Листування Володимира Гнатюка з Михайлом Грушевським / Упорядник, авор вступу, коментарів та покажчиків доц. Н.В. Руденко // Старожитності Південної України. Вип. 16. - Запоріжжя, 2006. - 92 с.


              АЛФАВІТНИЙ ІМЕННИЙ ПОКАЖЧИК.

Авдикович Орест (1877-1918), педагог і письменник, написав оповідання  “Нарис однієї доби”(1899), ”Нетлі” (1900), “Демон руїни” (1901), “Огляд літературної діяльності О. Кониського” та інш.  

Антонович В. (1834-1908), історик, археограф, археолог, професор історії Київського Університету, головний редактор видань”Временной Комиссии для разбора древних актов”, фундатор Історичного Товариства Нестора- Літописця в Києві, організатор археологічних з’їздів в Україні. Зібрав і відредагував 8тт. “Архива Юго- Западной России”. Що стосуються історії Правобережної України. У своїх наукових працях розглядав проблеми історії козацтва, гайдамаччини, селянства, шляхетства, міст і міщанства, церкви тощо. Антонович був представником народницької школи в  в українській  історіографії. Він створив так звану ”київську школу” істориків ( Д.Багалій, М.Грушевський, та інш.), що заклала підвалини сучасної історичної науки.

Ардан  Іван (1871- 1940), греко- католицький священик, громадський діяч в ЗДА, родом з Галичини, один з перших організаторів доомогових і освітніх товариств українського робітництва, деякий час редактор “Свободи” (в радикальному дусі ), перший голова Українського Робітничого Союзу ( з 1911), редактор ”Народної Волі”, 1920-1923 радник місій УНР та ЗУНР у Вашингтоні.

Барвінський Олександр (1847-1927 ), видатний педагог, історик, громадсько-політичний діяч. 1891-1907рр.-був послом до віденського парламенту, 1894-1904-був послом до галицького сейму, 1893-1918рр. Був членом Галицької Шкільної Ради. Автор численних підручників для шкіл:”Історія української літератури”, “Вибір з української літератури”та інш. Розпочав видавництво “Руської Історичної Бібліотеки”(1886). Активно працював у “Руській Бесіді”, “Просвіті”, з 1899р. став дійсним членом НТШ. Рішуче боровся з москвофільством , але в той же час  підтримував жваві зв'язки з Наддніпрянською Україною.

Бачинський Юліан (1870-?), громадський діяч, публіціст, член Української Радикальної Партії, 1895р. виступив із книгою “Ukraina irridenta”, де обгрунтував потребу створення власної української соборної держави. 1918р. член Української Центральної Ради в Галичині; 1919р. представник УНР у Вашингтоні,  пізніше переїхав до УРСР, працював у редакції “УРЕ”, в кінці1934р. засланий. Подальша доля не відома. 

Беднарський Кость- управитель друкарні НТШ.

Біляшівський Микола (1867-1926), визначний археолог і музеолог, дійсний член ВУАН, член Всеукраїнського Археологічного Комітету й дійсний член НТШ; провадив (1890) розкопи на городищі Княжа Гора біля Канева, розкопки слов’янських поселень та могильників на Волині, досліджував поселення Трипільської культури. 1902-1923рр. незмінний директор Київського Міського Художньо- Промислового і Наукового Музею (пізніше Державного, тепер Національного Історичного Музею), для створення й розвитку  якого доклав багато зусиль.

Боголєпов Микола (1846-1901), міністр народної освіти Росії з 1898р. Реакціонер. За відправку студентів у солдати був смертельно поранений П.Карповичем.

Бончевський Антін (1871-1903), греко-католицький священик з Галичини, церковний і суспільний діяч в ЗДА, куди емігрував1897р., автор статей у “Свободі”, 1900 був головою Українського Народного Союзу, захищав українських робітників, був фундатором видання популярних книжок і стипендії для студентів у Львові.

Борисїкевич Михайло (1848-1899), лікар- окуліст, професор в Інсбруку і Граці, праці переважно з гістології сітківки.

Брока Поль (1824-1880)- видатний французький антрополог. Його дослідження відкрили нову галузь знань- антропометрію. Він винайшов інструменти та прилади для вимірювання різних частин тіла людини. 1859р. заснував Антропологічне Товариство в Парижі, а 1876р.- спеціальну школу антропології.

Василенко Микола (1866-1935), історик,  громадсько- політичний діяч , професор, член УАН, д. чл. НТШ. Член Старої Громади, пізніше ТУП, співробітник журналу “Киевская старина”, член історичного товариства Нестора- Літописця . 1910р. обраний приват- доцентом Київського Університету. За часів Гетьманату (1918) став міністром народної освіти. Брав активну участь в утворенні університетів у Києві та Кам’янці та у відкритті Української Академії Наук. 1924р. засудений за процесом Центру Дій, однак амністований. Автор багатьох історичних праць.

Василько Микола (1868-1924), визначний громадський та політичний діяч Буковини, дипломат, посол до буковинського сейму та віденського парламенту. Організував 1903р. в сеймі Вільнодумний Союз, за допомогою якого українцям вдалось чимало досягти в адміністративній та культурній галузях. Організатор  Гуцульсько- буковинського куреня (1915-1916), співзасновник Загальної Української Ради у Відні та Української Національної Ради у Львові. Був дипломатичним представником ЗУНР в Австрії (1918-1920) і послом УНР в Щвейцарії та Німеччині (1920-1924).

Вахнянин Анатоль (1841-1908), громадський діяч,педагог, журналіст і композитор у Галичині. Засновник і перший голова “Січі” у Відні (1867), товариства “Просвіта” у Львові (1868), посол до галицького сейму та віденського парламенту (1894-1900), один із засновників народовецької Народної Ради. Редактор “Правди”, співредактор “Діла”, автор численних статей, підручників, пісень тощо.

Веретельник Андрій- етнограф- аматор з села Кам’янка Струмилова.

Верхратський Іван (1846-1919), природознавець, педагог і філолог, почесний і дійсний член НТШ, перший і довголітній голова Математично-Природничо-Лікарської Секції НТШ та редактор її “Збірника”, дослідник рослин і тварин Східної Галичини, автор перших  шкільних підручників українською мовою з природничих наук. 

Вовк Ф (1847- 1918), визначний антрополог, етнограф і археолог. Брав активну участь в роботі Південно- Західного відділу РГТ, видатний учасник Київської Громади, змушений через переслідування надовго виїхати за кордон. 1887р. оселився в Парижі, де студіював антропологію, порівняльну етнографію та археологію. 1904-1906рр. здійснив ряд експедицій в Галичину, Буковину та Угорщину, де провадив антропометричні дослідження українського населення. З 1905р. доцент Петербурзького Університету та куратор Музею Олександра ІІІ, де зосередив  багаті українські колекції. 1917р. Київський Університет обрав Вовка професором географії та антропології ,але він помер по дорозі до Києва. Вовк залишив понад 200 наукових праць різними мовами.

Вовчок Марко, псевдонім Марії Вілінської (1834-1907)- видатної української письменниці. Вивчаючи українську мову, побут іфольклор, написала 1857р. “Народні оповідання”, які здобули високу оцінку в українських літературних колах. 1862р. вийшов другий том “Народних оповідань”, окремі твори друкувались в журналах “Основа”, “Мета”, “Вечерниці”.

Возняк Михайло (1881-1954), літературознавець, професор Львівського Університету, д.чл. ВУАН, довголітній співробітник видань і комісій НТШ. Автор численних праць з історії старої і нової літератури, особливо часів галицького відродження 19ст. Возняк опублікував велику кількість матеріалу із фольклору і старої та нової літератури, зокрема багато працював над літературною спадщиною І Франка. 

Ганкевич Микола (1869-1939), політичний і профспілковий діяч, організатор українського робітництва в Галичині, один із засновників Української Соціалістично- Демократичної Партії в Галичині, член Головної Української Ради у Львові (1914-17) і заступник голови Загальної Української Національної Ради у Відні 1915, редактор газети “Воля” (1900-1907), автор багатьох політичних праць.

Гарматій Лука (1866-1925)- учитель, громадський діяч, збирач гуцульської народної творчості, був також діячем Української Радикальної Партії.

Гедеон Балабан (Григорій) (1530-1607), львівський єпископ (1569-1607). Оборонець православної церкви від покатоличення. З 1590р. брав участь у переговорах за з’єднання з католицькою церквою і підписав відповідні документи, але на Берестейському Соборі (1596) став на боці Острозького проти Унії і на цій позиції залишався аж до смерті. 

Гейне Генріх (1797-1856)- видатний німецький поет і публіцист. Виразник революційних і демократичних ідей в німецькій поезії. Автор поем “Атта Троль”, “Німеччина. Зимова казка”та інш.; публіцістичних творів “До історії релігії та філософії в Німеччині”, “Лютеція”тощо.

Грінченко Борис (1863 - 1910), письменник, громадський і політичний діяч, публіцист, фольклорист і мовознавець. В 1892 один із засновників братства тарасівців. Серед публіцистичних праць Грінченка зокрема важливі друковані в „Буковині” 1892- 1893 рр. „Листи з Наддніпрянської України”. Грінченко займає визначне місце як український етнограф, зокрема йому належить велика збірка „Этнографические материалы, собранные в Черниговской и соседних с ней губерниях”, І - ІІІ, 1895 - 1899, зб. „Из уст народа” (1900), а також перший бібліографічний показник „Література украинского фольклора 1777 - 1900” (1907). Етнографічні зацікавлення привели Грінченка до  праці над збиранням матеріалів до словника. Ці матеріали ввійшли в зредагований ним 1902 - 1909 рр. 4-томовий „Словар української мови” (68000 слів), укладений поза тим з матеріалу, збирання якого почав П.Куліш 1861 р., а продовжувала Київська Громада, потім редакція „Киевской Старины”.

Громницький  Сидір (1850 - 1937), педагогічний і освітній діяч; 1879 - 1906 рр. учитель української Академічної гімназії у Львові, 1907 - 1920 рр. директор її філії; член відділів багатьох організацій у Галичині, зокрема „Рідної школи” й „Учительської громади” (почесний член), член Крайової Шкільної Ради (1914 - 1920), Ради м. Львова (1916 - 1927); 1886 - 1903 рр. діяльний член Відділу НТШ, заступник голови й довголітній адміністратор, іменований почесним членом НТШ.

Грушевська Марія (1860- 1953), дівоче прізвище Вояківська, дружина Михайла Грушевського, родом з Перемищини, громадська і просвітня діячка у Львові й Києві, співробітниця “ЛНВ”, 1917- член Центральної Ради й Театральної Ради в Києві.

Грушевська Катерина (1900-1953) дочка Михайла Грушевського, дослідниця української та порівняльної етнографії, керівник Комісії Історичної Пісенності й Кабінету Примітивної Культури ВУАН, редактор журналу ”Первісне громадянство та його пережитки на Україні”(1926), дійсний член НТШ, опрацювала Найповніше видання “Українських народних дум”1927-1931. У1937р. була заслана.

Губчак Михайло (1866 - 1926), галичанський громадянський діяч, співавтор „Діла”, управитель театру „Українські Бесіди” 1901 - 1905 рр., 1915 р. вивезений на Сибір, повернувся в 1918 р.

Дідушицький Володимир (1825 - 1899), граф, польський діяч у Галичині, засновник музею імені графів Дідушицьких у Львові, де містилися багаті збірки з природи й етнографії Західної України, в 1940 р. перенесені до музею АН УРСР.

Дикарів Митрофан (1854 - 1899), етнограф, член НТШ; ряд праць, присвячених народним нарядам і міфології в “Киевской Старине”, „Этнографическом Обозрении”, МУЕ; м. ін. один з найбагатших оглядів календарних обрядів із Слобожанщини: „Народний календар Валуйського повіту” (МУЕ, VІ, 1905);  „Посмертні писання з поля фольклору й міфології” („Зб. Філол. Секції НТШ”, VІ, 1903).

Джиджора Іван (1880 - 1919), історик, громадський діяч і публіцист, родом із Підгаєччини (Галичина); учень М. Грушевського; дійсний член НТШ, співавтор його видань. Як публіцист друкувався в „Ділі” й „ЛНВ”. Праці Джиджори присвячені майже виключно історії Гетьманщини ХVІІІ ст. (за дорученням Археографічної Комісії НТШ Джиджора студіював архівні матеріали в Москві). 

Дністрянський Станіслав (1870 - 1935), визначний правник, родом з Тернополя, професор цивільного права в університетах у Львові і Празі, редактор УВУ, член ВУАН і д. член  НТШ; редагував „Часопись Правничу і Економічну”, „Правничий Вісник”, голова Товариства Українсько-Руських Правників у Львові; в 1907 - 1918 рр. посол до віденського парламенту від національно-демократичної партії, де був головою комісії для реформи цивільного права. Працював над українською правничою термінологією, автор проекту конституції ЗУНР. 

Дорошенко Дмитро (1882 - 1951), історик, публіцист, громадський і державний діяч. Був головою Української Студентської Громади в Петербурзі (1903), секретарем редакції „Украинского Вестника ” (1906) і „України” (1907), секретарем київської і заступником голови катеринославської „Просвіти”. Викладав історію в комерційних школах Катеринослава і Києва. Наукова діяльність Дорошенка була пов’язана з Катеринославською Архівною Комісією й Українським Науковим Товариством у Києві, де він був секретарем і редактором видань. Був членом ТУП. Був членом Української Центральної Ради (1917). Дорошенко опублікував близько 1000 праць з історії України, української історіографії, історії культури, церкви, літератури, української культури та політичних взаємин із Західною Європою, слов’янознавства тощо українською й багатьма чужими мовами. 

Драгоманов Михайло (1841-1895), видатний політично-громадський діяч, учений і публіцист. Брав провідну роль у діяльності Київської громади. В 1875 р. за особистим наказом Олександра ІІ Драгоманов був звільнений з Київського університету і 1876 р. оселився в Женеві, де почав видавати збірник „Громада”, перший модерний український політичний журнал, та брошури українською, російською і західно-єврейською мовами. Найголовніші з політичних праць Драгоманова: „Переднє слово до Громади” (1878), „Шевченко, українофіли і соціялізм” (1879). Свою наукову діяльність Драгоманов почав від праць над античною історією („Вопрос об историческом значении Римской империи и Тацит”, 1869), але згодом цілком перейшов до слов’янської, зокрема української етнографії та фольклористики. Головні праці в цій діяльності „Исторические песни малорусского народа”, разом з Антоновичем, І - ІІ (1874 - 1875), „Малорусские народныя предания и рассказы” (1876).

Драгоманова Людмила (1842-1918), уроджена Кучинська, дружина і співробітниця М. Драгоманова, перед одруженням виступала на сцені. У 70-х рр.19ст. була ініціаторкою Товариства денних притулків -шкіл у Києві, здійснювала переклади українськихписьменників в російських часописах, писала оригінальні статті. Після смерті Драгоманова повернулась до Києва, де і померла.

Доманицький Василь (1877 - 1910), історик, літературознавець, публіцист, популяризатор, політичний і громадський діяч. Співзасновник і діяльний редактор видавництва „Вік”; член ТУП. Автор праць „Козаччина на переломі ХVI - XVII ст.”, „Пісня про Нечая”, „Піонер української етнографії З. Доленга-Ходаковський”, редактор першого повного видання „Кобзаря” Т. Шевченка (1907). Автор чисельних статей на політичні і громадські теми в „Громадській Думці”, „Раді”, „Новій Громаді” й інших часописах, редактор популярної „Історії України” М. Аркаса. За громадську діяльність був засуджений на заслання на Північ, згодом заслання було замінене на 3-річне перебування за кордоном. Помер в Аркашоні (Південна Франція).

Дутчак Василь (1869 - 1947), буковинський громадський і політичний діяч, адвокат, посол до румунського парламенту (1930 - 1932), де виступав проти порушення румунською владою українських національних прав на Буковині і оформив 4 петиції до Ліги Націй у цій справі; організатор Української Народної Організації в Чернівцях (1922 - 1927), член екзекутиви Української Національної Партії на Буковині (1927 - 1932); правничі праці українською, німецькою та румунською мовами.

Євшан Микола- справжнє прізвище Федюшка (1889 - 1919), літературний критик, співавтор „ЛНВ” і „Української Хати”; як представник нової течії в літературній критиці Євшан у працях про І.Франка, Л.Українку, О.Кобилянську, В.Стефаника, М.Чернявського, Б.Лепкого гостро виступав проти народництва в літературі, за новаторство й мистецькі шукання. У часи першої світової війни Євшан був старшиною в австрійській армії й УГА, помер від тифу у Вінниці.

Єфремов Сергій (1876-1939), видатний політичний діяч, публіцист, літературний критик і історик української літератури; дійсний член НТШ і ВУАН, голова її управи, секретар Історико-Філологічного Відділу. Талановитий і пристрастний публіцист, Єфремов був активним співробітником багатьох видань. За гострі публіцистичні виступи й громадсько-політичну діяльність зазнав арештів. У добу  державного відродження був членом Української Центральної Ради і заступником її голови, генеральним секретарем міжнаціональних справ у Генеральному Секретаріаті  1917р. і членом української делегації у переговорах з Тимчасовим Урядом. Залишившись  після поразки Української революції в радянській Україні, зайнявся лише науковою діяльністю, хоча був непримиренним до більшовицького режиму. Це й спричинило обвинувачення у діяльності так званої СВУ, арешт, засудження до смертної кари із заміною її 10-річним ув’язненням. З 1939р. його доля невідома. 

Жаткович Юрій (1855 - 1920), священик, закарпатський письменник і етнограф; написав угорською мовою розвідки про Грушівський монастир, побут закарпатських українців та з історії української літератури. Перекладав оповідання М. Вовчка, І. Франка, М. Коцюбинського; в закарпатських „Місяцесловах” містив свої переробки оповідань О. Маковея, О. Стороженка й ін.; „Замітки етнографічні з Угорської Руси” (ЗНТШ, 1896).

Житецький Павло (1836 - 1911), видатний дослідник історії української мови й літератури, педагог, діяльний член Південно-Західного Відділу Російського Географічного Товариства, співавтор „Киевской Старины”, де керував працею над складанням словника української мови; член київської Старої Громади, дійсний член НТШ, член-кореспондент російської Академії Наук.У спорі навколо Погодінської гіпотези про нібито російськість княжого Києва відстоював думку, що Київська Русь це колиска українського народу та що традиції мови й побуту тут не переривалися, риси української мови виявлялися ще в пам’ятках ХІІ - ХІІІ ст.

Заячківський Микола (1870-1938), громадський і економічний діяч, один із організаторів львівського міщанства; референт українського театру при „Українській Бесіді” і його директор (1900), згодом працював в господарсько-торгівельних установах. Довголітній інспектор, а потім головний директор „Народної Торгівлі” у Львові, голова „Міщанського Братства”, „Сокола-Батька” (1922 - 1933), „Товариства Опіки над Емігрантами”, радник Торгово- Промислової Палати у Львові, почесний член Союзу Українських Купців. У 1914 - 1917 рр. вивезений росіянами на Сибір; в 1917 - 1918 рр. працював у кооперації в Києві.

Зубрицький Михайло (1856-1919), греко-католицький священик, довголітній парох с. Мшанки на Бойківщині, член НТШ. Розвідки з історії Галичини ХІХ ст. („Село Мшанець. Причинки до історії галицького села”, „Причинки до історії руського духовенства в Галичині в рр. 1822 - 1853” й ін.), з етнології Бойківщини, друковані у видавництві НТШ, в „Ділі” та ін

Істрін Василь (1865 - 1937), російський історик літератури культурно-історичної школи; видавець пам’яток старої літератури („Александрия русских хронографов”, 1893, „Хроніка” Малали, „Книга временьныя”, Амартола, 1920 - 1930, Йосиф Флавій, 1927 - 1929 і ін.) і автор праць з старої літератури („Исследования в области древнерусской литературы”, 1906; „Очерк истории древнерусской литературы домосковского периода”, 1922 й ін.), в яких Істрін заперечує зв’язок пізнішої української літератури з традицією старої доби, розглядаючи останню цілковито приналежною до російської літератури.

Каллаш Володимир (1866-1918), російський етнограф і історик літератури; серед інших праць „Из истории малорусской литературы 20-х годов ХІХ в.”, „Несколько догадок и соображений о «Слове о полку Игореве»”, „Палий и Мазепа в народной поэзии”.

Карський Юхим (1860-1931), білоруський і російський філолог, етнограф, академік петербургської Академії Наук ( згодом - АН СРСР), 1894-1915рр. був професором Варшавського Університету. Основоположник білоруського мовознавства і літературознавства. Здійснив видання багатьох пам’яток давньоруської писемності (“Лаврентіївський літопис”, “Руська Правда” та інш.). Чимало досліджень присвятив взаємозв’язкам української та інших слов’янських мов. Питання української мови і літератури розглядав і в багатьох рецензіях на праці В.Гнатюка, А.Кримського,Є.Тимченка та інш.  

Квітка Климент (1880 - 1953), музичний етнограф, 1922 - 1933 рр. керівник Кабінету Музичної Етнографії (УАН), з 1933 р. у Москві; дійсний член НТШ. Квітка - автор численних розвідок з музичної етнографії, дослідник українських народних пісень, згрупованих навколо певних сюжетів (наприклад, „Пісні про дівчину втікачку”, 1926; „Українські пісні про дітозгубицю”, 1928). Головний твір - „Українські народні мелодії ” (743 зразки, 1922). „Народні мелодії з голосу Лесі Українки” (1917), що була дружиною Квітки, „Посібник для збирачів фольклору”, „До досліджування побуту лірників”, „Фольклористична спадщина М. Лисенка”, „Пентатоніка у народів СРСР” та ін. 

Кобилянська Ольга (1863 - 1842), письменниця родом з Буковини. Вихована під впливом німецької культури, Кобилянська літературну творчість почала німецькою мовою, але знайомство з С. Окуневською, Н. Кобринською й О. Маковеєм розбудило в ній національну свідомість і привело її до українського письменства. Крім оповідань і новель, Кобилянська написала ряд повістей: „Людина” (1894), „Царівна” (1896), „Ніоба” (1907), „У неділю рано зілля копала” (1909), „Земля” (1910), „Через кладку” (1912), „За ситуаціями” (1914), „Апостол Черні” (1926), основні проблеми яких - емансипація жінки, культ сильної жіночої особистости, аристократичного характеру. У пізніх творах (особливо „Земля”), Кобилянська звертається й до селянського життя, змальовуючи владу землі й природи над людиною. 

Кобринський Володимир (1873 - 1958), громадський культурний діяч Коломийщини, основник (1926) і довголітній директор музею Гуцульщини (з 1927 р.) в Коломиї (нині - державний музей народного мистецтва „Гуцульщина”); праця про мосяжні вироби Гуцульщини.

Кобринська Наталія (1851 - 1920), письменниця і піонерка Українського жіночого руху в Галичині, організувала „Товариство руських женщин у Станиславові”; 1887 - видала альманах „Перший Вінок”; 1891 р. скликала в Стрию перше жіноче віче, на якому висунула справу дитячих садків; 1893 р. почала видавати другий альманах „Наша Доля”. Жіноча доля була темою й оповідань Кобринської: „Пані Шумінська”, „Задля кусника хліба” (1884), „Ядзя і Катруся” (1893), в яких вона виявила значний літературний хист. Темою пізніших оповідань були народні вірування („Судільниці”, „Рожа”, „Чортище”) і перша світова війна („Каліка”, „Свічка горить”, „На цвинтарі”). Крім того, Кобринській належить ряд публіцистичних статей, присвячених жіночому рухові.

Ковалів Степан (1848-1920), письменник родом з Дрогобиччини; оповідання з життя бориславських робітників: „Громадські промисловці” (1899), „Образки з галицької Каліфорнії” (1913); автор оповідань для дітей старшого віку - „Чародійна скрипка” (1910), „В останній лавці” (1911) й ін. Літературний псевдонім - Степан П’ятка.

Козловський Всеволод ( 1877-), громадський діяч родом з східного Поділля, бібліотекознавець, секретар першого українського щоденника в Києві „Громадська Думка” (1906), згодом на еміграції у Львові; 1914 - 17 секретар Союзу Визволення України, 1918 - секретар українського посольства в Берліні. Повернувшись в Україну, працював у Всенародній Бібліотеці України, в 1930-х рр. переїхав до Алма-Ати в Казахстан. 

Кокорудз Ілля (1857-1933), педагог, класичний філолог і україніст, дійсний член НТШ; 1911 - 27 директор академічної гімназії у Львові, пізніше голова товариства „Рідна Школа” і його добродій („Фундація Іллі й Іванни Кокорудз”); розвідки і статті з класичної культури, педагогіки й історичної української літератури (про Шевченкове „Посланіє”, М. Шашкевича, О. Огоновського, старо-українські законодавчі пам’ятки та ін.).

Колесса Олександр (1867 - 1945), брат Філарета, мовознавець й історик літератури, громадський і політичний діяч, дійсний член НТШ (з 1899), доцент (з 1895) і професор (1898 - 1918) Львівського Університету, один з засновників УВУ, його професор, перший і кількаразовий ректор, професор Карлового Університету в Празі (1923 - 39). В 1907 - 18 рр. посол до австрійського парламенту, де боронив українські права в справах шкільництва і університету; один з засновників і заступник голови Загально-Української Культурної Ради у Відні; 1921 голова дипломатичної місії ЗУНР в Римі. Як історик літератури Колесса досліджував українсько-польські літературні взаємини - „Українські народні пісні в поезіях В. Залєського” (1892), „Шевченко і Міцкєвич” (1894), творчість Ю. Федьковича, а також загальні проблеми українського літературознавства - „Погляд на сучасний стан історичних розслідів української літератури” (1901) й ін. 

Колесса Філарет (1871-1947), брат Олександра, музикознавець-фольклорист, етнограф і композитор, дійсний член НТШ (з 1909) і ВУАН (з 1929); з 1939 професор Львівського Державного Університету ім. І. Франка, з 1940 керівник Львівського відділу Інституту Мистецтвознавства, Фольклору і Етнографії АН УРСР і директор Львівського Державного Етнографічного Музею. Праці про походження і розвиток української народної творчости, зокрема українських народних дум, у яких відстоює погляд про народне походження дум, та ритміку і мелодику народних пісень і дум: „Огляд українсько-руської народної поезії” (1905), „Ритміка українських народних пісень” (1906-07), „Мелодії українських народних дум” (1910-13), „Варіанти мелодій українських народних дум, їх характеристика і групованє” (1913), „Про генезу українських народних дум” (1921), „Українська усна словесність” (1938) й ін.; автор хорових творів „Вулиця”, „Обжинки”, „Гагілки”, „Шкільного співаника” й ін.

Кониський Олександр (1836-1900), публіцист і громадський діяч, родом з Чернігівщини, друкуватися почав у „Черниговском Листке” (1858). У Полтаві брав активну участь в організації недільних шкіл і писав для них підручники, виступаючи одночасно в пресі на церковні теми. У Києві як член міської ради, він домагався введення у школі української мови. Кониський був одним з фундаторів Товариства імені Т. Шевченка у Львові. Головні твори: „Хвора душа”, „Старці”, „За кригою”, „Юрій Горовенко”та інш.

Кордуба Мирон (1876-1948), історик, студіював у Віденському Університеті, пізніше у Львівському де був учнем Грушевського.Учитель гімназій у Львові та Чернівцях, 1925- 1939 професор Варшавського університету, дійсний член НТШ.   Автор праць з історії й історичної географії старої і середньовічної України („Перша держава слов’янська”), автор численних праць з української історіографії, географічно-статистичних праць („Історія Холмщини і Підляшшя”, 1941).

Коренець Денис (1875 - 1946), педагог, кооператор і історик, од ин зпіонерів українського фахового шкільництва; директор української торгової школи товариства „Просвіта” у Львові (1917 - 1934), довголітній директор Спілки для господарства і торгівлі у Перемишлі й Львові, голова і член управління різних господарств і освітніх установ. Писав на історичні, економічні і освітні теми: „Наше фахове шкільництво”, „Повстання Мартина Пушкаря”.

Коробка Микола (1872 - 1921), історик літератури і етнограф родом з Волині, один із засновників Товариства дослідників Волині; працював перекладачем в Росії. В підручнику „Опыт обзора истории русской словесности”, багато місця присвячено українській народній поезії

Косачі- загальнознана в Україні родина, з якої вийшла Леся Українка (Косач-Квітка Лариса); Олена Пчілка (мати Лесі- Ольга Косач); Косач Михайло (1869 - 1903), літературний псевдонім М. Обачний, брат Лесі Українки, математик; оповідання „Різдво під Хрестом Полудневим” й ін.; Косач Олена (по чоловікові Тесленко-Приходько, 1845 - 1928), тітка Лесі Українки, громадська діячка і письменниця; Косач Юрій (  1909-1990), поет, белетрист і драматург, небіж Лесі Українки; Косач-Борисова Ісидора (1888-1980), дочка Олени Пчілки, сестра Лесі Українки, вчений агроном; Косач-Кривинюк Ольга (1877 - 1945) сестра Лесі Українки, лікар, громадська діячка, авторка спогадів про Л. Українку.

Коцовський Володимир (псевдонім Корженко) (1860 - 1921), директор учительської семінарії в Сокалі й літературознавець, спрівробітник „Зорі” і „Діла”, дійсний член НТШ; „Життя і значення М. Шашкевича”, „Історично-літературні замітки до Слова о полку Ігореві” та ін.; писав поезії.

Коцюбинський Михайло (1864-1913), один з найвизначніших українських письменників кінця 19 - поч. 20 в. Під впливом української класики у Коцюбинського рано проявилася національна свідомість і бажання працювати для народу. До 1897 р. працював в філоксерній комісії. Потім деякий час був співробітником житомирської газети „Волинь”, а з 1898 р. оселився в Чернігові де й прожив до кінця життя, працюючи земським статистиком. У Галичині ж друкувалися і перші його твори в журналах, а потім і окремими збірками: „У путах шайтана” (1899), „По-людському” (1900) та ін. Вершинними з мистецького погляду творами Коцюбинського є „Intermezzo” (1908), повість “Fata morgana”(1903-1910), повість з життя гуцулів “Тіні забутих предків”(1911) та багато інш.

Кошовий Василь (бл. 1870 - бл. 1914), земський статистик у Полтаві, згодом у Житомирі і Києві; до 1905 діяч Полтавської Вільної Громади РУП, пізніше член Української Демократичної Партії; розвідка „Національно-територіальні межі України” (ЛНВ, 1907).

Кревецький Іван (1883 - 1940), історик родом з Галичини, дійсний член НТШ, довголітній директор бібліотеки НТШ у Львові, редактор журналу „Наша школа” у Львові , урядового органу ЗУНР „Республіка” в Станиславові (1919), історичного місячника „Стара Україна” у Львові. Близько 40 праць, друкованих перекладів у ЗНТШ, присвячених історії Галичини в середині. 19 в., історії української преси, та ін. 

Кримський Агатангел (1871 - 1941), визначний український орієнталіст, письменник,  історик української мови й літератури, дослідник фольклору, дійсний член ВУАН і НТШ. Родом з Володимира Волинського середню освіту дістав в Колегії П. Галагана, вищу на Історико-Філологічному факультеті Московського Університету та в Лазаревському Інституті Східних Мов у Москві, в якому був з 1898 р. доцентом, з 1900 до 1918 професором арабської філології й історії Сходу; в 1896 - 98 студіював у Сирії. 1918 р. повернувся до Києва, де став одним з організаторів ВУАН і її першим неодмінним секретарем, фактично керівником, поклавши багато зусиль для розбудови ВУАН і особливо її Історико-Філологічного Відділу. Кримський брав активну участь в упорядкуванні української літературної мови й правопису, був редактором першого тому „Академії словника” (1924). Як письменник відомий своїми поезіями на орієнтальні теми - три збірки „Пальмове гілля” (1901, 1908, 1922), романом „Андрій Лаговський” (1895 - 1905). Кримському належить чимало праць з літературознавства, серед них „Розвідки, статті й замітки” (1928).

Крип’якевич Іван ( 1886-1967), історик родом із Львова, дійсний член НТШ (з 1911), довголітній директор його Історико-Філософської Секції, дійсний член АН УРСР (з 1958), викладач історії в гімназіях Галичини (1909 - 39), приват-доцент Кам’янець-Подільського Університету (1919), професор Львівського Університету (з 1939), директор Інституту Суспільних Наук АН УРСР (1953). Почавши наукову діяльність під керівництвом М. Грушевського, досліджував спочатку соціально-економічну й культурну історію Галичини 16 - 17 вв., але незабаром перейшов до студій над історією Козаччини й Хмельниччини, яким присвячені його головніші праці.

Крушельницький Антін (1878 - 1935), письменник, педагог і політично-громадський діяч, за студентських часів активний у групі „Молода Україна” у Львові, згодом учитель і директор середніх шкіл, визначний член Української Радикальної Партії, в 1919 р. міністр освіти УНР; в 1929 - 33 рр. редактор радянофільських журналів „Нові шляхи” і „Критика”; 1934 виїхав з родиною до УРСР, де незабаром всі були зліквідовані або заслані. 

Крушельницька Соломія (1873-1952), світової слави співачка, драматичне сопрано, родом з Бучацького повіту; закінчила консерваторію у Львові, згодом студіювала на сцені львівської опери; з 1895 виступала в усіх великих операх Європи і Південної Америки. Виконувала також українські народні пісні під власний акомпанемент; в 1945 - 52 професор консерваторії ім. М. Лисенка у Львові. Померла і похована у Львові.

Куїловський-Сас Юліян (1826-1900), церковний діяч; 1890 - єпископський помічник у Перемишлі, 1891-98 станіславівський єпископ, 1899-1900 галицький митрополит.

Кулачковський Олександр (1865-1929), правник, 22 р. редагував українське видання австрійського „Вісника державних законів”, засновник українського товариства „Родина” у Відні.

Куліш Пантелеймон (1819-97), письменник історик, етнограф, літературний критик, публіцист і громадський діяч. Вчителював у Луцьку (1842) та Києві (1843-45), де зблизився з гуртком молодих українських діячів, які утворили Кирило-Мефодіївське товариство. В 1861-1862 рр. Разом з В.Білозерським видавав журнал „Основа”, де вмістив кілька своїх історичних та літературних творів („Історія України з найдавніших часів”, „Хмельнищина”, „Виговщина”), друкувався у галицьких виданнях - „Вечерниці”, „Мета”, „Нива”.  

 Кулішева- йдеться про Ганну Барвінок (літературний псевдонім дружини П. Куліша, нар. Білозерської) -1828-1911, українську письменницю, авторку оповідань з народного життя.

Лавров Петро Олексійович (1856-1929), філолог-славіст, праці з ранньої історії слов’янської писемності, історії слов’янських літератур, слов’янському мовознавству.

Ламанський Володимир (1833-1914), російський історик, академік Петербурзької АН. Слов’янофіл і панславіст. Праці з історії слов’янської філології, палеографії, етнографії.

Левицький Кость (1859-1941), адвокат і публіцист, найвизначніший політичний діяч Галичини кін.ХІХ- першої пол. ХХ ст., діяч і почесний член НТШ і „Просвіти”, співзасновник і провідний діяч багатьох політичних, культурних і економічних установ. 1899 співзасновник Української Національної Демократичної Партії. 1914 р. очолив Українську Головну Раду у Львові, а згодом Загальну Українську Раду у Відні, в листопаді 1918р. став першим головою уряду ЗУНР. Був головою Союзу Українських Адвокатів і редактором журналу „Життя і право” у Львові у 1935-1939 рр. Автор праць і статей.

Левицький Євген (1870-1925), публіцист, громадсько-політичний діяч: організатор студентства (президент всеслов’янського конгресу у Відні 1892 р.), один з піонерів робочого руху в Галичині, один із засновників радикальної, а пізніше націонал-демократичної партії. Співавтор перших програм обох партій, співредактор „Народу”, редактор „Будучности” 1899р., „Свободи” 1901 р., „Діла” 1903 р.; посол до австрійського парламенту з 1907 р.; член Національної Ради ЗУНР; за першої світової війни діяв як відпоручник СВУ в Німеччині; 1919 - 20 посол ЗУНР у Берліні й Празі; автор розвідок українською та німецькою мовами .

Лепкий Богдан (1872-1941), письменник і літературознавець, дійсний член НТШ, родом з галицького Поділля; студіював у Віденському та Львівському університетах, з 1895 р. учитель гімназії у Бережанах, у 1899-1914 рр. у Кракові; член „Молодої музи”. З 1926 р. викладач, згодом професор української літератури в Краківському Університеті. 1938-1939 рр. член польського сенату у Варшаві. Друкуватися почав з 1895 р. Найвідомішими творами є „Стрічки”, „Мазепа”, Переклав „Слово о полку Ігореві” на українську та польську мови, описи М.Коцюбинського та поезії     Т. Шевченка на польську мову.

Лепкий Данило (1858-1912), українсько-католицький священик, письменник та етнограф, (псевдонім - Сава Сливич); оповідання „Повінь”, „Чужа кривда не гріє”, „Василько, князь Теребовельський”, „Селянська дитина” тощо. Статті про народні вірування та звичаї (надруковані в журналі „Зоря”).

Лесєвич Володимир (1837-1905), філософ і громадський діяч, діючий член НТШ, з українського старшинського роду на Полтавщині, з фаху військовий інженер, служив на Кавказі, й закінчив Академію Генерального Штабу в Петербурзі, після чого вийшов у відставку й присвятив себе філософії й літературі. Був засланий до Сибіру (1879-1881) і пізніше зазнав адміністративних репресій. 

Ліпинський В’ячеслав (1882-1931), історик, соціолог, політик, публіцист, дійсний член НТШ. 1917 р. взяв участь у організації  Української Демократичної Хліборобської Партії і опрацював для неї програму. За гетьманату став послом України у Відні і залишився на цьому посту й за ЗУНР. 1920 р. вийшла його монографія „Україна на переломі 1657-1659”. За його ініціативи була створена політична організація Український Союз Хліборобів-Державників. Найвідомішими працями його є „Релігія і Церква в історії України”, „Листи до братів-хліборобів” тощо.

Лисенко Микола (1842-1912), видатний композитор, музичний етнограф, диригент, піаніст і громадський діяч, 1860 р. студіював у Харківському, а згодом і Київському університетах, після закінчення отримав звання кандидата природничих наук. 1904 р. відкрив власну Музично-Драматичну Школу. Особливо важливе місце серед композиторських творів займають „Музика к Кобзарю”, „Гайдамаки”, в оперовій творчості варто відзначити „Наталку Полтавку”, оперету „Енеїда”, оперу „Різдвяна ніч”, „Тарас Бульба” тощо. Його твори  вийшли  в 20 тт. у Києві 1950-1959.

Лозинський Михайло (1880-1937), правник, публіцист і політичний діяч; довголітній співавтор і співредактор „Діла”; з березня 1919 - товариш секретаря закордонних справ ЗОУНР і член делегації для ведення переговорів у справі українсько-польського перемир’я та на Мирову Конференцію у Парижі; 1921-1927 рр. професор міжнародного права УВУ в Празі, згодом керівник кафедри права Інституту Народного Господарства в Харкові. У 1930 р. заарештований, помер на засланні на Південному Уралі. 

Лопатинський Лев (1868-1914), брат Дем’яна, актор, драматург і публіцист, закінчив драматичну школу у Відні, 1892 - 1898 в театрі „Руської Бесіди” у Львові на головних ролях у драмах і комедіях; створив сальонові образи („Честь Зудермана”); 1898 - 1907 співавтор „Руслана”; згодом адвокат у Самборі. П’єси: „До Бразилії”, „”Сіль землі , „Конкурс на мужа”, „Пожар”, „Спокуса”. 

Лотоцький Лев (1850 - 1926), педагог і письменник родом з Бережанщини; друкувався з кінця 1890-х рр. у „ЛНВ”, „Ділі” та інших галичанських виданнях: збірник новель „Горицвіт”, оповідання „Сила молитви”, поезії, комедії та інше.

Лотоцький Олександр (1870-1939), визначний громадський і політичний діяч, письменник, публіцист і науковець, дійсний член НТШ, УНТК та інших наукових установ, урядовець державного контролю спочатку у Києві, а потім у Петербурзі; голова Української Національної Ради в Петрограді, з травня 1917 р. губернаторський комісар на окупованих російськими військами Буковини і Покуття, потім з вересня до листопада генеральний писар у Генеральному Секретаріаті УЦР, міністр ісповідань Української Держави. З 1929 р. професор історії Православної Церкви Варшавського Університету, засновник і директор Українського Наукового Інституту у Варшаві.. 

Лучаківський Костянтин (1846-1912), галицький педагог, класичний філолог; шкільні підручники („Читанка”, 1892, „Взори поезії і прози”, 1894 та ін.), статті з класичної філології і української літератури.

Маковей Осип (1867-1925), письменник, літературний критик, журналіст і громадський діяч родом з Яворова. 1893 р. закінчив Львівський університет, потім був редактором „Зорі” і газети „Буковина” та співавтором „Діла”, „Руслана”. З 1899 р. був учителем української мови та літератури в учительській семінарії Чернівців, Львова, директор семінарії у Заліщиках, де й помер. 

Максимович Михайло (1804-1873), історик, філолог, етнограф, ботанік, поет. 1834 р. у відкритому тоді Київському Університеті дістав професуру російської словесності і того ж року був обраний першим ректором університету. Через поганий стан здоров’я у 1845 р. пішов у відставку й решту свого життя присвятив виключно науково-літературній діяльності. Як фольклорист видав 1827 р. у Москві „Малоросийские песни”, потім „Украинские народные  песни”. Вивчав „Слово о полку Ігореві”, яке переклав українською мовою.

Макух Іван (1872-1946), адвокат, громадсько-політичний діяч, організатор „Січей”, один з провідних діячів Української Радикальної Партії у Галичині (член Головної Управи й голова 1930-1939), редактор її органу „Громадський Голос”; посол до галицького Сейму, член Національної Ради й секретар внутрішніх справ ЗУНР, у грудні 1919 р. головної Крайової Ради в Хмільнику на Поділлі, 1920 р. товариш міністра внутрішніх справ УНР, 1928-1935 член польського сенату. 

Маркевич Олексій (1847-1903), історик і громадський діяч. Родом з Прилуччини, приват-доцент, а згодом професор Новоросійського Університету, дійсний член НТШ. 

Мартович Лесь (1871-1916), письменник, за фахом адвокат. Літературну діяльність почав оповіданням „Нечитальник”; пізніше з’явилися збірки його оповідань: „Хитрий Панько”(1903), „Стрибожий дарунок”(1905) і повість „Забобон” (1917). Співвпрацював у „Ділі”, „Громадському голосі” та інших часописах та журналах.

Маркович Лев (1881-1930), громадський діяч на Волині, почесний член „Просвіти”, 1922-1928 член польського сенату. 

Матіїв Іван (1859-1928), педагог, шкільний інспектор при Крайовій Шкільній Раді у Львові, автор шкільних підручників з географії та історії.

 Модзалевський Вадим (1882-1920), історик, генеалог і архівіст, 1911-1917 рр. був директором музею української старовини та керівником справ і редактором видання Чернігівської Архівної Комісії; з 1918 р.- голова Архівно-Бібліотечного відділу Міністерства освіти, одночасно працював у УНТК і УАН. Він дав низку розвідок і монографій з політичного, соціального, економічної і культурної історії України-Гетьманщини.

Морачевська- Окуневська Софія (1865-1937), лікарка родом з Буковини, закінчила медичний факультет у Цюріху; була першою лікаркою у Австоро-Угорщні; практикувала у Цюріху й Франтішкових Лазнях (Чехія). Приятелювала з О.Кобилянською.. 

Мостович Прокіп (1863-1933), класичний філолог-педагог, учитель гімназії у Галичині, директор української гімназії у Коломиї, дослідник латинської стилістики; розвідки і статті з обсягу класичної філології, шкільні підручники.

Мочульський Михайло (1875-1940), літературознавець, критик і перекладач, дійсний член НТШ, працював правником. Досліди з історії нової української літератури, переклади В. Стефаника на польську мову, статті з етнографії тощо. 

Недільський Софрон (1857-1917), лексикограф і класичний філолог, учитель гімназії у Станіславові, перший директор української гімназії у Коломиї, співавтор з Є. Желехівським „Малорусько-німецького словаря” (1886).

Новаковський Петро (1859-1945), селянин, галицький громадсько-політичний діяч Перемищини, з 1912 р. в Канаді. 

Новицький Олександр (1862-1934), історик мистецтва, член Українського Наукового Товариства у Києві, дійсний член НТШ і УАН, був організатором ювілейної виставки малярських і графічних робіт Т.Шевченка (1911). З 1922р. у Києві очолив Всеукраїнський Археологічний Комітет при ВУАН і науково-дослідну кафедру малярства.

Озаркевич Євген (1861-1916), громадський діяч, лікар, дійсний член НТШ; під час медичних студій у Відні діяч студентського товариства „Січ”; працював лікарем у Боснії, Стрию, Рожнітові й Львові (з 1897). Засновник і директор „Народної лічниці”, перший голова Українського Лікарського Товариства (з1910) й редактор його ж журналу „Здоровлє”; організатор українського міщанства у Стрию і Львові, діяч товариства „Просвіта”. Наукові (з ділянки гігієни, курортології, української медичної термінології) і популярні праці; редактор „Лікарського збірника”, що його видавало НТШ.

Озаркевич Іван (1826-1903), громадський діяч, священик, батько Наталії Кобринської, посол до галицького сейму 1867-1876 і до австрійського парламенту 1873-1891; поміркований народовець, 1893 р. очолив 220-членну депутацію галицьких українців до австрійського цісаря із скаргою на галицьку адміністрацію. 

Окуневський Теофіл (1858-1937), адвокат, громадсько-політичний діяч Городенщини і Коломийщини, співзасновник Української Радикальної Партії, з 1899 р. член Української Націонал-Демократичної Партії; посол до австрійського парламенту у 1897-1900 і 1907-1918 рр. та до галицького сейму (1889-1900 і 1913-1914); за ЗУНР член Української Національної Ради і комісар Городенщини. Оборонець у політичних процесах.

Олесницький Євген (1860-1917), визначний галицький громадсько-політичний діяч, адвокат, публіцист, економіст і перекладач, дійсний член НТШ. Діяч Народовецької, пізніше національно-демократичної партії - один з її засновників, посол до галицького сейму (1900-1910) і головного українського сеймового клубу, у 1907-1917 рр. посол до віденського парламенту; підтримував жваві зв’язки з Наддніпрянщиною; 1885-1990 рр. член редакції „Діла”. Один із найкращих галицьких адвокатів і промовців, оборонець у політичних процесах. 

Онищук Антін (1885-193?), етнограф з Галичини, дослідник Гуцульщини і українського гончарства; до 1914 р. співробітник етнографічної Комісії НТШ у Львові; у 1920-х рр. Кабінету етнології ім. Ф. Вовка при ВУАН і Всеукраїнського історичного музею у Києві; засланий у 1934 р.

Островський Володимир (1891-1944), журналіст, громадський діяч і педагог, родом з Холмщини. До 1915 р. народний учитель на Холмщині і у Варшаві та редактор тижневика „Холмська Русь”; у 1919 р. редактор газети „Шлях” у Вінниці, у 1921-1922 рр. співредактор щоденника „Українська трибуна”. Автор оповідань і повістей з життя Холмщини й Волині, популярних наукових розвідок і шкільних підручників.

Охрімович Володимир (1870-1931), адвокат, громадсько-політичний діяч, учений, журналіст, дійсний член НТШ, голова його Статистичної Комісії, член-кореспондент Петербурзької Академії Наук, професор Українського Таємного Університету у Львові й декан правничого факультету (1920 - 1925). Замолоду член Русько-Української Радикальної Партії, співробітник журналу „Народ” і „Життя і Слово”, згодом один із засновників Національно-Демократичної Партії, редактор „Діла”. 1907 - 1908 посол до австрійського парламенту, 1915 - 1917 рр. заложник у Сибіру. По поверненню до Львова 1918 р. член Української Національної Ради, згодом чільний член Української Народної Трудової Партії, 1923 р. її голова, 1925 р. в УНДО. Залишив низьку наукових дослідів з етнології і етнографії („Значение малоруских свадебных обрядов и песен в истории развития семъи” тощо).      

Павлик Михайло (1853-1915), громадсько-політичний діяч у Галичині, письменник, публіцист, один з засновників Української Радикальної Партії і її голова з 1899 р., дійсний член НТШ. Як студент Львівського університету, разом з І. Франком був членом Академічного кружка і співробітником його органу „Друг”, пізніше став прихильником ідей М. Драгоманова і був речником його ідей аж до смерті. Разом з І. Франком редагував місячник „Громадський Друг” і збірник „Дзвін” та „Молот”. Писав оповідання і повісті та перекладав з російської та польської літератур, але найбільше часу віддавав журналістиці. 

Панькевич Іван (1887-1958), мовознавець, педагог, етнограф і громадський діяч Закарпаття; дійсний член НТШ, студіював у Львові, Відні і Москві. У 1914-1918 рр. викладач Тересіянської консулярної академії у Відні, з 1919 р. у гімназіях в Ужгороді і Перечині, з 1939 р. у Празі - доцент УВУ й професор Празького Університету. Як історик досліджував фонетику і морфологію Пандектів Антиоха 1307 р., учительного Ладомирівського євангелія 17 ст., граматики А. Коцака 18 ст., грамот тощо; як етнограф збирав закарпатські колядки, пісні тощо. Співзасновник товариства „Просвіта” в Ужгороді, редактор її „Наукових збірників” та журналів  „Учитель”, „Вінок” тощо.

Паньківський  Кость (1855-1915), галицький громадський діяч, економіст, видавець, член товариства “Січ”, адміністратор і редактор відділу новин щоденника “Діло”, член управ т-ва “Просвіта”,”Руська Бесіда”, член-засновник НТШ; один з піонерів галицької кооперації. 

Паньківська Йосипа (1866-1934), педагог і громадська діячка у Львові, родом з Яворова. Дружина Костя П.; довголітня вчителька і вихователька у Львові; член- засновник НТШ, співзасновник і касир Товариства Вакаційних Осель, співробітник Горожанського Комітету у Львові (1919-1920), Товариства Допомоги Емігрантам з Великої України тощо.   

Пастернак Іван (1876-1943), громадський діяч, піонер українського національного відродження на Підляшші,  народний учитель. У 1922-1928 рр. член польського сенату, в 1923-1927 рр. голова товариства „Рідна Хата” у Холмі; під час другої світової війни перший голова Українського Допомогового Комітету і Надзірної Ради Підляського Союзу українських кооперативів у Білій. 

Пежанський Григорій (1860-1925), інженер-архітектор на державній службі і громадський діяч, один із засновників Українського Технічного Товариства, член Кураторії Народного Дому і Ставропігійського Інституту у Львові. Будував багато державних об’єктів у Львові і в провінції. Був дорадником при будові будинків українських установ у Львові і численних Народних домів, шкіл і церков.

Пелехін Павло (1842-1917), український хірург, народився у Петербурзі; з1868 р. адьюнкт-професор Воєннно-Медичної Академії у Петербурзі з 1877-1889 її професор. Опублікував близько 30 праць з питань хірургії. У 1898 р. він передав НТШ у Львові 90 тис. австрійських корон на фонд будівництва майбутнього медичного факультету Українського Університету та підготування професури для нього. За ці гроші НТШ купило будинок на вул. Чернецького.

Перетц  Володимир (1870-1935), філолог , історик української та російської літератури родом з Петербургу, дійсний член НТШ з 1908 р., Петербурзької Академії Наук з 1914 р., почесний член Російського Бібліографічного Товариства, з 1915 діючий член УАН з 1919 р. Закінчив Петербурзький Університет, залишившись у ньому приват-доцентом 1896-1903 рр. Пізніше до 1914 р. - професор Київського Університету, голова філологічної секції Українського Наукового Товариства у Києві. 

Петрушевич Іван (1875-1950), кооперативний і громадський діяч, під час студій в Англії ознайомився з кооперацією і став піонером кооперативного руху в Галичині. Співробітничав з “ЛНВ” і Українською Видавничою Спілкою. 1913р. виїхав до Канади. 1920-1923рр.-секретар дипломатичної місії ЗУНР у Лондоні, згодом переїхав у Каліфорнію.

Пипін Олександр (1833-1904), визначний російський історик літератури і фольклорист культурно-історичної школи, дійсний член Петербурзької АН і НТШ. У багатьох працях є матеріали до історії української літератури й етнографії: „Очерк литературной истории старинных повестей и сказок русских”, спільно з В. Спасовичем „История славянских литератур”. Крім того статті про російські твори Т. Шевченка, відгуки на праці з історії української літератури тощо. 

Прохаска Антін (1852-1930), польський історик родом з Галичини, дослідник литовсько-польської історії 14-15 ст., видавець історичних джерел. Праці про короля Ягайла, Великого князя Вітовта, історію унії тощо.

Пулюй Іван (1845-1918), визначний фізик і електротехнік, винахідник і громадський діяч, викладач австрійської Військової академії мореплавства, доцент Віденського Університету, професор і ректор Празького Політехнічного Інституту. Автор бл. 50 наукових праць, був знавцем стародавніх мов, у співавторстві з П.Кулішем та І. Нечуй- Левицьким переклав з давньоєврейської “Псалтир” та з давньогрецької “Євангеліє”.

Пшибишевський С. - польський письменник з плеяди “Молода Польща”.

Раковський Іван (1874-1949), антрополог і зоолог, педагог і громадський діяч. Під час студій у Львівському Університеті брав жваву участь у студентському житті і був першим головою Академічної Громади, учителював у гімназіях у Коломиї та Львові. У 1904-1906 під керівництвом Ф. Вовка проводив антропологічні поміри в Карпатах і продовжував їх на Поділлі. У 1921-1925 рр. один із організаторів і професорів зоології і антропології у Львівському (таємному) Університеті. Почесний член НТШ,  з 1934 р. його голова. Понад 20 наукових праць у галузі зоології і антропології, популярні наукові праці та шкільні підручники з природознавства. Був головним редактором „Української Загальної Енциклопедії”; діяльний у товариствах „Рідна Школа”, „Просвіта”, „Відродження”.

Ремез Олекса, актор у театрі „Руська Бесіда” 1906-1909 у Львові, в 1910-1912 рр. помічник режисера (Г. Ходкевича, згодом Л. Курбаса) і адміністратор „Гуцульського театру”, організованого в     с. Красноїлі, з яким у 1911-1912 рр. відбув два турне по Галичині і Буковині.

Роздольський Осип (1872-1945), етнограф, класичний філолог і перекладач, дійсний член НТШ. Працював учителем у гімназіях Коломиї, Перемишля, Львова. Він збирач і дослідник української народної музики, записав у 1900-1936 рр. 3000 народних пісень з мелодіями. Співпрацював з І. Франком, В. Гнатюком, Ф. Колессою. Зібрані ним матеріали були опубліковані в „Етнографічному Збірнику” НТШ: „Галицько-руські  народні казки”, „Галицькі народні новели”. 

Романович Наталя (1884-1933), письменниця із Сквири, 1903-1906 жила у Львові, де познайомилася з І.Франком і почала друкувати оповідання в “ЛНВ”, зокрема трилогію “Мандрівниця”, подорожні записки з Галичини (1917-18).

Рондяк Петро (1873-1944), суддя, родом з Самбірщини, з 1918р. адвокат у Косові, організатор культурного і  кооперативного життя Косівщини (голова філії ”Просвіти”, засновник Народного Дому ), член  ЦК УНДО. 

Руданський Степан (1834-1873), поет родом з Поділля, вчився у Кам’янець-Подільській Духовній Семінарії, вступив до Медико-Хірургічної Академії у Петербурзі, по закінченні якої до кінця життя працював  лікарем у Ялті. Вірші почав писати ще в семінарії („Розбійник”, „Вечорниці”, „Упир”, „Розмай”). Друкуватися почав з 1859 р. у Петербурзі, де зблизився з гуртком українських письменників, що готував журнал „Основа”. Автор історичних поем „Віщий Олег”, „Мазепа”, „Павло Полуботок”, „Апостол”. Невмирущу славу здобув собі як автор „Співомовок” - менших і більших гумористичних віршів, жартів, приказок і сміховинок. Займався перекладами („Слово о полку Ігоревім”, Гомерова „Іліада”, Вергілієва „Енеїда”, „Сни” Гейне тощо)

Рудницький Степан (1877-1937), визначний географ. Студіював історію і географію в університетах Львова і Відня; у 1902-1909 рр. гімназійний учитель у Тернополі і Львові, з 1901 р. доцент географії у Львівському Університеті, з 1901 р. дійсний член НТШ. У 1914-1921 рр. жив у Відні, допомагав Союзові Визволення України і Українській Парламентарній Репрезентації, далі був експертом уряду ЗОУНР і одним з організаторів УВУ. Допомагав товариству „Просвіта” в Ужгороді. З 1927 р. переїхав до УССР, до Києва та Харкова, де очолив організований ним Український Науково-Дослідний Інститут Географії і Картографії й редагував його „Записки”. 

Савицький Омелян  (1845-1921), педагог родом з Калущини (Галичина), учитель Академічної Гімназії у Львові і директор гімназії у Тернополі (1907-1912). Перші в Галичині підручники з математики і фізики для гімназій (переклади з польської і німецької), написані українською народною мовою; статті у галузі фізики і природознавства.

Савчак Дем’ян  (1882-1957),  громадський діяч, за фахом суддя.  Посол до галицького сейму і член Крайового Відділу 1889-1901, член Народного Комітету Національно-Демократичної партії. 

Сигаревич Дмитро (1868-1914), педагог і громадський діяч, родом з Волині; по закінченні Новоросійського Університету - учитель гімназії в Одесі (до 1907), згодом директор Комерційної Школи в Олександрівському (нині Запоріжжя). Активний діяч Одеської громади, за дорученням якої був у зв’язках з Галичиною. Автор нарисів про українську народну творчість, зокрема про думи. 

Сіцинський Юхим (1859 - 1937), історик, археолог і культурно-громадський діяч Поділля, православний священик, дійсний член НТШ; засновник і директор історико-археологічного музею з його бібліотекою (1890 - 1922), співзасновник „Просвіти”. Чисельні праці Сіцінського стосуються історії, археології і мистецтва (зокрема архітектури Поділля). Важливіші з них - „Бакота - древняя столица Понизья” (1889), „Материалы для истории монастырей Подольськой епархии” (1891), „Археологическая карта Подольской губернии” (1901). 

Стебницький Петро (1862-1923), громадський і політичний діяч, письменник і публіцист, родом з Київщини. По закінченню фізико - математичного факультету Київського Університету (1886) працював у Петербурзі на різних урядових посадах (голова у Міністерстві Фінансів і у Торгівельно - Телеграфному Агентстві), писав на економічні теми у „Вестнике Финансов”, „Русском Экономическом Обозрении” та ін. Незабаром Стебницький став одним з керівних діячів української Громади в Петербурзі: організатор громади ТУП та ін. З 1919 керівник постійної Комісії біографічного словника при ВУАН. Помер і похований у Києві.  

Стефаник Василь (1871-1936), видатний український письменник. Учився в Коломийській гімназії (з 1883), потім у Дрогобицькій, по закінченні якої вступив на медичний факультет Краківського Університету (1892).  Перші літературні спроби припадають на роки навчання у гімназії -це новели з життя покутського села. Справжню відомість принесли збірки “Камінний хрест” (1900),“Дорога” (1901), “Моє слово” (1905). Активно діяв і в сфері громадського життя: засновував читальні “Просвіти”, як член Радикальної партії виголошував промови на зборах. 1908-1918рр. працював послом австрійського парламенту, виступав оборонцем селян.

Стешенко Іван (1873-1918), громадський і політичний діяч, педагог, літературний знавець і письменник перекладач. По закінченні історико - філологічного факультету Київського Університету (1896) викладав у Київський жіночій гімназії, але вже 1897 р. заарештований і висланий з Києва, куди знов повертається у 1907 р. Стешенко був членом Старої Громади, УСДРП і ТУП, Товариства Нестора - Літописця, у Києві діючий член НТШ (з 1917). По вибуху революції 1917 р. організатор і голова Товариства Шкільної Освіти, член Української Центральної Ради. Як генеральний секретар (з червня 1917) освіти (у січні - лютому 1918) здійснював українізацію шкільництва. 

Стороженко Микола (1836-1906), історик літератури, професор Московського Університету (з 1872), представник культурно-історичної школи в літературознавстві; його основні праці присвячені творчості В. Шекспіра. У галузі української літератури Стороженко найбільше уваги віддавав Т. Шевченкові („Первые четыре года ссылки Т. Шевченко”, 1888, „Новые материалы для биографии Шевченко”, 1889) та інші опубліковані  у „КСт.”. За редакцією І. Франка у Львові був виданий його „Нарис історії західноєвропейської літератури до кінця ХVІІІ в.” (1905).

Смаль-Стоцький Степан (1859-1936), мовознавець і педагог, визначний політично - громадський і культурний діяч Буковини, діючий член НТШ (з 1899), ВУАН (з 1918), голова студентського товариства „Союз” у Чернівцях (1879 - 1882), співзасновник товариства „Народний Дім”, „Руська Школа” та ін. 1892 - 1911 посол від національно - демократичної партії до буковинського сейму, 1911 - 1918 посол до віденського парламенту. Спільно з

 М.Васильком та ін. Смаль-Стоцький добивався рівноправності українців в адміністрації й політичному житті Буковини.      

Студинський Кирило (1868-1941), літературознавець і громадський діяч, дійсний член НТШ (з 1899) і ВУАН (з 1929). Вчився у Львівському та Віденському Університетах; після студій на дослідницькій працї в Берлінському Університеті; 1897-1899 рр. доцент Краківського Університету, 1900-1918 і 1939-1941 професор Львівського Університету. Один з керівних членів Християнсько-Суспільної Партії та співредактор її органу „Руслан”, 1916-1920 рр. голова Учительської Громади. Автор понад 500 праць переважно з літературознавства. 

Сумцов Микола (1854-1922),  видатний фольклорист, етнограф і літературознавець та громадський діяч, дійсний член НТШ, ВУАН, член-кор. Петербурзької АН. З 1888 професор Харківського Університету, з1887- голова Історико-Філологічного Товариства при університеті, завідував Етнографічним Музеєм при ньому.  Автор бл. 800 наукових праць з фольклористики, етнографії, історії української літератури, історії образотворчого мистецтва. 

Сушко Олександр (1880 - 1966), історик, журналіст і громадський діяч, родом з Галичини; гімназійний учитель у Львові і автор праць з історії Церкви 16 в. 1912 - 1919 у  Вінніпезі (Канада), редактор газети „Канадський Русин” і видавець - редактор науково - літературного журналу „Україна”, організатор першого загального з’їзду українців Манітоби (1915). Пізніше в Чикаго, де був деякий час викладачем історії слов’янських народів у Чикагському Університеті.   

Тимченко Євген (1866-1948), мовознавець-україніст, перекладач; дійсний член НТШ і Українського Наукового Товариства у Києві, член-кореспондент АН СРСР; член Київської Старої Громади. З 1918 р. Голова Постійної Комісії для складання історичного словника української мови АН. Головні мовознавчі праці: „Русско-малорусский словарь”, „Українська граматика”,  тощо.  Твором його життя був Історичний словник української мови. 

Томашівський Степан (1875-1930), історик, публіцист і політик, дійсний член НТШ, закінчив Львівський Університет. 1900-1910 рр. Вчителював у гімназіях Бережан і Львова, з 1910 р. - доцент історії Австрії у Львівському Університеті. 1914-1918 рр. член Бойової Управи Українських Січових Стрільців, 1919 р. - радник делегації ЗУНР на мировій конференції у Парижі, 1921-1925 рр. - у Берліні, 1926 р. Вчителював у Львові, 1928 р. доцент історії України у Краківському Університеті. 

Трильовський Кирило (1864-1941), громадсько-політичний діяч, основоположник і один з керівників Української Радикальної Партії, творець січового руху. Адвокат. Журналіст і видавець. 1900 р. заснував у с. Заваллі перше руханково -пожежне товариство „Січ”; з 1908 р. - він голова Січового Комітету, 1912 р. - генеральний отаман об’єднання „Січей” - Українського Січового Комітету, при якому у 1913 р. було засновано організацію Українських Січових Стрільців. У 1907-1908 рр. - посол до австрійського парламенту. По вибуху війни 1914 р. - голова Бойової Управи УСС і член Загальної Української Ради, 1918 р. - голова Української Національної Ради ЗУНР. Редагував місячник „Зоря” і двотижневик „Хлопська Правда”, був довголітнім кореспондентом газет „Свобода” і „Народне Слово” у ЗДА.

Труш Іван (1869-1941), визначний маляр-імпресіоніст, майстер пейзажу і портретист, мистецький критик і організатор мистецького життя в Галичині; 1891- 1897 рр. - навчався у краківській Школі Мистецтв. З 1898 р. У Львові, де включився в українське мистецьке і громадське життя, зв’язався з НТШ. Ініціював і організував перші мистецькі професійні товариства в Галичині: Товариство для розвитку руської штуки та його три виставки, Товариство прихильників української літератури і штуки і його першу виставку. У 1905 р. видав перший український мистецький журнал „Артистичний вісник”. В численній мистецькій спадщині понад 6 тис. творів. Перша виставка відбулась у Львові 1899 р.

Федькович Осип Юрій (1834-1888), видатний письменник романтичного напряму. 1872-1873 рр. працював як редактор видання „Просвіти” і театру „Руська Бесіда”. Останні роки провів у Чернівцях, де був редактором газети „Буковина”. Обраний почесним членом НТШ. У поетичній творчості збірки „Поезії” (1862), „Поезії” (1862-1867), „Дикі думки” тощо. Серед прозової творчості варто виділити оповідання „Люба-Згуба”, „Серце не навчити”, „Дністрові кручі”, „Побратим”, комедію „Так вам треба”, історичну трагедію „Хмельницький”.

Федюшка -див. Євшан.

Філевич Іван (1856-1913), російський історик, професор Варшавського Університету; праці з історії старої України, зокрема Галичини і Закарпаття, серед інших: „Борьба Польши и Литвы-Руси за галицко-владимирское наследие”, „Очерк Карпатской территории и населения” та інші.

Фльоринський Тимофій (1854-1919), славіст і візантолог російського походження, доцент кафедри Слов’янської Філології Київського Університету, викладач історії слов’янських літератур на Вищих  Жіночих Курсах у Києві, професор Київського Університету, декан історично-філософського факультету, заступник голови київського неослов’янофільського  і українофобського Слов’янського Добродійного Товариства, член Історичного Товариства ім.. Нестора Літописця при Київському Університеті, член-кореспондент Імператорської АН, почесний член Галицько-Російського Товариства. Головні наукові праці: ”Сборник статей по славяноведению”, „Лекции по славянскому языкознанию”, „Етнографіческая карта Западного Славянства и Западной Руси”.

Франко Андрій (1888-1912) - найстарший син І.Франка. Закінчив філософський факультет Львівського університету. Допо­магав батькові в письменницькій роботі (особливо при виданні приповідок). Готувався до докторату і написав працю «Григорій Ількевич як етнограф» // ЗНТШ.-1912.- Т. 109. Помер від епілепсії.

Франко Іван (1856-1916), письменник, один з найвизначніших духовних провідників України, вчений, громадсько-політичний діяч, публіцист. 1875 р. закінчив у Дрогобичі гімназію і розпочав студії з класичної філології й української мови та літератури у Львівському Університеті. Разом з М. Павликом засновує 1878 р. журнал „Громадський Друг”, який після конфіскації виходив під назвою „Дзвін” і „Молот”.  Був арештований тричі (1877, 1880, 1889). За підтримки М. Драгоманова стає співзасновником Русько-Української Радикальної Партії, разом з М. Павликом видає місячник „Народ”. 1894-1897 рр. разом з дружиною Ольгою видавав журнал „Життє і Слово”. Тісно співпрацював із НТШ (з 1899 р. став його дійсним членом). Працював також у Етнографічній Комісії, очолював Філологічну Секцію НТШ. Він був поетом, прозаїком, драматургом, критиком й істориком літератури. Перекладачем і видавцем. Серед поетичної творчості варто виділити поетичні збірки „Мій Ізмарагд”, „Із днів журби”, „В поті чола” тощо; серед прози заслуговують на увагу драма „Украдене щастя”, історична драма „Сон князя Святослава”, комедії „Рябина”, „Учитель”; наукові праці з мовознавства „Літературна мова і діялекти”, „Причинки до української ономастики” тощо.

Харкевич Едвард (1855-1913), галицький педагог, родом з Станіславова, заслужений директор Академічної Гімназії у Львові і засновник її філії; голова Українського Педагогічного Товариства (1896-1902), домігся заснування першої приватної української ви- ділової школи для дівчат ім.. Т. Шевченка у Львові (1898), дбав про допомогу незаможній молоді.

Хоткевич Гнат (1877-1938), визначний письменник, мистецтвознавець. Композитор, театральний і громадсько-політичний діяч. Об’їхав з концертами українських народних пісень у супроводі бандури усю Галичину і Буковину; у 1909 р. заснував у селі Красноїлля Гуцульський театр.. Заснував перший в Україні робітничий театр, з 1913 р. став редактором літературного журналу „Вісник культури і життя”. Написав „Підручник гри на бандурі”, уклав низку композицій „Байда”, „Буря на Чорному морі”, „Нечай” тощо. Варто відмітити такі його твори як оповідання „Блудний син”, „Різдвяний вечір”, повість „Камінна душа”.

Чайковський Андрій (1857-1935), письменник, громадський діяч, адвокат  у  Галичині родом з Самбора; діяч Національно-Демократичної Партії, згодом УНДП, один з організаторів УСС, поважний комісар ЗУНР у Самборі. 1883 закінчив Львівський Університет і працював адвокатом, був організатором товариств „Просвіти”, „Січі”, „Відродження” в Бережанах, Самборі, Коломиї. 1924 р. був головою Товариства письменників і журналістів у Львові. Його спогади: „Чорні рядки”, „Із судової залі”, „Образ гонору”, „Малолітній” тощо.

Черняхівський Олександр (1869-1930), лікар-гістолог родом з с. Мазепинці Васильківського повіту на Київщині, професор Медичного і Ветеринарно-Зоологічного інститутів, дійсний член НТШ; праці з гістології, ембріології і онкології; підсудний на процесі СВУ; дальша доля невідома.

Чикаленко Левко (1888-1965), громадсько-політичний діяч, археолог, дійсний член НТШ й Української Вільної Академії Наук. Діяч УСДРП, член Української Центральної Ради і Малої Ради; з 1920 р. в еміграції у Польщі, Празі, Франції, Німеччині. Брав участь у археологічних дослідах під керівництвом Ф. Вовка на Волині. Праці: „Нарис розвитку геометричного орнаменту палеолітичної доби”, „Техніка орнаментування керамічних виробів мізинських неолітичних селищ” тощо.

Шараневич Ісидор (1829-1901), галицький історик і громадський діяч та педагог, з 1871 р. доцент, з 1873 р. - професор Львівського Університету; дійсний член АН у Кракові, почесний директор Київського Університету; довголітній сеньйор Ставропігійсьго Інституту у Львові. Найвідоміша праця: „Історія Галицько-Володимирської Руси від найдавніших часів до року 1453”. 

Шептицький Андрій (1865-1944), видатний церковний, громадський і культурний діяч, митрополит галицький, архієпископ львівський і єпископ кам’янець-подільський. У  Кракові здобув докторські звання з богослов’я і  філософії. 1901 р. був членом галицького сейму і Палати Панів у Відні. За виступи в оборону незалежності України польський уряд при поверненні його до Львова заарештував його у 1923 р. і конфінував у Познані. За втручання папи Пія ХІ його звільнено. У 1905 р. заснував у Львові церковний музей,  у 1930 р. заснував громадсько-політичну організацію Український Католицький Союз, був ініціатором Велеградських з’їздів і конгресів (1907-1927), писав глибокі філософсько-богословські та аскетичні твори, досліджував історію Церкви і сам доручав збирати документи до історії Церкви у Ватикані і Львові. Написав філософсько-богословський твір „Божа мудрість”. Був номінований дійсним членом (1925) і почесним членом НТШ. Був дійсним і почесним членом Українського Богословського Наукового Товариства, почесним членом товариства „Просвіта”.

Шнайдр Антін (1825-1880), галицький археолог-аматор і краєзнавець, збирач матеріалів до археологічної карти та до історії міст і сіл Галичини. Зібрав пам’ятки старовини з „Княжої Гори”. Історичні документи, впорядковані за назвами місцевостей і за тематикою, зберігаються у рукописному відділі Львівської Бібліотеки АН УРСР і в архівах м. Кракова і Краківського воєводства. Склав також один з перших провідників по Львову з описом історичних пам’яток.

 Шпитко Осип (1869-1942), письменник і публіцист. Належав до літературної групи „Молода Муза”. Новела „Через неї”, автобіографічна повість „Вирід”, оповідання „Іван Підкова”, сатиричні і гумористичні пісні. Був редактором чернівецької „Буковини”. З 1912 р. в Бразилії, де писав і португальською мовою.

Шпитковський Іван (1880-1969), галицький історик і педагог; священик. Дослідник Гайдамаччини, зокрема Коліївщини.

Шульгін Олександр (1889-1960), політичний, громадський і культурно-науковий діяч, історик-соціолог, дійсний член НТШ; співтворець Української держави (1917-1919). Студіював у Петербурзькому Університеті. Активний  у Петербурзькій Громаді ТУП, пізніше у демократично-радикальній партії. З початком революції став членом Української Центральної Ради, згодом і Малої Ради. За гетьманату співробітник міністерства закордонних справ Української Держави, з липня 1918 р. амбасадором України у Софії, а з 1921 р. очолив Надзвичайну дипломатичну місію УНР у Парижі. У 1923-1927 рр. жив у Празі, де був професором УВУ і Українського Високого Педагогічного Інституту ім. М.П. Драгоманова. Засновник і довголітній голова Українського Академічного Товариства у Парижі, ініціатор і віцепрезидент Міжнародної Вільної Академії в Парижі. Автор розвідок з історії української державності 1917-1918 рр. і діяльності уряду УНР.

Шухевич Володимир (1849-1915), визначний громадський діяч, етнограф, педагог і публіцист, дійсний член НТШ. Ініціатор і керівник численних громадських установ у Львові, зокрема товариства „Просвіта”, “Українського Педагогічного Товариства”, засновник товариства „Руська Бесіда”. Засновник і редактор дитячого журналу „Дзвінок”, автор і видавець дитячих книжок і читанок, редактор газети „Учитель”, співробітник „Зорі”, „Діла”. Збирав етнографічні матеріали і мистецькі предмети домашнього промислу на Гуцульщині, цьому присвячена 5-томова праця „Гуцульщина”.

Щурат Василь (1895-1942), педагог, літературознавець, поет і перекладач. Студії з слов’янської філології завершив у Львівському і Віденському Університетах. 1921 р. не присягнув на вірність польській державі й став директором приватної жіночої гімназії.  1914 р. був обраний дійсним членом НТШ і 1915-1923 рр. був його головою, брав активну участь у боротьбі за український університет, став першим ректором Львівського Таємного Університету. Останні роки життя працював директором Львівської Бібліотеки АН УРСР і професором Львівського Університету. Співредактор газети „Буковина”, редактор журналу „Молода Муза”, „Світ”. Збірки поезій „Мої листи”, „На трембіті”, „Вибір пісень” тощо. 

Яблоновський Олександр (1829-1913), польський історик і етнограф. Разом з А. Павінським видавав з 1875 р. серію „Історичні джерела”, в яких поряд і з документами містив свої розвідки. Автор монографій з історії України.

Яворський Юліан (1873-1937), літературознавець, дослідник давньої української літератури і фольклору, видавець журналів “Живая  мысль”, “Живое слово”, учитель гімназії у Києві 1904-15, з 1925р. у Празі.

Яґіч Ватрослав (1838-1923), визначний філолог-славіст, засновник модерної славістики. Закінчив Університет у Відні і став професором Одеського Університету, далі Берлінського, Петербурзького і Віденського. Дійсний член НТШ з 1903 р. Заснував журнал „Аrchiv für slawische Philologie”. Основні праці: „История славянской филологии”, „Критические заметки по истории русcкого языка”.

Яцко Павло (1886-1938), педагог, закарпатський церковний діяч, організатор „Просвіти” на Перечинщині; співредактор журналу „Підкарпатська Русь”.