплектування новоприбулим контингентом, а перерозподіл мешканців існуючих табірних підрозділів, зменшення їх контингенту, передислокація останнього тощо. Ось лише кілька характерних прикладів. Для використання військовополонених на роботах будівельно-монтажного тресту № 3 МВС СРСР 19 липня 1946 р. було вирішено організувати у м. Тернополі табірне відділення № 13 (табір № 275 – м. Львів). Із цією метою зменшили лімітну чисельність відділень № 7 та 11 цього табору, а вивільнений таким чином контингент працевлаштували у Тернополі [101]. З метою експлуатації праці бранців в Берестовецькому кар’єрі ГУШОСДОР 21 червня 1946 р. МВС СРСР наказав організувати в складі табору № 306 (м. Шепетівка) табірне відділення № 7 з лімітною чисельністю 1000 військовополонених. Укомплектувати його передбачалося трудовим контингентом з інших, дислокованих в Україні, таборів військовополонених [102]. 

Високий рівень захворюваності та смертності серед військовополонених, котрий спостерігався взимку 1945-1946 рр., примусив керівництво НКВС вдатися до чергових структурно-реорганізаційних кроків у системі таборів з метою виправити становище. Директивою С. Круглова № 16 від 16 січня 1946 р. “Про заходи зі зниження захворюваності та смертності в таборах військовополонених” передбачалося створення у таборах оздоровчих відділень, які мали прийняти всіх ослаблених та хворих бранців [103]. На цій основі 1 квітня 1946 р. з’явився наказ про організацію низки таких підрозділів. Зокрема, на території України оздоровчі табірні відділення облаштовували у таборах №№ 110, 126, 149, 159 та 232. Їхня загальна лімітна наповнюваність складала 5200 осіб [104].

Окрім ліквідації існуючих та створення нових табірних підрозділів ГУПВІ МВС СРСР досить часто практикувало передислокацію відділень, злиття кількох табірних підрозділів в один та перепрофілювання режимних об’єктів. Наприклад, у наказі НКВС СРСР № 00213 від 16 березня 1946 р. читаємо: “У зв’язку з клопотанням трестів “Радянськвугілля”, “Краснолучшахтбуд” та “Боково-Антрацит” НКВП Західних районів СРСР, а також НКВС УРСР про перекидання військовополонених, які працюють у цих трестах, із одних об’єктів на інші – наказую: 1.Народному комісару внутрішніх справ Української РСР генерал-лейтенанту Т. Строкачу табірне відділення № 11 табору НКВС № 256 ... з лімітом у 1000 осіб, передислокувати зі ст. Карахаш на ст. Щетово й вважати його при шахтах №№ 28 та 29 тресту “Боково-Антрацит”. Табірне відділення № 3 табору НКВС № 280 з лімітом у 1000 осіб, дислоковане на ст. Ханженково при шахті та житловому будівництві тресту “Радянськвугілля”, вважати при шахті “Холодна Балка” ... з тим же лімітом” [105]. 20 вересня 1946 р. “у зв’язку з доцільністю розміщення військовополонених у одному військовому містечку” союзне МВС доручило Т. Строкачу провести злиття табірних підрозділів № 7 та 13 Львівського табору № 275 в одне відділення. Цікаво, що номер, реорганізованому таким чином підрозділу, залишили першого (№ 7), а місцем дислокації відділення обрали базу другого – м. Тернопіль [106]. Ще один характерний приклад (цього разу функціонального перепрофілювання табірного підрозділу) стався 4 квітня 1946 р. “З метою проведення оздоровчих заходів у таборі МВС для військовополонених № 177,” – читаємо в наказі МВС СРСР № 00281, – “...реорганізувати приймально-розподільче табірне відділення № 9 табору МВС № 177 в с. Яцево Чернігівського району на 500 осіб в оздоровче табірне відділення...” [107].

Ще у квітні 1946 р. МВС СРСР підготувало та направило на місця наказ (№ 0030546), а згодом і директиву (№ 119-46), в яких йшлося про “укрупнення таборів і табірних відділень і встановлення лімітної чисельності, виходячи з фактичної наявності військовополонених”. На підставі цих рішень УПВІ МВС УРСР, ВВІ УМВС областей і управління таборів провели масштабну роботу, результатом якої стала чергова докорінна реорганізація табірного господарства дислокованих в Україні стаціонарних режимних об’єктів для військовополонених. 29 листопада 1946 р. В. Чернишов підписав наказ МВС СРСР № 001048 “Про організаційні зміни у складі таборів МВС для військовополонених на території Української РСР і встановлення їм лімітної чисельності”. Відповідно до цього нормативного документа, майбутні організаційні зміни стосувалися 22-х стаціонарних таборів із 25- ти функціонуючих на той час у республіці. Зокрема, розформували управління таборів № 186 (м. Сміла, Київської обл.) та № 304 (м. Станіслав), а також 36 табірних відділень інших таборів. Натомість було утворено лише 3 нових відділення, а 6 режимних табірних підрозділи передали в підпорядкування іншим управлінням таборів. Окрім усього, табори та їхні відділення отримали нові ліміти, які, відтепер були наближеними до реальної чисельності військовополонених у режимних установах. Найбільшими контингентами, як і кількістю відділень, могли похвалитися табірні управління № 62 (31000 військовополонених – 28 табірних відділень), № 144 (24000 бранців у 17 табірних підрозділах), № 280 (20000 – у 20-ти відділеннях) [108]. Листопадові організаційні зміни не торкнулися лише трьох стаціонарних таборів для військовополонених у системі ГУШОСДОР МВС СРСР (№№ 414, 415, 417). Завершилися поточні структурно-реорганізаційні зміни лише 28 грудня 1946 р. Тоді у складі стаціонарного табору № 280 (м. Сталіно) було створене відділення № 27 лімітною наповнюваністю 400 військовополонених. Останніх планували використати на авторемонтних роботах [109]. За неповними даними, на 1 січня 1947 р. мережа стаціонарних виробничих установ для військовополонених в Українській РСР охоплювала 24 табори у складі 224 табірних відділень із загальною лімітною чисельністю понад 240000 осіб [Див. додаток Ж, З].

Серед шерегу різнотипних стаціонарних режимних установ для утримання і трудового використання військовополонених, окремої уваги заслуговують так звані “окремі робочі батальйони” (ОРБ). У квітні 1946 р. на території України було організовано 34 таких батальйони. Для їхнього укомплектування контингентом частину військовополонених передислокували з інших регіонів СРСР, а частину передали безпосередньо із таборів на території України. Цікаво, що місцем дислокації переважної більшості ОРБ було обрано західний та центральний регіони України, де розміщувалося 24 із них. Зокрема, у Волинській області – 12, Львівській – 4, Дрогобицькій та Київській області – по 2, на Закарпатті, Буковині, Рівненщині та Полтавщині – по одному ОРБ. На півдні та сході України “прописалися” лише 10 новоутворених робочих батальйонів. Вісім із них - у Сталінській області, по одному – у Ворошиловградській та Одеській. Хоч організаційно ці режимні виробничі підрозділи й підпорядковувалися Міністерству Збройних Сил СРСР, проте охорона військовополонених, нагляд за дотриманням режиму та оперативна робота покладалися на низові ланки ГУПВІ МВС. Для цього в новостворюваних робочих батальйонах організовували додатковий штат співробітників [110]. Надалі кількість ОРБ на території України незначно зросла (до 43-х - на початку 1947 р.), а з другої половини 1947 р. почала скорочуватися. Так, на 1 січня 1948 р. на території УРСР залишалося всього 9 окремих робочих батальйонів військовополонених, у яких утримувалося лише 2700 осіб [111].

Протягом 1947 р. мережа стаціонарних таборів для військовополонених, дислокованих в Україні, продовжувала зазнавати суттєвих змін. В умовах фактичного припинення надходження нових партій військовополонених, поступове зменшення їхніх контингентів у таборах (репатріація непрацездатних, смертність, втечі, засудження) тягнуло за собою ліквідацію чи передислокацію останніх. Одночасно продовжувала існувати гостра необхідність в організації нових режимних виробничих об’єктів, передусім для забезпечення виконання важливих урядових народногосподарських програм. Таким чином, чи не вперше з часу закінчення війни склалася ситуація, коли єдино можливими методами дальшого розвитку табірного господарства в УРСР залишились реорганізація установ та перерозподіл контингентів військовополонених.

У січні-грудні 1947 р. ГУПВІ МВС та його республіканські структури ліквідували в Україні 2 стаціонарні табори, 45 табірних відділень. 12 табірних підрозділів, а також табір № 177 змінили свою дислокацію, 3 відділення – перепрофілювали. Натомість було утворено 5 нових табірних управління та 33 відділення [112]. Десятки об’єктів утримання військовополонених змінили свою нумерацію та лімітну чисельність [113].

7 січня 1947 р. “у зв’язку з відсутністю умов для утримання військовополонених” МВС СРСР наказом № 0010 ліквідувало табірне відділення № 11 Кадіївського табору № 144. Контингент військовополонених переводили в облаштовані для проживання взимку табори [114]. Подібні ж негаразди з житлово-побутовими умовами стали причиною розформування протягом 1947 р. ще низки табірних підрозділів. Зокрема, у березні було ліквідоване відділення № 20 Сталінського табору для військовополонених №280, у жовтні – табірне відділення № 4 табору № 134 (сел. Улянівка, Сумської обл.), а в грудні 1947 р. розформували по одному режимному виробничому табірному підрозділу в таборах № 110, 256 та 275 [115]. Необхідність використання трудового контингенту на інших об’єктах робіт стала причиною розформування у січні 1947 р. табірного відділення № 11 табору для військовополонених № 256 (м. Красний Луч) [116]. Наприкінці зими 1947 р. відмовились від подальшого використання робочих рук військовополонених дирекції Корнинського цукрового заводу (Житомирська обл.) та Ямпільського лісопункту міністерства чорної металургії (Сумська область). Наслідком цих рішень господарських органів стала ліквідація у березні виробничих режимних підрозділів (№ 5 табору для військовополонених № 110, та № 3 табору № 134), котрі обслуговувало ці підприємства. У квітні 1947 р. через подібні причини були розформовані табірні відділення № 8 (табір № 217) та № 1 (табір № 280) [117]. Як економічно нерентабельне та збиткове 4 березня 1947 р. було розформоване табірне відділення № 5 Дніпропетровського табору № 315, бранці якого працювали на залізорудних копальнях області [118]. Тривав процес розвитку продовольчо-фуражної інфраструктури таборів МВС для військовополонених дислокованих в Україні. 4 травня 1947 р. наказом МВС СРСР № 00463 було започатковано формування сільськогосподарських табірних відділень у структурі таборів №№ 217 та 242 [119].

Рада Міністрів СРСР 14 березня 1947 р. ухвалила постанову № 1022-305с “Про відправку на батьківщину непрацездатних військовополонених та інтернованих, які працюють на підприємствах вугільної промисловості західних районів”. Із 18000 в’язнів таборів для військовополонених, які підпадали під репатріацію за цією постановою, на долю “українських таборів” припадало понад 12000 [120]. Згодом репатріювали військовополонених австрійців та угорців. Загалом же, на кінець 1947 р. з території України на батьківщину було репатрійовано 114626 військовополонених. Із них 52947 – німців, 7928 – громадян Австрії, 39850 угорців, 5083 румуни, 897 японців та 7921 – бранці інших національностей [121]. У результаті, чисельність контингенту таборів скоротилася, а це потягло за собою організаційні зміни у структурі окремих із них.

Наприклад, 13 червня 1947 р. “у зв’язку з частковою репатріацією військовополонених угорців і німців” було розформовано відділення №№ 2 та 5 Сумського табору № 134, змінено лімітну чисельність його діючих табірних підрозділів та порядкову нумерацію останніх [122]. 11 липня 1947 р. міністр внутрішніх справ СРСР С. Круглов підписав наказ № 00725 “Про приведення штатів таборів МВС для військовополонених у відповідність із наявністю у них контингентів”. Згідно з наказом, на реформування лімітної кількості контингенту у бік зменшення чекали 10 таборів у 8 областях Української РСР (№№ 253, 125, 144, 256, 62, 275, 126, 136, 415 та 177). Переведення табірних управлінь на нові ліміти та штатну чисельність особового складу вимагалося завершити до 1 серпня 1947 р. [123]. Протягом липня – листопада 1947 р. через репатріацію частини бранців було також розформовано табірні відділення: №№ 5 та 6 Чернігівського табору для військовополонених № 177; № 8 – табору № 149 (м. Харків); № 6 – табору № 217 (м. Краматорськ); № 10 – табору № 242 (м. Горлівка); №№ 4, 7 – 9, 11 – 14 – табору № 159 (м. Одеса) та деякі інші [124].

Наслідком репатріації у 1947 р. значних мас військовополонених стали структурно-реорганізаційні зміни і в системі УПВІ-ВВІ-ГВІ МВС-УМВС УРСР. Спочатку у липні 1947 р. УПВІ республіканського МВС за вказівкою з Москви провів реорганізацію у складі окремих відділів власного апарату, а також скоротив штати груп у справах військовополонених та інтернованих УМВС Станіславської та Херсонської областей [125]. У зв’язку зі зростанням обсягів роботи з репатріації військовополонених у МВС СРСР визріла ідея створення в системі республіканських УПВІ відповідних структур, котрі б опікувалися цими питаннями. 5 вересня 1947 р. С. Круглов підписав наказ № 00944 “Про формування відділень із репатріації військовополонених та інтернованих у складі МВС БРСР, УРСР і Молдавської РСР”. Відділення по репатріації військовополонених та інтернованих (ВРВПІ) створювалися у структурі УПВІ за рахунок скорочення існуючих штатних одиниць. Місцем дислокації ВРВПІ УПВІ МВС Української РСР було встановлено ст. Коломия Львівської залізниці. Згідно положення, затвердженого цим наказом, новостворювані ВРВПІ “...організовуються для контролю й керівництва роботою з перевірки та обслуговування ешелонів з репатрійованими військовополоненими та інтернованими на прикордонних станціях..” [126]. Вже 5 вересня 1947 р. наказ союзного міністерства продублювали у Києві. Причому, штат ВРВПІ УПВІ МВС УРСР (7 осіб) були укомплектовано за рахунок скорочення відповідних посад у складі ВВІ УМВС Житомирської та Вінницької областей [127].

10 вересня 1947 р. Рада Міністрів СРСР ухвалила чергову постанову, котра мала далекосяжні наслідки для еволюції табірної мережі військового полону в УРСР. Йдеться про рішення передати значні контингенти військовополонених для використання на підприємствах вугільної та паливно-енергетичної галузі. Наслідком ухвалення подібного рішення стала чергова реорганізація табірного господарства - скорочення контингентів військовополонених у одних таборах, їхня передислокація до інших, ліквідація існуючих та організація нових табірних управлінь і відділень. Вже 19 вересня 1947 р. МВС СРСР своїм наказом ліквідує стаціонарний табір для військовополонених № 15 у м. Артемівську. Його контингент передали Особливому шляхо-будівельному корпусу МВС, а також таборам №№ 149, 315, 217 та 125. 30 жовтня 1947 р. розформували й табірне управління № 136 (м. Полтава) та його 5 відділень. Весь контингент військовополонених було передано для використання у вугільну промисловість Донбасу [128]. Із метою працевлаштування бранців військового полону на вугільних копальнях передислоковували цілі табірні управління. Зокрема, 4 жовтня 1947 р. з’явився наказ союзного МВС про зміну дислокації стаціонарного табору № 177. Із Чернігова його переводили до м. Чистяково Сталінської області. Для поповнення трудового контингенту табору, йому передали частину військовополонених із сусіднього табору № 280, дислокованого в обласному центрі. Відтак, на 30 жовтня 1947 р., у складі новооблаштованого Чистяківського табору № 177 знаходилося 12 табірних відділень з лімітом у 11550 бранців. Табірне управління № 280 (м. Сталіно) відтепер об’єднувало у своєму складі 32 відділення загальною лімітною наповненістю 33500 осіб [129]. Окремим таборам, які позбулися частини власних контингентів військовополонених, зменшили лімітну чисельність останніх. Так вчинили, наприклад, із стаціонарними таборами № 100 (м. Запоріжжя), № 149 (м. Харків), № 232 (м. Стрий) та № 253 (м. Вінниця), котрим зменшили загальний ліміт із 28600 до 25200 осіб [130].

Одночасно тривала організація нових таборів і табірних відділень. Наприклад, 30 вересня 1947 р., виконуючи рішення уряду, МВС СРСР санкціонувало облаштування нових табірних відділень у Донбаських таборах №№ 242 та 280. Зокрема, у складі Горлівського табору № 242 утворювалися 14 нових виробничих режимних підрозділи (№ 13-26), а стаціонарний табір для військовополонених № 280 (м. Сталіно) поповнився аж 21-м новоствореним відділенням (№ 21-41) [131]. У жовтні 1947 р. одразу 22 табірних підрозділи поповнили штати таборів № 144, 256 та 125. У складі Кадіївського табору № 114 облаштували 9 нових відділень (№№ 19-27) загальною лімітною наповнюваністю – 5300 військовополонених. Табір № 256 (м. Красний Луч) зарахував до свого штату 10 відділень (№№ 12-21) з лімітом у 10300 осіб. Склад Лисичанського табору № 125 поповнили 3 табірних відділення (№№ 7-9) загальною лімітною наповненістю 2500 бранців [132].

Все ж апогеєм організаційно-структурного реформування виробничої табірної системи МВС для військовополонених на території Української РСР у 1947 р. стало формування нових управлінь таборів. Вони були укомплектовані трудовим контингентом за рахунок так званого “розукрупнення” існуючих режимних установ і перерозподілу їхніх бранців. Наприклад, 1 листопада 1947 р. наказом № 001125 МВС СРСР ініціював організацію стаціонарного виробничого табору МВС для військовополонених № 470. Місцем дислокації його управління було визначено м. Свердловськ Ворошиловградської області. Трудовим фондом п’ять його новостворених табірних відділень забезпечили, передавши військовополонених із складу сусіднього табору № 256 (м. Красний Луч). Усі роботи з організації табору союзне керівництво МВС вимагало завершити до 20 листопада поточного року [133]. У грудні 1947 р. в структурі режимних об’єктів МВС для військовополонених на території Української РСР одразу з’явилися 4 нових стаціонарних табори: № 471 (м. Макіївка); № 472 (м. Єнакієве); № 473 (м. Червоноармійськ, Сталінської обл.) та № 474 – в Алчевську. На комплектування сформованих таборів передали 33 табірних відділення зі складу донбаських таборів №№ 144, 242, 256 та 280. У результаті проведеної структурної реорганізації на початок січня 1948 р. у складі табору № 471 перебувало 15 табірних виробничих підрозділів із загальним лімітом 16200 військовополонених. Решта табірних управлінь об’єднували: № 472 - 9 відділень (11050 осіб); № 473 – 4 (5250 осіб); № 474 – 6 режимних виробничих підрозділів з лімітною наповненістю 6800 осіб. Наслідком подібної перетасовки контингенту військовополонених стало скорочення граничних лімітів таборам–донорам – № 242, 256, 280 із 72000 до 43950 військовополонених [134]. На завершення цієї грандіозної спеціальної операції ГУПВІ МВС СРСР урегулював штати таборів для військовополонених розташованих в Україні. 29 грудня 1947 р. з’явився наказ № 001313 “Про приведення штатів таборів МВС для військовополонених у відповідністю з фактичною наявністю контингенту в них”. У результаті цього, протягом грудня 1947 - січня 1948 рр. було зменшено лімітну чисельність контингенту дев’яти таборам: №№ 315, 110, 62, 306, 417, 275, 126, 134 та 217 до загального рівня – 58100 військовополонених [135].

На 1 січня 1948 р. мережа стаціонарних виробничих установ МВС СРСР для військовополонених в Українській РСР охоплювала 26 таборів у складі 266-ти табірних відділень із загальною лімітною чисельністю понад 258000 осіб та 9 окремих робочих батальйонів [Див. додаток Ж, З]. Проте реальна чисельність їхнього контингенту станом на 1 січня 1948 р. складала 201500 бранців військового полону [136].

Окрему категорію установ у системі ГУПВІ МВС СРСР становили режимні табори. Початок їх організації було покладено 9 вересня 1944 р. наказом НКВС СРСР № 001130 “Про утримання особливих категорій військовополонених у таборах № 99 та № 171” [137]. Тоді ж було затверджено і положення “Про режимні табори НКВС для військовополонених”. Останні призначалися для утримання військовополонених – “...учасників звірств і злодіянь; ... активних фашистів і співробітників розвідувальних, контррозвідувальних та каральних органів ворога; ... втікачів із таборів, спецшпиталів, та тих, хто виявляє активні прагнення до організації втеч. ... Режим та охорона у цих таборах мають забезпечити надійну ізоляцію бранців від оточуючого населення та створення умов, що б виключали б будь-які можливості втечі...” [138].

На території України табірні підрозділи особливого режиму почали з’являтися у другій половині 1947 р. Їхній появі передував наказ С. Круглова № 00664 від 26 червня 1947 р. “Про незадовільну охорону військовополонених у таборах МВС прикордонної смуги та заходи по посиленню охорони й режиму утримання військовополонених у зонах і на роботах” [139]. Піддавши гострій критиці “вкрай незадовільну” охоронно-режимну роботу таборів, зокрема й дислокованих в Українській РСР, №№ 62, 110, 159, 232 та 280 союзний міністр висунув низку першочергових завдань, спрямованих на зниження рівня втеч військовополонених. Надалі передбачалося здійснити концентрацію та ізоляцію у спеціальних режимних таборах усіх бранців, котрих режим розглядав як військових злочинців, реальних і потенційних політичних противників, ідеологічних та класових опонентів тощо. До переліку військовополонених особливої категорії поступово зарахували також бранців, засуджених за різноманітні політичні та кримінальні злочини. 14 серпня 1947 р. заступник МВС СРСР І. Сєров, підписавши відповідний наказ, санкціонував реорганізацію виробничих табірних підрозділів у режимні та створення нових режимних табірних відділень у стаціонарних виробничих таборах № 242 (м. Горлівка), № 280 (м. Сталіно) та № 256 (м. Красний Луч). Усього в складі трьох вищеназваних таборів у гранично короткі терміни (до 20 серпня 1947 р.) мали бути облаштовані 4 відділення особливого режиму, загальною лімітною наповненістю 4000 осіб [140]. Надалі кількість режимних табірних відділень продовжувала зростати, а згодом на території УРСР з’явилися і режимні табори.

1948 рік для системи радянського військового полону виявився переломним. Саме з цього часу почалося суттєве і безповоротне скорочення мережі таборів, управлінь, відділів, відділень і груп у справах військовополонених та інтернованих МВС-УМВС. На наш погляд, причин цьому кілька. По-перше, серед військовополонених (та й інтернованих) була величезна кількість людей старшого віку, хворих, ослаблених, а значить непрацездатних бранців. Природно, що режим не бажав далі утримувати цю армію чужинців, не маючи з них жодного зиску. По-друге, на Заході зростало напруження у суспільній думці занепокоєній тривалою затримкою військовополонених в СРСР. До того ж інтенсивно тривала підготовка підписання у найближчий час нової міжнародної конвенції з питань військового полону, запрошеним до участі в якій був і Радянський Союз, а тому демонстративно й надалі порушувати положення чинної Женевської конвенції 1929 р. (підриваючи цим здобутий повоєнним СРСР міжнародний авторитет) Й. Сталіну та його оточенню було невигідно.

Почалося все з урядової постанови № 334-123сс, ухваленої 15 лютого 1948 р., котрою з таборів військовополонених звільнялися молдавани–громадяни СРСР [141]. 21 лютого 1948 р. Рада Міністрів СРСР ухвалила постанову “Про репатріацію в 1948 р. 300000 осіб хворих і малопрацездатних військовополонених німців”[142]. 5 квітня 1948 р. уряд прийняв постанову № 1099 – 393с “Про репатріацію угорських і румунських військовополонених”, відповідно до якої із таборів звільнялося 93802 угорці та 46946 румунів [143], а 12 квітня – постанову “Про репатріацію військовополонених японців у 1948 році” [144]. 22 червня 1948 р. аналогічною урядовою постановою було санкціоновано репатріацію 257 генералів та старших офіцерів – громадян Австрії [145]. Виконуючи рішення уряду та відповідні накази союзного міністерства, УПВІ МВС УРСР і його низові ланки протягом березня-жовтня 1948 р. репатріювали на батьківщину 107989 військовополонених [146]. Абсолютна більшість репатріантів – це були військовополонені похилого віку (старші 50-ти років), непрацездатні та малопрацездатні бранці (3 і 4 групи працездатності).

Наслідком широкомасштабної репатріації стали чергові структурно-реорганізаційні зміни у системі УПВІ-ВВІ-ГВІ МВС-УМВС Української РСР. Протягом першого кварталу 1948 р. було ліквідовано табори № 417 (м. Дніпропетровськ), № 306 (м. Шепетівка), № 134 (м. Суми) та № 232 (м. Стрий), розформовано 46 табірних відділень [147]. Наказом союзного міністерства 12 квітня 1948 р. було розформовано апарати у справах військовополонених та інтернованих УМВС Дрогобицької та Сумської областей [148].

У квітні-липні (2-й квартал 1948 р.) УПВІ республіканського МВС за наказом із Москви розформувало табірне управління № 253 (м. Вінниця) та 24 відділення в різних таборах військовополонених [149]. У травні-червні 1948 р. наказами МВС СРСР та МВС УРСР було змінено штати управління, відділів, відділень і груп у справах військовополонених. Відтепер у складі УПВІ МВС УРСР працювало 76 осіб. Відповідні відділи УМВС Ворошиловградської та Сталінської областей нараховували 50 співробітників кожен. У відділеннях при УМВС Дніпропетровської та Київської областей відповідно – 9 та 4 працівники. ГВІ у складі Управлінь МВС Миколаївської та Житомирської областей мали у своєму складі відповідно – 2 та 1 співробітника [150].

Паралельно були здійснені кроки, щоб збалансувати реальну кількість військовополонених, котрі ще лишалися у таборах, з їхньою лімітною наповненістю. В тих умовах це означало суттєве скорочення штатів таборів. 4 червня 1948 р. з’явився і відповідний наказ МВС СРСР. Міністрам внутрішніх справ республік і начальникам УМВС областей наказувалося встановити нову лімітну чисельність і типові штати в існуючих таборах військовополонених. Особовий склад управлінь таборів, котрий таким чином вивільнявся, мав бути працевлаштований у системі ГУТАБу МВС СРСР [151]. Знайшла застосування і частина приміщень та зон розформованих табірних відділень для військовополонених. На їхній базі Управління виправно-трудових таборів і колоній МВС УРСР організовувало табірні пункти для в’язнів - радянських громадян. Наприклад, 31 травня 1948 р. з’явився наказ міністра внутрішніх справ УРСР Т. Строкача про організацію на місці розформованих таборів для військовополонених нових табірних підрозділів, де передбачалося розмістити в’язнів – інвалідів. Усього облаштовувалося 6 таких колоній - у Вінниці, Шепетівці, Фастові, Одесі, Запоріжжі, Львові та Стрию (колишні т/в: № 1 та 5 табору № 253; № 14 – табору № 62; № 4 – табору № 159; № 5 – табору № 100; №№ 1 та 5 табору № 275). Загальна лімітна наповнюваність новостворюваних підрозділів ГУТАБу становила 6650 осіб [152]. Подібне перепрофілювання табірних підрозділів для утримання вітчизняного контингенту в’язнів застосовувалося й надалі.

У липні-жовтні (3-й квартал 1948 р.) мережу таборів і систему УПВІ-ВВІ-ГВІ МВС в Україні чекали нові зміни. Були ліквідовані управління таборів № 177 (м. Чистяково), № 217 (м. Краматорськ), № 472 (м. Єнакієве), № 473 (м. Червоноармійськ) та № 474 (м. Ворошиловград), а також розформовано 48 табірних відділень [153]. У жовтні – грудні (4-й квартал 1948 р.) розформували управління таборів №№ 470 (сел. Свердловськ) та 126 (м. Миколаїв). При цьому контингент першого передали на комплектування існуючих таборів для військовополонених ГУШОСДОР МВС СРСР. У цей самий час було ліквідовано й 29 табірних відділень у різних таборах [154]. Зазнали змін також апарати співробітників УПВІ-ВВІ-ГВІ республіканського МВС. Наказом С. Круглова від 3 грудня 1948 р. було ліквідовано групи у справах військовополонених та інтернованих при УМВС Вінницької, Кам’янець-Подільської та Миколаївської областей. УПВІ МВС УРСР, відділи у справах військовополонених та інтернованих УМВС Сталінської та Ворошиловградської областей, відділення при УМВС Дніпропетровської, Одеської та Запорізької областей та відповідні групи на Львівщині, Київщині та Житомирщині – отримали нові штати [155]. Відтепер центральний апарат УПВІ МВС СРСР мав 54 співробітника, ВВІ УМВС по Сталінській та Ворошиловградській областях – по 34, відділення в Одесі та Запоріжжі – по 3, Харкові – 5, Дніпропетровську – 7. ГВІ УМВС Київської, Житомирської та Львівської областей мали у своєму складі єдиного оперативного працівника [156]. Таким чином, станом на 1 січня 1949 р. органи по роботі з військовополоненими та інтернованими існували лише у центральному апараті МВС УРСР і восьми обласних управліннях [Див. додаток Е]. 

1948 рік в історії системи радянського військового полону на території України запам’ятався не лише репатріацією мешканців табірних бараків, ліквідацією таборів і їхніх відділень. Табірна мережа ГУПВІ МВС як і раніше, мала забезпечувати широкомасштабне та ефективне трудове визискування військовополонених. Проводячи хоча й масову проте все ж вибіркову репатріацію, ГУПВІ МВС намагалося одночасно, якомога з більшою користю, розпорядитися наявними в його руках трудовими ресурсами. Саме тому продовжували застосовуватися такі структурно-організаційні заходи: облаштування нових табірних відділень, передислокація існуючих таборів, реорганізація окремих табірних підрозділів, зміна лімітної чисельності контингенту, штатної чисельності особового складу тощо. Так, у січні – жовтні (1-3-й квартали 1948 р.) було організовано 11 нових табірних відділень, а у грудні 1948 р. – 30 [157]. У цей час нові табірні відділення створювалися виключно за гострої виробничої необхідності, адже трудовий фонд військовополонених невпинно скорочувався. Одночасно здійснювалася передислокація цілих табірних управлінь, окремих табірних відділень і невеликих контингентів військовополонених, як всередині табірної мережі України так і поза нею. Зокрема, у січні – березні 1948 р. із Харківського табору № 149 триста бранців етапували в табір № 280 (м. Сталіно), а контингент Дніпропетровського табору № 315 поповнився 950-ма військовополоненими з таборів №№ 149, 232 та 275. У той же таки табір № 315 доправили 1193-х бранців із таборів і робочих батальйонів військовополонених дислокованих у Білорусії, Ленінградській та Володимирській областях РРФСР. У таборі № 62 (м. Київ) було сконцентровано 945 осіб військовополонених угорців, румунів та австрійців, які знаходилися на обліку в оперативних відділів [158]. 

Що стосується передислокації табірних управлінь, то вона зачепила лише систему ГУШОСДОР МВС СРСР. І це не випадково, адже саме програми шляхового будівництва на території Української РСР були тогочасним пріоритетом, а з огляду на неминучу й скору репатріацію основної маси військовополонених мали бути завершені якомога скоріше [159]. У січні 1948 р. із сел. Голіцине (Московської області, РРФСР) до Харкова передислокували табір для військовополонених № 401, що знаходився у підпорядкуванні ГУШОСДОР МВС СРСР. У березні 1948 р. у його складі нараховувалося 10 табірних відділень загальною лімітною чисельністю контингенту 11300 осіб [160]. 17-18 грудня 1948 р. С. Круглов підписав накази про передислокацію табірних управлінь №№ 414 та 424. Перше змінило свою київську “прописку” на Запоріжжя, а табір № 424 було передислоковано з П’ятигорська (Ставропольського краю, РРФСР) до м. Мелітополя Запорізької області. Сконцентрований у таборах двадцятитисячний трудовий фонд військовополонених мав забезпечити добудову автошляху Москва – Харків – Сімферополь. Одночасно реорганізували існуючі табірні відділення цих таборів, утворивши й 30 нових підрозділів [161].

1948 року в системі таборів військовополонених з’явилася ще одна цікава структурна новація – так звані “табірні відрядження”. Виникли вони як підрозділи табірних відділень, що створювалися з метою забезпечення робочою силою окремих підприємств і будівництв. Так, 13 травня 1948 р. у структурі табірного відділення № 10 Ворошиловградського табору № 144 створили відрядження лімітом у 500 військовополонених, які працювали на будівництві Кадіївського сажового заводу та приміщень місцевої виправно-трудової колонії. Згодом цей підрозділ було почергово перепідпорядковано табірним відділенням № 13 та 1, а 27 листопада 1948 р. – розформовано. 23 червня 1948 р. два табірних відрядження (з контингентом 250 осіб кожне) з’явилися у складі управління табору № 62. Військовополонені тут працювали на об’єктах міністерств внутрішніх справ та державної безпеки УРСР [162]. Поступово створення фактично позаштатних табірних відряджень стало досить поширеним явищем у колі структурно-реорганізаційних заходів табірних адміністрацій, а тому МВС СРСР вирішив їх нормативно врегулювати. 30 липня 1948 р. заступник міністра внутрішніх справ СРСР І. Сєров підписав наказ № 00916 “Про запровадження у складі табірних відділень таборів МВС для військовополонених штатних підрозділів – відряджень і встановлення для них типового штату”. “З метою скорочення витрат на утримання апаратів табірних відділень таборів для військовополонених, - читаємо в документі, - наказую: 1. Встановити у складі виробничих табірних відділень таборів МВС для військовополонених штатні підрозділи – відрядження, формування та розформування котрих проводити лише за наказом МВС СРСР. 2. Запровадити ... оголошений ... окремим додатком типовий штат для відряджень виробничих табірних відділень таборів МВС для військовополонених ...” Заступник міністра вимагав від тодішнього начальника ГУПВІ МВС СРСР генерал-лейтенанта Т. Філіппова провести ревізію усіх табірних відділень із контингентом 300 військовополонених і менше, й до 5 вересня 1948 р. підготувати проект наказу про перепрофілювання не менше 80 % останніх у відрядження табірних відділень. Одночасно необхідно було переглянути вже існуючі позаштатні відрядження й ті з них, котрі доцільно було б зберегти (не більше 60 %), оформити до 5 вересня 1948 р. уже як штатні відрядження табірних відділень. Затверджений типовий штат для відряджень табірних відділень був мінімально можливим – усього 8 осіб. Серед них начальник відрядження (майор–капітан); 2 чергових офіцери (ст. лейтенант–лейтенант); 4 вахтери (сержант–молодший сержант); комірник (молодший сержант). При цьому остання посада запроваджувалася лише у відрядженнях, віддалених від своїх табірних відділень [163].

Керуючись вищезгаданим наказом, органи УПВІ-ВВІ-ГВІ МВС-УМВС Української РСР протягом вересня-грудня 1948 р. реорганізували у табірні відрядження кілька малокомплектних табірних відділень. Наприклад, 29 вересня 1948 р. у відрядження при табірному відділенні № 11 табору № 62 було переформовано табірне відділення № 12, що його контингент працював на об’єктах будівництва МВС УРСР у м. Києві [164]. Одночасно активно облаштували й нові табірні підрозділи цього типу. Так, 14 грудня 1948 р. у складі чотирьох табірних відділень табору № 401, щойно передислокованого на територію України, було організовано 5 відряджень (лімітом 200 – 250 військовополонених кожне). 18 грудня 1948 р. чотири табірних відрядження (лімітом від 150 до 250 осіб) поповнили штати трьох виробничих відділень (№№ 9, 18 та 19) табору № 424 (м. Мелітополь) [165]. Організація відряджень у структурі окремих табірних відділень тривала й надалі.

Упродовж 1948 р. дальшого розвитку в Україні набула й мережа табірних відділень особливого режиму. Це пояснюється тим, що в процесі репатріації 1946-1948 рр. на батьківщину відправляли майже виключно тих військовополонених, котрі не були політично чи ідеологічно скомпрометовані перед режимом, що існував у СРСР. Із часом у таборах залишалося все більше бранців – колишніх військовослужбовців підрозділів СС, співробітників військової розвідки та контррозвідки, польової жандармерії, поліції, охоронних частин, а також тих, кого затримували від репатріації за підозрами чи звинуваченнями у вчиненні військових злочинів на окупованих територіях, організацію руху опору в таборах, саботаж і диверсії на виробництві, втечі, а також навмисне заподіяння фізичних ушкоджень і каліцтв (у надії бути репатрійованими як непрацездатні). Саме цьому контингенту ГУПВІ МВС і знаходило місце в режимних таборах і табірних відділеннях. Тут слід також мати на увазі, що територія України була транзитною зоною в ході репатріації. Відфільтровані на цьому шляху та затримані від репатріації вищеперелічені категорії військовополонених доправлялися у місцеві табори, а тому поступово кількість так званого “особливого контингенту” в них зростала. 16 січня 1948 р. у ході реорганізації табірних відділень Київського табору № 62, в його складі з’явилися режимні відділення №№ 4 та 6. У квітні 1948 р. черговим режимним підрозділом (№ 13, з лімітом 600 осіб) поповнилося табірне управління № 280 (м. Сталіно). 19 жовтня 1948 р. у режимне відділення для утримання “особливого контингенту” із числа інтернованих групи “Б”, був перепрофільований виробничий табірний підрозділ № 16 табору № 242 (м. Комсомольськ). 28 жовтня режимне табірне відділення № 3 розформованого табору № 470 (сел. Свердловськ) передали до складу табірного управління № 256 (м. Красний Луч), де йому було присвоєно номер –15. 4 листопада виробниче відділення № 2 табору № 149 (м. Харків) реорганізували в режимне з лімітом у 1900. Статус режимних 25 грудня 1948 р. отримали табірне відділення № 6 Запорізького табору № 100 і перше табірне відділення табору № 110 (м. Коростень) [166]. Розширюючи мережу режимних табірних установ для військовополонених, ГУПВІ МВС одночасно зміцнювало їх охоронно-режимну інфраструктуру та кадри. Так, 30 жовтня 1948 р. з’явився наказ С. Круглова, згідно якого у штаті управлінь таборів для військовополонених особливого режиму запроваджувалася посада заступника начальника управління табору по режиму та охороні [167]. В окремих табірних відділеннях розширювалися штати охорони та оперативних працівників.

На початок 1949 р. на території Української РСР діяло 16 стаціонарних таборів (3 із них: № 401, 414 та 424 – підпорядковувалися безпосередньо МВС СРСР) у складі 197 табірних відділень із загальним лімітом 149630 осіб [Див. додаток Ж, З]. За даними офіційної статистичної звітності УПВІ МВС УРСР станом на 10 жовтня 1948 р. реальна кількість військовополонених у таборах становила 147170, що майже збігалося з лімітною наповненістю останніх [Див. додаток Ж]. Цей рік пройшов під знаком масової репатріації основної частини контингентів таборів військовополонених і робочих батальйонів інтернованих в СРСР іноземців. Окрім репатріації, основними завданнями УПВІ МВС Української РСР на 1949 р. визначалися: покращення ефективності трудового використання військовополонених й інтернованих, оздоровлення контингенту та зміцнення його фізичного стану, зміцнення режиму та охорони мешканців табірних бараків у зв’язку з репатріацією й формування режимних таборів [168].

Виконуючи урядові постанови від 6 та 19 лютого, 15 червня 1949 р. про репатріацію військовополонених та інтернованих австрійських громадян, німців, японців [169] ГУПВІ МВС СРСР спланував і провів протягом 1949 р. репатріацію військовополонених та інтернованих із таборів на території України. Її масштаби виявилися найбільшими за всі попередні роки. З квітня по жовтень 1949 р. було репатрійовано 36256 військовополонених. Зокрема, у 2-му кварталі 1949 р. (квітень-червень) із таборів України вивезли 11326 осіб, а в 3-му кварталі 1949 р. (липень-вересень) – 24930 військовополонених [170]. Протягом листопада-грудня з таборів ГУШОСДОР МВС СРСР, дислокованих на території України (№№ 401, 414, 424), планувалося репатріювати 21561 військовополоненого. Натомість, вивільнені таким чином зони таборів до 1 січня 1950 р. мали заповнити 11500 вітчизняних в’язнів [171].

Результатом репатріації військовополонених й інтернованих стало відчутне скорочення табірної мережі на території України. 20 січня 1949 р. МВС СРСР санкціонував ліквідацію табору № 125 (м. Лисичанськ), а 17 лютого з’явився наказ про розформування табірного управління № 275 (м. Львів). Водночас табірне відділення № 3 цього табору зберігалося у підпорядкуванні УМВС Львівської області як транзитне для розміщення тут відібраних для репатріації австрійських, угорських та румунських військовополонених. У липні 1949 р. припинив існування табір № 315 у Дніпропетровську. На початку вересня ліквідували табірне управління № 149 (м. Харків), а місяцем потому – табори № 242 (м. Комсомольськ) та № 471 – у Макіївці. 11 листопада 1949 р. було розформувано табір № 256, управління котрого дислокувалося у м. Красний Луч [172]. Ліквідацію табірних управлінь супроводжувало розформування більшої частини їхніх підрозділів та масштабна передислокація контингенту до існуючих таборів. Протягом 1949 р. перестали існувати 114 табірних відділень, 21 табірний підрозділ було передано до складу інших таборів, а 4 змінили дислокацію в межах своїх табірних управлінь [173]. Через скорочення контингенту 4 відділення реорганізували у табірні відрядження (№ 2 – табору № 414; 3 та 9 – табору № 424; № 13 – табору 471) [174].

Не дивлячись на триваючу масову репатріацію військовополонених, плани їх трудового використання залишалися в дії і потребували відповідного забезпечення. У зв’язку з цим протягом 1949 р. ГУПВІ МВС СРСР та його республіканські структури продовжували здійснювати структурні реорганізаційні заходи в системі таборів для військовополонених на території України. Створювалися нові табірні відділення, їхні відрядження, змінювали свій профіль окремі табірні підрозділи й управління таборів. У зв’язку з переміщенням трудового контингенту бранців з вугільних копалень Донбасу на будівництво тресту “Сталіншахтбуд”, 26 березня 1949 р. у складі табору № 242 (м. Комсомольськ) було створене табірне відділення № 18 (лімітом 1500 осіб) з дислокацією на шахті “Ново-Кондратьєвка”. У складі табору № 62 (м. Київ) у квітні, червні та серпні 1949 р. облаштовували 3 табірні відрядження. Перше з них (лімітною чисельністю 80 осіб) організували у м. Кременці Станіславської області для відбудови санаторію МВС СРСР. Інші два (з лімітом 250 та 100 осіб відповідно) були створені в передмісті та приміській зоні столиці – у сел. Святошин і Конча-Заспа. Бранці цих табірних відряджень використовувалися на будівництві житла для працівників заводу “Більшовик” та дачного містечка Ради Міністрів УРСР [175].

Суттєве зростання частки затриманого від репатріації контингенту, котрий за рішенням директивних органів СРСР активно піддавався тиску, репресіям і каральним акціям із боку оперативно-слідчих структур УПВІ-ВВІ МВС, прокуратури та суду, викликало необхідність посилення охорони та режиму утримання цієї категорії військовополонених. Відтак, низка табірних відділень і управлінь були перепрофільовані на особливо-режимні об’єкти та паралельно створено кілька нових. 8 червня 1949 р. С. Круглов підписав накази про переформування у режимні стаціонарних виробничих таборів №№ 159, 144 та 280 та про організацію нового режимного табору - № 460. Зокрема, табір в Одесі (№ 159) мав прийняти до своїх режимних відділень 3700 румунських бранців, які знаходилися на обліку оперативних відділів системи ГУПВІ. У двох режимних табірних відділеннях Ворошиловградського табору № 144 передбачалося утримувати 4200 бранців. Табір у Сталіно (№ 280) відтепер об’єднав у своєму складі 5 режимних підрозділів із загальною чисельністю контингенту 4100 військовополонених. Тоді ж на базі режимного табірного відділення № 2 табору № 315 (м. Дніпропетровськ) організували табір особливого режиму для військовополонених №460 з лімітом 3500 осіб. У грудні 1949 – січні 1950 рр., виконуючи спеціальне розпорядження МВС СРСР, сюди доправили всіх засуджених військовополонених, які утримувалися у внутрішніх та пересильних в’язницях на території України. У травні - червні 1949 р. новоствореними режимними підрозділами поповнилися табори № 471 (м. Макіївка) та № 401 (м. Харків). У червні –липні поточного року в режимні були перепрофільовані табори у Коростені (№ 110 - у складі 5-ти табірних відділень, з лімітом – 3100 осіб) та Києві (№ 62 – у складі 6-ти режимних табірних відділень, з лімітом – 6500 осіб) [176].

Скорочення табірної мережі та пов’язані з цим структурно-реорганізаційні зміни зачепили й сферу управління системою військового полону. 2 лютого 1949 р. у підпорядкування МВС УРСР та УМВС Харківської й Запорізької областей було передано стаціонарні виробничі табори ГУШОСДОР МВС СРСР №№ 401, 414 та 424. Як випливає з тексту відповідного наказу союзного міністра, таке територіальне підпорядкування мало на меті підвищити ефективність поточного керівництва таборами військовополонених [177].

Чергові зміни чекали й на республіканські та обласні структури по роботі з військовополоненими й інтернованими. У лютому 1949 р. частково скоротили штати відділів у справах військовополонених та інтернованих УМВС Сталінської та Ворошиловградської областей. Тоді ж у зв’язку із закінченням репатріації основної маси військовополонених румунів та угорців розформуванню піддали відділення з репатріації УПВІ МВС Української РСР, базоване на ст. Коломия Львівської залізниці. У квітні 1949 р. нові вибіркові скорочення зачепили ВВІ УМВС Ворошиловградської, Сталінської та Запорізької областей [178]. 

У серпні-вересні 1949 р. сталася вже докорінна реорганізація штатів відділів і відділень у справах військовополонених та інтернованих УМВС областей. Зокрема, наказом МВС СРСР № 00779 від 13 серпня 1949 р.(продубльованим у вересні республіканським міністерством) встановлювалися нові штатні розписи ВВІ УМВС Сталінської (20 осіб) та Ворошиловградської (15 осіб) областей. У складі відповідних відділень обласних управлінь Запорізької, Харківської та Дніпропетровської областей відтепер працювало відповідно – 6, 5 та 3 співробітники. Відділення при УМВС Одеської області, а також ГПВІ УМВС Житомирської, Київської та Львівської областей розформували. Відтепер структурні підрозділи системи військового полону охоплювали своєю діяльністю (крім центрального апарату МВС УРСР) лише 5 областей України – Сталінську, Ворошиловградську, Дніпропетровську, Харківську та Запорізьку [179], [Див. додаток Е].

Подібні структурно-реорганізаційні зміни свідчили про те, що радянський режим зовсім не збирався повною мірою виконувати проголошені обіцянки про остаточну репатріацію військовополонених у 1949 р. Станом на 1 січня 1950 р. на території Української РСР ще продовжували функціонувати 10 стаціонарних таборів для військовополонених (6 із них – режимні), у складі 67-ми табірних відділень із лімітом понад 56000 осіб [Див. додатки Ж, З]. Серед контингенту, який утримувався в них, значну частку становили затримані від репатріації військовополонені, колишні військовослужбовці СС, СА та СД, частин карального та спеціального призначення, жандарми й поліцейські, розвідники та контррозвідники, бранці, звинувачені у вчиненні військових, політичних та кримінальних злочинів у таборах, саботажі, диверсіях і навмисному членоушкодженні на виробництві. Серед цих військовополонених та інтернованих були й відверті ідеологічні антиподи більшовицького режиму - державні чиновники високого рангу, священики, журналісти, керівники фірм, засобів масової інформації, активні члени різних політичних партій і громадських організацій воюючих із СРСР країн тощо. Виправдати подальше перебування більшості цих бранців у полоні можна було лише шляхом засудження останніх. Адже військовополонені, визнані судом військовими, політичними чи кримінальними злочинцями, автоматично переходили в категорію в’язнів ГУТАБу.

Підводячи підсумки організаційно-структурної діяльності органів радянського військового полону на території України у 1946-1950 рр., слід відмітити, що окреслений період виявився піковим у розвитку всієї системи роботи з військовополоненими. Після Другої світової війни остання була суттєво скорегована з урахуванням нових умов, обставин мирного часу, господарських планів керівництва СРСР, а також зростаючої потреби у використанні праці бранців війни. У контексті організаційно-структурної роботи органів ГУПВІ-УПВІ-ВВІ в Українській РСР у досліджуваний період треба відзначити два етапи, кожен з яких вирізнявся суттєвими особливостями у цій сфері. Перший із них тривав із січня 1946 р. по грудень 1947 р. і позначився структурно-реорганізаційними змінами, пов’язаними з розширенням географії розміщення військовополонених у окремих регіонах України та поступовим зростанням їх чисельності в таборах. Саме в цей час в Україні тривала інтенсивна розбудова таборів і їхніх відділень, ОРБ, а структурно-реорганізаційні зміни в їх мережі відбувалися з найбільшою інтенсивністю. Нові стаціонарні виробничі установи для військовополонених у 1946-1947 рр. утворювалися (за виключенням оздоровчих режимних підрозділів) переважно за господарсько-виробничої необхідності. 

Провідними принципами в структурній розбудові системи таборів, що їх НКВС (МВС) застосувало в Україні, були ресурсно-виробничий і територіально-галузевий. Перший означав, що трудові ресурси військовополонених концентрувалися переважно у виробничій сфері, а другий передбачав розміщення їхніх контингентів у таборах чи ОРБ лише на підприємствах стратегічно важливих галузей і в тих регіонах, де  відчувалась гостра нестача робочих рук. У цьому контексті основними методами табірного адміністрування в “українському” регіональному сегменті радянської системі військового полону зазначеного періоду все частіше виявлялися не комплектування установ новоприбулими бранцями, а перерозподіл контингентів існуючих табірних підрозділів, зменшення їх чисельності, передислокація останніх, злиття кількох табірних відділень в одне та їх функціональне перепрофілювання. Водночас, типовими причинами ліквідації табірних відділень були: закінчення робіт на окремих підприємствах (у зв’язку з чим, потреба в робочих руках військовополонених відпадала); необхідність звільнення приміщень таборів для розміщення на цій площі інших установ; непідготовленість житлового фонду для утримання військовополонених узимку; переведення контингенту до інших таборів. Із другої половини 1947 р. ще одним впливовим фактором, що суттєво впливав на організаційно-структурну діяльність УПВІ-ВВІ, стала репатріація військовополонених. Як наслідок, мережа стаціонарних таборів і ОРБ для військовополонених почала невпинно скорочуватися. Продовжувала існувати гостра необхідність в організації нових режимних виробничих об’єктів, передусім для забезпечення виконання важливих урядових народногосподарських програм. У цих умовах єдино можливими методами дальшого розвитку табірного господарства в УРСР залишились реорганізація установ і перерозподіл контингентів військовополонених.

Другий етап повоєнного структурно-організаційного адміністрування табірної мережі для військовополонених на території України датуємо 1948-1950 рр. У зазначений час діяли два основних чинники, що визначали сутність подальшого функціонування таборів і їхніх підрозділів. З одного боку – це початок масової репатріації бранців, з іншого – необхідність подальшого забезпечення виконання стратегічно важливих економічних програм та завершення проектів, що були розпочато в Україні руками військовополонених. З огляду на перший чинник (репатріацію) – почалося суттєве і безповоротне скорочення мережі таборів, управлінь, відділів, відділень і груп  у справах військовополонених та інтернованих МВС–УМВС. У результаті, чисельність контингенту таборів поступово скоротилася до мінімуму, а це потягло за собою ліквідацію останніх. Табірна мережа ГУПВІ МВС, як і раніше, мала забезпечувати широкомасштабне та ефективне трудове визискування військовополонених. Саме тому, проводячи хоча й масову, проте вибіркову репатріацію, органи УПВІ-ВВІ МВС-УМВС України намагалося одночасно й більш ефективно розпорядитися наявними трудовими ресурсами. Відтак саме в 1948-1950 рр. значно розширюється мережа табірних установ особливого режиму, де утримувалися військовополонені, затримані від репатріації з політичних та ідеологічних мотивів. Розбудовуючи їх, органи УПВІ-ВВІ продовжували застосовуватися такі структурно-організаційні заходи: організація нових таборів і відділень, передислокація існуючих, реорганізація окремих підрозділів, зміна лімітної чисельності контингенту, штатної чисельності особового складу тощо. 

І останнє. Протягом 1948-1950 рр. табірна мережа на території Української РСР значною мірою виконувала функціональне навантаження транзитної зони в ході репатріації військовополонених та інтернованих. Відфільтровані на цьому шляху та затримані від репатріації бранці війни, як правило, доправлялися у місцеві табори, а тому поступово відсоток так званого “особливого контингенту” в загальній чисельності військовополонених на території Української РСР зростав. 




3.3. Табори для військовополонених й інтернованих у 1950-1954 рр. 


У ході завершення масової репатріації військовополонених та інтернованих, існуючу в Українській РСР мережу таборів було скорочено до мінімуму. 3 січня 1950 р. наказом заступника МВС СРСР І. Сєрова розформовані табори ГУШОСДОР № 401 (м. Харків), № 414 (м. Запоріжжя) та № 424 (м. Мелітополь). 10 січня перестали існувати стаціонарні табори для військовополонених у Запоріжжі (№ 100) та Коростені (№ 110). Усього протягом січня-квітня 1950 р. МВС-УМВС ліквідували 41 табірне відділення загальною лімітною наповненістю 31950 осіб [180]. Паралельно скорочувалися й апарати УМВС у справах військовополонених та інтернованих. 17 січня 1950 р. було розформовано відповідне відділення у структурі Управління МВС Харківської області. 25 лютого ліквідували подібну структуру при УМВС Запорізької області й реорганізували (у відділення) ВВІ УМВС у Ворошиловграді та Сталіно [181].

Демонстративне невиконання Радянським Союзом обіцянок повної репатріації бранців війни до кінця 1949 р. викликало широкий міжнародний резонанс на Заході. Зважаючи на це, 17 березня 1950 р. Рада Міністрів СРСР ухвалила постанову № 1108-396сс “Про німецьких військовополонених”. У документі йшлося про репатріацію в березні-травні 1950 р. більшої частини німецьких військовополонених, зокрема й засуджених військовими трибуналами у 1943-1949 рр. Водночас, 13532 бранці мали залишатися й надалі в таборах, щоправда тепер вже як засуджені або притягнені до слідства за військові злочини [182]. 5 травня 1950 р. центральні радянські газети опублікували інформацію ТАРС про те, що Радянський Союз повністю завершив репатріацію військовополонених [183]. Про завершення репатріації 24 травня 1950р. рапортував Політбюро ЦК ВКП(б) і міністр внутрішніх справ С. Круглов. Перефразовуючи відомий вислів, це означало видавати “небажане (для очільників радянського режиму) за дійсне”. На той час у таборах МВС СРСР, окрім згадуваних вище німців, знаходилося 8599 військовополонених та інтернованих громадян Угорщини та 5685 румунських бранців війни. Велика кількість військовополонених громадян Японії, Австрії, Італії, Польщі, інших країн. Всі вони були затримані від репатріації як військові злочинці, етнічні німці, вихідці з територій приєднаних до СРСР і нетранспортабельні хворі. У червні 1950 р. С. Круглов і заступник міністра іноземних справ СРСР А. Громико надіслали Й. Сталіну доповідну записку. Дописувачі пропонували найближчим часом звільнити з таборів і репатріювати на батьківщину 13225 військовополонених та інтернованих громадян цих країн, а також тих угорців і румунів, родини котрих мешкали на територіях приєднаних до СРСР. Зрештою, після репатріації цього контингенту в таборах мали залишатися 1059 військовополонених громадян Угорщини та Румунії, які були засуджені чи знаходилися під слідством за військові злочини [184]. Чимало німецьких, австрійських, угорських, румунських й італійських бранців продовжували утримуватися МВС у кількох режимних таборах на території Української РСР. У жовтні-грудні до Австрії було репатрійовано 441 бранця, а в Італію повернули 26 її громадян. Для концентрації цих контингентів ГУПВІ обрало табір у Києві (№ 62), звідки репатріантів доправили в транзитний фільтраційний табір № 304 (м. Сигіт, Румунія). У листопаді-грудні 1950 р. на батьківщину репатріювали військовополонених та інтернованих угорців і румунів, про яких йшлося у вищезгаданій доповідній записці [185].

Затриманих від репатріації піддали суду військового трибуналу за військові злочини, шпигунство, бандитизм, крадіжки у значних розмірах і залишили відбувати покарання у таборах до закінчення терміну визначеного судом. Таким чином, з формально-юридичного боку, військовополонених у Радянському Союзі вже не було, а залишалися лише засуджені військові злочинці – колишні бранці війни. У доповідній записці, надісланій Й. Сталіну 24 грудня 1950 р., йшлося про 19457 таких бранців. 17936 із них були працездатними, а тому їх робочі руки передбачалося активно використовувати в господарстві. Зокрема, підприємствам міністерства вугільної промисловості (левова частка яких були розміщені в Донбасі) передали 4706 колишніх військовополонених, працю котрих використовували переважно на будівництві. На розгляд Й. Сталіна виносилися пропозиції щодо зміни умов утримання засуджених військовополонених, які були новою категорією в переліку в’язнів радянського ГУТАБУ, оскільки дія існуючих положень про статус військового полону на них більше не розповсюджувалася. Міністерства внутрішніх та закордонних справ СРСР радили утримувати колишніх військовополонених та інтернованих окремо від засуджених радянських громадян, встановити єдину для всіх засуджених військовополонених норму харчування (незалежно від колишніх військових звань), активно експлуатувати їхню працю, сплачуючи за виконання норми (однакової з вільнонайманими робітниками) на 35 % менше. Грошові суми, що утворювалися як результат зниження тарифних ставок, мали відійти у прибуток держави. Натомість, із заниженого понад третину заробітку кожного засудженого більша частина вираховувалася на відшкодування вартості табірної баланди, одягу та забезпечення побутових умов утримання. І вже зовсім цинічно виглядало відрахування “податку на прибутки” із заробітку засуджених військовополонених. Після всіх цих відрахувань “на руки” бранець мав отримати не більше 250 карбованців. Щоправда, надіслані Й. Сталіну пропозиції містили і соціальні пункти. Серед них збереження колишніх норм харчування для хворих і непрацездатних бранців із категорії засуджених військовополонених, гарантовані й безоплатні харчі та одяг для них [186].

Наслідком репатріаційних заходів радянського уряду здійснених у першій половині 1950 р. стали чергові структурні зміни в табірній мережі на території Української РСР. Так, 400 військовополонених табору № 159 із розформованого у квітні 1950 р. табірного підрозділу № 7 у Миколаєві були перевезені до Одеси (у табірні відділення №№ 4 та 5) та впродовж травня-жовтня поточного року використовуватися на об’єктах портового будівництва. Закінчивши у кінці травня 1950 р. репатріацію військовополонених із режимних таборів №460 (м. Дніпропетровськ) і № 144 (м. Кадіївка), розформували 5 їхніх табірних відділень із загальним лімітом 7150 осіб. Водночас, управління табору № 144 змінило свою прописку й було передислоковане до сел. Брянки на місце розформованого табірного відділення № 7. У реорганізованому таборі, що отримав і нову лімітну наповненість 1500 осіб, відтепер утримувалися виключно засуджені військовополонені та інтерновані. Виконуючи урядове розпорядження № 8853р від 10 червня 1950 р., МВС УРСР у вересні облаштувало табірне відрядження в структурі режимного табору № 460. 300 його бранців, яких доправили на Дніпропетровщину із режимного табору № 62 (м. Київ), використовували як робочу силу на Томаківському гранітному кар’єрі [187].

Згортання всієї системи роботи з військовополоненими неминуче відбилося на її регіональних управлінських структурах в Українській РСР. “У зв’язку зі зменшенням кількості таборів, – говорилося в наказі союзного міністра, підписаному 20 вересня 1950 р., – ...Управління у справах військовополонених та інтернованих (УПВІ) МВС УРСР – переформувати у Відділ у справах військовополонених та інтернованих...” [Див. додаток Е]. Реорганізована та понижена у своєму статусі структура міністерства нараховувала лише 17 працівників. Тепер вже колишнього начальника УПВІ МВС УРСР І. Шумського, відповідно його звання, номенклатурного становища та досвіду, було переведено на посаду першого заступника начальника провідного підрозділу МВС УРСР – Управління виправно-трудових таборів і колоній. Натомість, начальником ВВІ МВС призначили колишнього заступника І.Б.Шумського підполковника М. Попова. Оперативною роботою відділу відтепер керував майор І. Дурняков. Кілька днів потому 27 жовтня 1950 р. з’явився наказ про організаційні зміни в складі апаратів по керівництву таборами військовополонених Сталінської та Ворошиловградської областей [Див. додаток Е]. Існуючі в штатах місцевих УМВС відділення було реорганізовано у ГПВІ [188].

Наступним реорганізаційним кроком стало перепрофілювання існуючих режимних таборів. До осені 1950 р. за статусом та своїми штатами вони залишалися стаціонарними режимними таборами для військовополонених. Проте серед утримуваного тут контингенту переважали або засуджені військовополонені, або ті, що знаходилися під слідством із чіткою перспективою потрапити в списки в’язнів радянських виправно-трудових колоній. Щоб ліквідувати цю невідповідність, міністр внутрішніх справ СРСР 20 жовтня 1950 р. наказав переформувати низку таборів для військовополонених у табори “для засуджених військовополонених та інтернованих”. В Україні таких було 5: № 144 (сел. Брянка, Ворошиловградської області), № 460 (м. Дніпропетровськ), № 62 (м. Київ), № 159 (м. Одеса) та № 280 (м. Сталіно). Перепрофілювання по-суті означало запровадження нових лімітів і тимчасових штатів цих таборів та їхніх відділень. Наприклад, загальна лімітна чисельність чотирьох відділень (№№ 11, 13, 2 та 4) табору № 62 склала 6000 в’язнів. Одеський табір для засуджених військовополонених № 159 був розрахований на одночасне утримання 2800 осіб, які розміщувалися у двох табірних відділеннях. Граничне лімітне наповнення контингентом трьох наступних таборів (№№ 144, 460 та 280) складало від 1500 до 2000 бранців. Серед них, два табірні підрозділи (№№ 5 та 7) мав лише табір № 280 у Сталіно. Залежно від чисельності охоронюваного контингенту комплектувалися й штати особового складу [189].

Статус тимчасових, штати таборів для засуджених військовополонених отримали далеко не випадково, адже Україна була західною прикордонною зоною Радянського Союзу. В силу передусім географічного фактору, розташовані тут табори, будучи зручними для проведення фільтрації бранців у процесі їх репатріації, мало підходили для утримання засуджених військовополонених. Відтак, у МВС СРСР виношувалися плани етапування більшої частини їх контингенту до таборів на сході і північному сході СРСР. Такі плани дуже скоро знайшли підтвердження у конкретних діях режиму. Після проведення репатріації угорських і румунських військовополонених, у грудні 1950 р. були розформовані табірні управління у Києві (№ 62) та Одесі (№ 59). У Києві МВС залишило діючим лише табірне відділення № 2 (сел. Дарниця), підпорядкувавши його безпосередньо ВВІ МВС УРСР. Його контингент використовувався на будівельних роботах місцевих підприємств легкої промисловості УРСР [190]. Утримували тут різномовну і багатоетнічну громаду військовополонених серед яких були транзитні репатріанти, засуджені і підслідні, а також бранці війни, затримані від репатріації з різних об’єктивних чи суб’єктивних причин (хвороба, оперативний інтерес, політичні чи ідеологічні мотиви, тощо).

На початок 1951 р. в Україні ще лишалося 3 діючі режимні табори для засуджених військовополонених та інтернованих (№№ 144, 280 та 460), загальною чисельністю контингенту близько 4500 осіб [Див. додатки Ж, З]. Проте вже у лютому розформували табірне управління № 460 у Дніпропетровську. 1000 в’язнів його контингенту відправили етапом до м. Першоуральська Свердловської області (табір № 476), а решту розподілили між донбаськими таборами №№ 144 та 280. Наслідком ліквідації на Дніпропетровщині мережі режимних об’єктів МВС СРСР для військовополонених стало розформування у квітні-травні 1951 р. групи у справах військовополонених та інтернованих місцевого УМВС [191]. 20 лютого 1951 р. С. Круглов підписав наказ № 0078 про переформування ВВІ МВС Української РСР у відділення у справах засуджених військових злочинців із числа військовополонених із штатом 8 осіб [192]. Подібна реорганізація управлінських структур системи військового полону тривала й в центрі. 20 червня 1951 р. Головне управління у справах військовополонених та інтернованих МВС СРСР позбулося першого слова в своїй назві та було реорганізоване у звичайне управління (УПВІ МВС СРСР). Очолив його (за сумісництвом) генерал-лейтенант А. Кобулов [193].

Водночас продовжувала здійснюватись залишкова репатріація окремих невеликих контингентів засуджених військовополонених. Реалізуючи домовленість з урядом сателітної Польської Народної Республіки, 6 березня 1951 р. Рада Міністрів СРСР ухвалила постанову №684-343сс “Про звільнення з таборів інтернованих і полонених на території Польщі”. Виконуючи урядове рішення, органи УПВІ-ВВІ МВС репатріювали на батьківщину 410 польських громадян. Ще 44 етнічних німця, колишніх польських громадянина, були репатрійовані до Німеччини. Найжорстокіше режим обійшовся з власними підданими – українцями й білорусами, мешканцями західних областей, приєднаних до СРСР у 1939 р. 71-го з них “звільнили” з таборів та ... етапували на вічне поселення до північних районів СРСР [194].

Військовополонені, котрі ще залишалися у таборах, перебували в постійному русі. Особливо це стосувалося в’язнів нечисленних табірних відділень у європейській частині Радянського Союзу. На наш погляд, так режим намагався приховати той факт, що у таборах залишалися ув’язненими тисячі бранців війни. У червні – липні 1951 р. розформували табірне відділення для військовополонених № 11 МВС Білоруської РСР, а 488 його в’язнів (які не були засуджені) доправили етапом в табір № 280 (м. Сталіно). Для розміщення та трудового використання цього контингенту у липні 1951 р. було облаштоване табірне відділення № 1 в селищі Ясинівка Макіївського району Сталінської області на будівництві коксохімічного заводу. Проте вже у вересні 1951 р., цей табірний підрозділ розформували, а військовополонених передислокували до табірного відділення № 2 МВС УРСР (м. Київ, сел. Дарниця). З метою їх працевлаштування терміново організували табірне відрядження з дислокацією на будівництві стаціонарного відділення лікарні Головного санітарного управління Міністерства охорони здоров’я Української РСР [195]. Таким чином, упродовж неповних чотирьох місяців ця група бранців війни змінила три місця ув’язнення. Їх продовжували тримати в полоні всупереч будь-яких існуючих норм міжнародного права.

Намагаючись продуктивніше використати працю засуджених військовополонених табору № 144, МВС СРСР у липні 1951 р. передислокував його табірне управління з селища Брянка до Краснопілля-Глибокого Ворошиловградської області. Частина його в’язнів (900 осіб) працювали на будівництві місцевої вугільної копальні. У селищі Верхнє-Дуванне Краснодонського району було облаштоване табірне відділення, 900 засуджених військовополонених якого працевлаштували на спорудженні центральної вуглезбагачувальної фабрики [196]. У липні 1952 р. табірне управління № 144 поповнилося відділенням № 4, переданим з міркувань господарської доцільності зі складу табору № 182, дислокованого в сусідній Ростовській області РРФСР. 500 його в’язнів працювали на будівництві Гундерівської центральної вуглезбагачувальної фабрики тресту “Ворошиловградшахтобуд” [197].

На початок 1953 р. у функціонуючих таборах на території Української РСР майже не залишилося військовополонених та інтернованих. Стали непотрібними й відповідні управлінські структури. Відтак групи у справах засуджених військовополонених та інтернованих МВС УРСР, УМВС Сталінської та Ворошиловградської областей були ліквідовані. Розпорядженням союзного міністерства № 568с від 2 квітня 1953 р. табори №№ 280, 144 й табірне відділення № 2 (м. Київ) були підпорядковані відділам в’язниць УМВС відповідних областей [198]. Прийняття цього рішення де-юре означало припинення діяльності на території республіки мережі органів радянської системи військового полону. Проте фактично чимала кількість військовополонених (від кількох сотень до кількох тисяч осіб) продовжували утримуватися в місцевих таборах, чекаючи на репатріацію чи етапування у радянські виправно-трудові установи ГУТАБу. 1 жовтня 1953 р. Рада Міністрів СРСР ухвалила постанову № 2550-1061сс “Про репатріацію із СРСР іноземців”. У наказі, виданому МВС СРСР на виконання цього рішення уряду, йшлося про звільнення з таборів і репатріацію до 1 грудня 1953 р. 7630 військовополонених та інтернованих 16 національностей. Через територію Української РСР повертали на батьківщину 1424 угорців, 328 румунів, 148 громадян Чехословаччини, 15 болгар. Зокрема, для концентрації військовополонених та інтернованих угорців було виділене табірне відділення № 30 УВТТіК Міністерства юстиції УРСР, дислоковане на ст. Клепарове Львівської залізниці. За даними УМВС Львівської області вже 16 липня 1953 р. тут утримувалося 955 засуджених військовополонених та інтернованих угорців. Місцева влада навіть вивчала можливість їх амністування як незаконно репресованих. Передачу репатріантів-угорців, чехів та словаків здійснили на ст. Чоп. Румунів та болгар повертали владі своїх країн в Унгенах (Молдавська РСР), а сирійця й єгиптянина посадили на транзитні кораблі в порту Одеси. Проведена репатріація за дипломатичною формою виглядала як видворення за межі СРСР і здійснювалась управлінням в’язниць МВС [199].

На початок 1954 р. на території Української РСР у двох таборах і окремому табірному відділенні ще залишалися військовополонені та інтерновані. Так, у Дарницькому табірному відділенні МВС УРСР № 2, станом на 14 грудня 1953 р. утримувалося 200 інтернованих іноземців – громадян Югославії, фінів, греків, іспанців... Від тривалого і майже безнадійного очікування свободи ці люди знаходилися на межі нервового зриву. У будь-який момент міг розпочатися стихійний виступ. Табірна адміністрація змогла попередити бунт лише ізолювавши ініціаторів його підготовки. Водночас, про існування табірного відділення у Києві стало відомо за кордоном і родичі ув’язнених, сподіваючись на побачення зі своїми рідними, почали приїздити до столиці України. Подібний випадок стався влітку 1953 р., коли в табір прибула рідна сестра утримуваного тут фінського громадянина М. Ульянова. Відомості про місцезнаходження брата і його адресу вона отримала від двох репатрійованих голландських громадян, а до Києва потрапила в складі фінської молодіжної делегації. Зрозуміло, що всі намагання сестри зустрітися з братом закінчилися безрезультатно. Побачення їм так і не дозволили [200]. Події навколо дарницького табірного відділення всерйоз занепокоїли владу й стали каталізатором процесу остаточної ліквідації мережі таборів для засуджених військовополонених та інтернованих на території Української РСР. Врахувавши можливість рецидивів подібних “ексцесів” і в інших таборах прикордонної зони СРСР, керівництво союзного МВС невдовзі прийняло рішення про ліквідацію останніх.

За вказівкою ТУ МВС СРСР № 34/1/5738 у кінці грудня 1953 – січні 1954 р. на базі табору № 144 в селищі Краснопілля-Глибоке було розгорнуто збірний пункт для тимчасового утримання достроково звільнених засуджених німецьких громадян – військовополонених та інтернованих. Усього передбачалося сконцентрувати тут 452 особи, котрі підлягали репатріації на батьківщину. За наказом начальника табірного управління № 144 (на період відправки репатріантів) було призначено тимчасовий штат збірного пункту – начальника, оперуповноваженого, перекладача, обліковця та медичного працівника [201]. За офіційними даними відділу в’язниць УМВС Ворошиловградської області, з 29 грудня 1953 р. до 4 січня 1954 р. до цього збірного пункту з в’язниць і таборів Москви, Володимира, Мінська, Уралу, Іркутської області, Караганди, Калінінграда, Солікамська, Магадана, Норильська, “Обтабу”, “Річтабу”, а також Харкова було етаповано 426 осіб. Серед них: 5 військовополонених і 421 інтернований ( із яких – 95 жінки). Всі вони чекали репатріації на батьківщину [202]. Не забуваючи ні на мить про перспективи експлуатації праці в’язнів, у складі відділення облаштували й табірне відрядження (сел. Максимівка, Ворошиловградської області) [203]. Про роботу збірного пункту довідуємося із довідки ТУ МВС УРСР, надісланої до Москви 29 грудня 1953 р. “...Станом на 23 грудня 1953 р., – читаємо в документі, – на збірний пункт із в’язниць і таборів ГУТАБу , Міністерства юстиції, особливих таборів МВС надійшла 371 особа, із них 86 жінок, котрі розміщені в окремій частині зони табірного відділення. Після вибуття 372 осіб контингенту табору МВС № 144 вони будуть переведені в основну зону. Оглядом приміщень основної зони встановлено, що вони потребують побілки, лагодження дерев’яних частин (двері, вікна), крім цього, ремонту підлягає харчоблок, огорожа зони з боку господарського двору, сигналізація постів і прохідна вахти...Контингент, який надходить, піддається медогляду, санітарній обробці та опитується на предмет встановлення випадків залишення в колишніх місцях утримання зароблених грошей, особистих речей і цінностей. Жінки запитуються на предмет встановлення їхніх дітей на території СРСР. Переглядом ... особових справ контингенту, котрий надходить, встановлено, що переважна їх більшість засуджена Військовими Трибуналами Радянської Армії, що дислокуються в НДР. Прийом контингенту ... проводиться начальником збірного пункту з обов’язковим обшуком і ретельною перевіркою особи... Начальнику Управління табору МВС № 144 майору Кондахч’ян дозволено використовувати працю контингенту на близьких об’єктах робіт. Порушень у прийомі та тимчасовому утриманні контингенту, який надходить, не було”[204]. Існував цей збірний пункт недовго. 15 січня 1954 р. ешелон №30065 (у складі 14 вагонів) із 439 репатріантами було відправлено від ст. Алмазна. Серед його пасажирів було 292 фізично здорових осіб, 124 інваліди та 23 хворих [205].

За вказівкою МВС СРСР 17 січня 1954 р. весь контингент (166 в’язнів) із табірного відділення № 2 було вивезено до сел. Краснопілля-Глибоке Ворошиловградської області (табір № 144). Серед етапованих були: 1 німець, 4 громадянина Австрії, 92 – громадянина Югославії, 58 іспанців, 4 фіни, 3 угорця, 3 греки та 1 громадянин Чехословаччини. Опустілий режимний об’єкт МВС УРСР у Дарниці почали готувати до розформування [206].

25 січня 1954 р. перший заступник міністра внутрішніх справ СРСР І. Сєров підписав наказ № 0038 “Про ліквідацію таборів МВС №№ 144, 182, 280 і табірних відділень УМВС Сталінградської та Київської областей для засуджених військовополонених та інтернованих”. Офіційним приводом для ліквідації перелічених у наказі режимних об’єктів, що прозвучав у диспозиційній частині цього нормативного відомчого документу МВС, була репатріація з таборів “значної кількості засуджених військовополонених та інтернованих”. Усіх бранців, які залишалися в розформованих таборах Сталінської, Ворошиловградської та Київської областей, етапували для подальшого відбуття ними терміну визначеного судом до м. Свердловська (табір № 476) [207]. Виконуючи рішення Москви, МВС УРСР протягом лютого 1954 р. звільнило ці табори від залишків контингенту. Так, 1 лютого 1954 р. із табору № 280 (м. Сталіно) до офіцерського табору військовополонених № 48 (м. Іваново, РРФСР) було відправлено 9 німецьких генералів, а вже 6 лютого – вивезли решту 739 військовополонених. Останніх, ешелоном № 97089, етапували до місця визначеного в наказі МВС СРСР – табору № 476 у Свердловську. 2 лютого 1954 р. туди ж вивезли 776 осіб військовополонених та інтернованих із табору №144. 4 лютого 1954 р. із табору № 144 на батьківщину було репатрійовано 61 громадянин Фінляндії, а вже наступного дня зону табору № 280 покинули 16 італійців [208].

25 січня 1954 р. для тимчасового транзитного утримання і наступної репатріації незасуджених військовополонених та інтернованих на базі розформованого табірного управління № 144 у сел. Краснопілля-Глибоке було організовано табірне відділення з лімітом 1100 осіб [209]. Найближчим часом сюди, етапами, направляли репатріантів з усього СРСР. Наприклад, 19 лютого 1954 р. до Краснопілля-Глибокого з табору № 476 (м. Свердловськ) прибуло 87 осіб не засуджених військовополонених та інтернованих громадян Іспанії [210]. Проте і це табірне відділення проіснувало лічені тижні. Вже 2 лютого 1954 р. Рада Міністрів СРСР ухвалила постанову про передачу його приміщень комбінату “Ворошиловградвугілля” Міністерства вугільної промисловості СРСР. 8 березня 1954 р. заступник союзного міністра внутрішніх справ С. Перев’єрткін підписав наказ про передислокацію всього контингенту військовополонених та інтернованих разом із охороною з табірного відділення в Краснопіллі на ст. Потьма Московсько-Рязанської залізниці до виправно-трудового табірного відділення для інвалідів № 18 (“Дубравтабу” МВС СРСР). У березні 1954 р. з табірного відділення на батьківщину були репатрійовані 7 громадян Німеччини та 287 іспанців [211]. Залишки контингенту бранців та особовий склад покинув табірне відділення 10 квітня 1954 р. ешелоном № 99017 у напрямку ст. Потьма. Цікаво, що для перевезення табірного відділення МВС СРСР замовив 57 вагонів, із них лише 10 відводились для в’язнів [212]. Так добігає свого кінця історія грандіозної системи таборів, створеної радянськими органами військового полону в Україні у 1939-1954 рр. 

Підводячи підсумки слід відмітити, що 1950-1954 рр. виявилися завершальними для існування як системи військового полону в СРСР загалом, так і її “української” ланки зокрема. Проводячи під тиском зовнішніх чинників і внутрішніх обставин репатріацію бранців війни, правлячий режим одночасно намагався вдавати, що з кінця 1949 р. проблеми військовополонених у Радянському Союзі не існує. Залишені у таборах засуджені та не засуджені бранці й інтерновані іноземні громадяни були позбавлені статусу військовополонених, а натомість набули статусу військових, політичних та кримінальних злочинців. Частину з них режим просто приховував від міжнародної громадськості та гуманітарних органів. Відповідних змін зазнала й мережа регіональних органів військового полону та установ утримання, дислокованих на території Української РСР. Місцеві табори було реорганізовано на особливо-режимні установи для засуджених колишніх військовополонених. Їх основними функціями (за виключенням двох Донбаських таборів - №№ 144 та 280) були тимчасове транзитне утримання контингенту, його фільтрація в ході репатріації та трудова експлуатація тих, хто ще залишався в табірних бараках. У кінці 1953 – на початку 1954 рр. єдиною функцією таборів і табірних відділень для військовополонених та інтернованих на території Української РСР було забезпечення транзитного утримання репатрійованих контингентів.

Головними причинами ліквідації на початку 1954 р. залишків табірної мережі для військовополонених на території України, ми схильні вважати завершення масової репатріації (відтак, ці табори ставали непотрібними), а також певне зростання рівня відкритості радянської держави, що спостерігалося після смерті Й. Сталіна. На тлі зростання кількості іноземних гостей, котрі відвідували Українську РСР (засновника та активного у повоєнні роки члена ООН) і занепокоєння долею бранців війни на Заході, режим не міг далі компрометувати проголошений на весь світ миролюбний курс в очах міжнародної спільноти. У цьому контексті рішення про ліквідацію таборів в Україні та передислокацію їхніх контингентів углиб СРСР виглядало для радянського політичного керівництва єдино правильним. 


*   *   *


Протягом 1943-1954 рр. органи НКВС (МВС) організували на території 20 областей України цілу мережу стаціонарних режимних установ для утримання військовополонених, що складалася з 44- х стаціонарних таборів МВС (у складі яких в різні часи знаходилося близько 270 табірних підрозділів), 2-х окремих табірних відділень УМВС, а також 43-х робочих батальйонів МЗС СРСР. Саме ця категорія режимних установ виявилася найбільш чисельною за кількістю контингенту та розгалуженою за територією дислокації частиною української ланки радянської системи військового полону часів Другої світової війни. 

В історії виникнення, розбудови, розвитку та функціонування стаціонарних режимних установ для військовополонених на території Української РСР у роки Другої світової війни й повоєнне десятиліття треба відзначити три основні періоди. Кожен із них зумовлювали конкретні специфічні риси, особливості, завдання, а також форми і методи організаційно-структурної діяльності у царині розвитку радянської системи військового полону в Україні.

Перший період тривав із вересня 1943 р. до грудня 1945 р. У зазначений час структурно-організаційна розбудова органів військового полону і режимних об’єктів мала суттєві особливості. Організація фронтових приймально-пересильних і тилових стаціонарних таборів відбувалася в умовах інтенсивних військових дій, а звільнена від нацистів територія республіки являла собою суцільну руїну. Це неминуче створювало проблеми з облаштуванням таборів, адже існував сталий брак придатних для цього приміщень і матеріально-технічних ресурсів. Водночас, промислово-ресурсний потенціал України був одним із найбільших в СРСР, а обсяги необхідних відбудовчих робіт просто вражали. Останнє і зумовило бажання влади сконцентрувати в Українській РСР значні контингенти військовополонених і сповна використати цей трудовий фонд.

У процесі організації стаціонарних таборів для військовополонених на території України в ході її визволення від німецько-фашистських військ виразно виділяються два часові етапи. Перший етап (вересень 1943 – травень 1944 р.) відзначався тим, що облаштування стаціонарних таборів для військовополонених здійснювалось у безпосередній близькості до районів інтенсивних бойових дій та було зумовлене передусім суто внутрішніми потребами ефективного функціонування системи полонення й евакуації військовополонених із прифронтової зони у глибокий тил, і до того ж в умовах зростаючої їх кількості. На другому етапі (травень 1944 – грудень 1945 рр.) розширення та реорганізація табірної мережі відбувалася виключно з метою задоволення зростаючих потреб у робочій силі для відбудови зруйнованого війною господарства УРСР. Як свідчать архівні документи, масово застосувати працю в’язнів таборів для військовополонених на території республіки режим розпочав якраз навесні 1944 р. Саме з цією метою УПВІ НКВС СРСР та його структури на місцях розгорнули небачену до цього діяльність з організації нових таборів і табірних відділень. 

Основними методами організаційно-структурного адміністрування в табірній мережі для військовополонених у період Другої світової війни були: організація, реорганізація, зміна дислокації, нумерації, лімітної чисельності установ, а також ліквідація таборів та їх відділень. Тоді основним джерелом контингентів для стаціонарних режимних установ України в 1943-1945 рр. було надходження військовополонених із фронтових приймально-пересильних таборів у смузі фронтів, а метою організаційного та структурного адміністрування в системі УПВІ-ВВІ НКВС залишалося практичне забезпечення фізичного збереження контингентів військовополонених і їх подальшого ефективного трудового використання.

Другий період організаційно-структурної діяльності органів радянського військового полону на території України окреслений 1946-1950 рр. Він виявився часом найбільшого піднесення та розвитку всієї системи роботи з військовополоненими. Після Другої світової війни остання була суттєво скорегована з урахуванням нових умов, обставин мирного часу, господарських планів керівництва СРСР, а також зростаючої потреби у використанні праці бранців війни. 

У контексті організаційно-структурної роботи органів ГУПВІ-УПВІ-ВВІ в Українській РСР у 1946-1950 рр. рельєфно відзначаються два етапи, кожен з яких вирізнявся суттєвими особливостями у цій сфері. Перший із них тривав із січня 1946 р. по грудень 1947 р. і позначився розширенням географії розміщення військовополонених у окремих регіонах України та поступовим зростанням їх чисельності в таборах. Саме в цей час в Україні тривала інтенсивна розбудова таборів і їхніх відділень, ОРБ, а структурно-реорганізаційні зміни в їх мережі відбувалися з найбільшою інтенсивністю. Нові стаціонарні виробничі установи для військовополонених у 1946-1947 рр. утворювалися (за виключенням оздоровчих режимних підрозділів) переважно за господарсько-виробничої необхідності. Провідними принципами в структурній розбудові системи таборів, що їх НКВС (МВС) застосувало в Україні, були ресурсно-виробничий і територіально-галузевий. Перший означав, що трудові ресурси військовополонених концентрувалися у виробничій сфері, а другий передбачав розміщення їхніх контингентів у таборах чи ОРБ лише на підприємствах стратегічно важливих галузей і в тих регіонах, де відчувалась гостра нестача робочих рук. Основними методами табірного адміністрування в “українському” регіональному сегменті радянської системи військового полону 1946-1947 рр. були: перерозподіл контингентів існуючих табірних підрозділів, зменшення їх чисельності, передислокація останніх, злиття кількох табірних відділень в одне та їх функціональне перепрофілювання. Типовими причинами для ліквідації табірних відділень були: закінчення робіт на окремих підприємствах (у зв’язку з чим, потреба в робочих руках військовополонених відпадала); необхідність звільнення приміщень таборів для розміщення на цій площі інших установ; непідготовленість житлового фонду для утримання військовополонених узимку; переведення контингенту до інших таборів. Із другої половини 1947 р. ще одним впливовим фактором, що суттєво впливав на організаційно-структурну діяльність УПВІ-ВВІ, стала репатріація військовополонених. Як наслідок, мережа стаціонарних таборів і ОРБ для військовополонених почала невпинно скорочуватися. Водночас, продовжувала існувати гостра необхідність в організації нових режимних виробничих об’єктів, передусім для забезпечення виконання важливих урядових народногосподарських програм. У цих умовах єдино можливими методами дальшого розвитку табірного господарства в УРСР залишились реорганізація установ і перерозподіл контингентів військовополонених.

Другий етап повоєнного структурно-організаційного адміністрування в табірній мережі для військовополонених на території України датуємо 1948-1950 рр. У зазначений час діяли два основних чинники, що визначали сутність подальшого функціонування таборів і їхніх підрозділів. З одного боку – це початок масової репатріації бранців, з іншого – необхідність подальшого забезпечення виконання стратегічно важливих економічних програм та завершення проектів, що були розпочаті в Україні руками військовополонених. З огляду на перший чинник (репатріацію) почалося суттєве і безповоротне скорочення мережі таборів, управлінь, відділів, відділень і груп  у справах військовополонених та інтернованих МВС-УМВС. У результаті чисельність контингенту таборів поступово скоротилася до мінімуму, а це потягло за собою ліквідацію останніх. Табірна мережа ГУПВІ МВС, як і раніше, мала забезпечувати широкомасштабне та ефективне трудове визискування військовополонених. Саме тому, проводячи хоча й масову, проте вибіркову репатріацію, органи УПВІ-ВВІ МВС-УМВС України намагалося одночасно якомога ефективніше розпорядитися наявними трудовими ресурсами. Відтак, саме в 1948-1950 рр. значно розширюється мережа табірних установ особливого режиму, де утримувалися військовополонені затримані від репатріації з політичних та ідеологічних мотивів. Розбудовуючи їх, органи УПВІ-ВВІ продовжували застосовуватися такі структурно-організаційні заходи: організація нових таборів і відділень, передислокація існуючих, реорганізація окремих підрозділів, зміна лімітної чисельності контингенту, штатної чисельності особового складу тощо. Протягом 1948-1950 рр. табірна мережа на території Української РСР значною мірою виконувала функціональне навантаження транзитної зони в ході репатріації військовополонених та інтернованих. Відфільтровані на цьому шляху та затримані від репатріації бранці війни зазвичай доправлялися у місцеві табори, а тому поступово відсоток так званого “особливого контингенту” в загальній чисельності військовополонених на території Української РСР зростав.

Третій період структурної та організаційної розбудови УПВІ-ВВІ МВС УРСР окреслюється 1950-1954 рр. Він виявився завершальними для існування як системи військового полону в СРСР загалом, так і її “українського” сегменту зокрема. Проводячи під тиском зовнішніх чинників і внутрішніх обставин репатріацію бранців війни, правлячий режим одночасно намагався вдавати, що з кінця 1949 р. проблеми військовополонених у Радянському Союзі не існує. Залишені у таборах засуджені та не засуджені бранці й інтерновані іноземні громадяни були позбавлені статусу військовополонених, а натомість набули статусу військових, політичних та кримінальних злочинців. Частину з них режим просто приховував від міжнародної громадськості та гуманітарних органів. Відповідних змін зазнала й мережа регіональних органів військового полону та установ утримання, дислокованих на території Української РСР. Місцеві табори було реорганізовано на особливо-режимні установи для засуджених колишніх військовополонених. У 1950-1953 рр. їх основними функціями були: тимчасове транзитне утримання контингенту, його фільтрація в ході репатріації та трудова експлуатація тих, хто ще залишався в табірних бараках. У кінці 1953 – на початку 1954 рр. єдиною функцією таборів і окремих табірних відділень на території Української РСР залишалося забезпечення транзиту репатріантів. Ліквідовуючи на початку 1954 р. залишки табірної мережі для військовополонених в Україні, режим брав до уваги принаймні дві обставини: завершення масової репатріації та певне зростання рівня відкритості радянської держави, що спостерігалося після смерті Й. Сталіна. На тлі зростання кількості іноземних гостей, котрі відвідували Українську РСР із нагоди помпованого владою святкування 300-річного ювілею “возз’єднання” України з Росією, збереження таборів військовополонених було відчутним компрометуючим чинником.