Країнознавство. Частина І. Культура народів слов'янських країн

Навчальний посібник

Ю.М. Алексєєв, В.І. Наулко, Н.В. Руденко

К.: Київський славістичний університет, 2002. - 121 с.


ЛУЖИЧАНИ



Особливості етнонаціонального розвитку

Лужичани (сорби, венди, лужицькі серби) - єдиний слов'янський народ, який живе не в слов'янській країні. Самоназва - серб'я, сербскі люд. Живуть в округах - Дрезден, Котбус (Німеччина, колишня територія НДР). Чисельність -100 тис. Належать до європеоїдної раси. Існує дві групи говірок - верхньолужицька і нижньолужицька, які складають лужицьку мову західно-слов'янської підгрупи слов'янської групи індоєвропейської сім'ї. Мають дві літературні мови: верхньолужицька і нижньолужицька. Писемність - на основі латинського алфавіту. Більшість віруючих - лютерани, є католики. Живуть етнічно-змішано з німцями.

Територіально розселені в історичних областях - Верхній Лужиці з центром у м. Бауцен (по-лужицькі - Будишин) та Нижній Лужиці з центром у м. Котбус (по-лужицьки - Хошебуз). VІ ст, н.е. лужицька земля, як і сусідні області басейну Ельби були населені слов'янами, які входили до групи по­лабських або сербських племен. Найбільші серед них були: власне серби, мільчани, нішани, гломачі, лужичани. Основним заняттям було землеробство й тваринництво. Починаючи з VIII ст., і особливо з X ст., сербо-полабські племена підлягали загарбанню сусідів - франків та інших германців, а також - польських і чеських королів. Тиск германців зростав, знесилені сербо-лужицькі племена не могли чинити гідний опір германським й іншим завойовникам.

У XIII ст. племінний поділ полабських слов'ян зник, і сформувалися дві області -Верхня Лужиця (де переважали мільчани) і Нижня Лужиця - регіон розселення лу­жичан. 1317 р. обидві Лужиці були підкорені бранденбургським маркграфом Вольдемаром, після смерті якого цими землями заволодів чеський король Ян Люксембурзький. У ХV-ХVІ ст. сюди переселилося багато німецьких робітників, у зв'язку із віднайденням тут корисних копалин. Німецька колонізація послабила зв'язок лужичан із іншими слов'янами. Частина лужичан опинилась в Саксонії, інша підпала під владу пруських королів. Лужицька мова заборонялась, германізація поширювалася.

Після 1815 р. лужицькі землі були підкорені Прусією.

Самосвідомість лужицького народу зросла після Французької революції і наполеонівських війн. На початку XIX ст. мав місце рух за культурне відродження, в якому брали участь такі лужицькі діячі як Андрій Любенський, Карл Антон, Ян Смоляр, Петро Іордан та ін. У 1847 р. було створено товариство Матиця Сербська, з'явилися газети лужицькою мовою.

Германізація лужичан посилилась на­прикінці XIX ст., а національно-визвольний рух лужичан досяг апогею в 1905 р., з'являються культурні товариства, але під час Першої світової війни культурне життя лужичан знову завмерло під тиском німецької агресії. Після германської революції 1918 р. спостерігалося відродження лужицького національного руху. 12 років фашизму - чорні роки в історії лужичан. Знищувалися їхня мова і школа, назви замінювались німецькими, конфісковувалися лужицькі бібліотеки. Лужичан офіційно оголосили німцями. Після Другої світової війни їхня національна культура почала поступово відроджуватись. їм офіційно надана культурна автономія.


Культура і  традиційна і  сучасна

Найважливішим заняттям лужичан завжди було землеробство. .Основні сільськогосподарські культури: жито, картопля, цукрові буряки, менше - пшениця та ячмінь. Домашні тварини - велика рогата худоба, вівці, свині (Верхня Лужиця).

У Нижній Лужиці поширене городництво та садівництво. Здавна застосовувались традиційні знаряддя праці - легкі плуги, за­ступи, серпи, коси, ціпи. Промисловість -текстильна, гірничодобувна, керамічна. Ремісниче виробництво: домашнє виготовлення полотна, плетіння мережива, гончарне виробництво, плетіння кошиків, виготовлення дерев'яних і солом'яних виробів. Традиційні поселення: - кругові – найдавніші;

  • купчасті - безсистемні;
  • вуличні села - подекуди, вони більше характерні для німецьких областей;
  • веретеноподібні села;
  • хуторські поселення, вулиці - канали (особливо в районі Шпреєвальд, де р. Щпреє часто розливається). Основний транспорт тут - човни,взимку - ковзани.

Садиби складаються у Верхній Лужиці з: 1) житлового будинку 2)господарських будівель

  1. подвір'я
  2. саду, городу.

У Нижній Лужиці нема чітко окресле­них кордонів садиби, через канали, іноді до городу треба добиратися на човні.

Житлові будинки й господарські будівлі становлять прямокутні або квад­ратні двори. Найбільш поширені такі тра­диційні житлові будинки:

  • одноповерховий зрубний,під дахом якого знаходяться житлові приміщення і господарчі - сарай, амбар та інші будівлі;
  • будинок двоповерховий - 1-й поверх зрубний, 2-й - каркасний (більш пізній тип - німецька традиція).

Внутрішнє планування - триподільне, як і східнослов'янське селянське житло (хата + сіни + комора).

Комплекси жіночого одягу.

I.        Бауценсько-каменцький:

  • біла полотняна сорочка з круглою горловиною й короткими рукавами;
  • нижня вовняна спідниця темного кольору;
  • верхня спідниця - чорна з вовняної тканини довга й широка, зібрана в поясі у збори. Вона пришивається до чорного оксамитового ліфу, що у дівчат шнурується, а у заміжніх - застібується.
  • широкий фартух;
  • маленький червоний очіпок, з якого звисають дві широкі стрічки.

II.        Гойерсвердський:

  • біла сорочка;
  • чорна безрукавка;
  • вовняна хустка;
  • спідниця з фалдами нижче колін, темна, широка;
  • фартух з яскравої тканини з рослин­ним орнаментом;

-        головне вбрання — китлик — чепець чорного кольору з накрохмаленого полотна.

III.        Шлейф енський:

  • верхня спідниця - плісірована, не довга, до ліфу;
  • неширокий фартух;
  • кофточки з вузькими рукавами;
  • хустка вовняна
  • два чепці: верхній з мережива, нижній - з кольорової тканини.

IV.        Шпреєвальдський:

Характерне своєрідне головне вбрання з широкими крилами. Багато ажурної вишивки.

  • сорочка;
  • біла кофточка з короткими рукавами;
  • хустки, які закривали спину;
  • спідниця;
  • вишитий фартух;
  • у холодну погоду - жакети.

Традиційний народний костюм лужицьких чоловіків не зберігся. Очевидно, він здавна мав багато спільних рис з одягом німців:

  • полотняна біла сорочка;
  • полотняні вузькі штани;
  • чоботи, дерев'яні черевики;
  • двобортна куртка з сукна блакитного кольору з посрібленими ґудзиками.
  • Багато обрядів пов'язано з народженням дитини. Під час вагітності мати повинна була додержуватись вимог, щоб дитина народилася здоровою й щасливою. Особливе значення надавалося дню народження. Вважалось, що народжений у неділю буде щасливим, а в четвер або п'ятницю - нещасним. Хрещення відбувалося в перший тиждень після народження.

Лужичани вірять у передвісників смерті. Так, поведінка тварин могла ніби передвіщати смерть. У хаті, де лежав небіжчик, вікна й двері відкривалися, щоб душа могла вільно вийти. Зупиняли годинник, щоб не турбувати душу померлого. Дзеркало закривали білим полотном, оскільки вважалося, що відображення померлого в дзеркалі веде до смерті когось з членів його родини. Покійника одягали у білу сорочку. В труну клали квіти, хрестик, молитовник, у католиків - іконки. Щоб на "тім світі" у небіжчика все було, ще в кінці XIX ст. в труну клали білизну, лезо, окуляри, трубку, дітям - яблука, яйця. Готу­вати покійного до погребіння й запрошувати на поховання приходила жінка, яку називають "челова дружина" (покійник по-лужицькі "чело"). Вранці в день поховання труну виносили у двір. У лютеран в присутності всіх рідних, які сиділи коло труни, священик читав відхідну, в якій розповідалося про життєвий шлях небіжчика. Після цього труну перев'язували білою стрічкою, й кілька чоловік виносили її з подвір'я для поховання на цвинтарі. У Шпреєвальдських селах, де дуже високий рівень ґрунтової води, цвинтарів немає. Тут після співу жалібних пісень труну ставили у човен і везли для поховання каналами до м. Любенау. З кожного будинку, на шляху човна, приєднувалися мешканці на своїх човнах. Жалоба - по батькам й дітям - один рік, по брату й сестрі - три місяці.

Календарні свята - Різдво, Великдень, Трійця зберігають риси давніх слов'янсь­ких вірувань. У серпні-вересні - свято врожаю. В Шпреєвальді до нього відноситься звичай "бити півня" чи "різати півня". Півень уособлює врожай. Існувало повір'я, що з закінченням збору врожаю, коли копиці вже у дворі, місія півня охороняти врожай була здійснена. Тепер, якщо його не вбити, він буде приносити зло. 


Незважаючи на денаціоналізацію і величезні втрати, - до 1989 р. було знищено повністю 46 і частково 27 лужицьких поселень, - останніми роками, особливо . після приєднання НДР до Федеративної Республіки Німеччини, поступово відроджується життєдіяльність цього народу.

Повоєнний розвиток лужицької літератури пройшов кілька етапів. Перші спроби об'єктивно, без ідеологічних упереджень осмислити повоєнний літературний рух зроб­лено у колективній монографії "Причинки до історії сербської літератури, 1945-1990 р.р.  (Будишин, 1994).

Один з найвідоміших сербсько-лужицьких письменників Юрій Брезан опублікував 13 книг і одержав три національні премії. Серед інших сучасних лужицько-сербських письменників можна назвати Яна Ворнара, Юрія Кравжа, Цирила Кола, Лору Ковареву, Інгрід Наглову, Бена Будара, Юрія Коха, драматургів Петра Малинку, Гельмута Ріхтара, Ангела Стахова, поета Йозефа Новака та ін. Розквіт сербсько-лужицької літератури супроводжується виходом на широку німецьку читацьку аудиторію і зміцненням їхніх позицій у загально-європейському масштабі (див. История литературы Восточной Европы после Второй мировой войны.- т.2.- Москва, 2001,- с. 609,626).

Крім серболужицьких шкіл, які виникли після 1945 року у етнічно - мішаному німецко-лужицькому регіоні існують школи, де навчання рідною мовою провадиться факультативно. З початку 90-х років середні лужицькі школи в Будишині та Хошебузі отримали статус гімназій. Гімназіальна освіта надається з 5 по 12 або з 7 по 13 класи. Справами шкільної освіти займається Лужицьке шкільне товариство, засноване в 1993 р. Також значна увага приділяється викладанню лужицької мови серед дорослих.

У повоєнні роки відновилася діяльність "Матиці Сербської", був відкритий у сис­темі Академії Наук Інститут Серболужицького народознавства, з'явилися нові наукові часописи. Було опубліковано низку монографій: колективна праця "Історія лужицьких сербів", "Історія серболужицької літератури" Р. Єнича, праця П. Новотного про нижньолужицьку літературу, етнографічні дослідження М. Каспера, фольклорні Г. Фаски та ін.

Після об'єднання Німеччини на базі Інституту Серболужицького народознавства був створений Серболужицький інститут у м. Будишин, де плідно працюють мовознавці, істо­рики, фольклористи, культурологи, етнографи та інші дослідники проблем сорабістики.

Найпопулярніше сербсько-лужицьке видавництво "Домовіна" було створене в 1958 році.

Серед щоденних газет найвідоміші "Сербська газета", часописи - Сербська школа, "Огляд", "Нова газета" і дитячий журнал "Полум'я", який видається верхньолужицькою і нижньолужицькою мовами.

Після Другої світової війни перші радіопередачі лужицькою мовою транслювало чехословацьке радіо в Празі, а на німецькій землі такі передачі розпочалися тільки з грудня 1948 року. У березні 1953 року при Держрадіокомітеті НДР була утворена лу­жицька студія. У наступні роки виникли студії у Хошебузі і Будишині, а з початку 1992 року радіопередачі провадяться Середньонімецьким радіо верхньолужицькою і Східнонімецьким ("Радіо-Бранденбург") - нижньолужицькою мовами.

З жовтня 1996 року Середньонімецьке радіо і телестудія транслюють двічі на місяць дитячі програми верхньолужицькою мовою, а також деякі програми двома мовами.

У 1991 році була заснована кіностудія "Сорабіа Фільм". З квітня 1992 року при ній функціонує телепрограма "Лужиця" у Бранденбурзі. Фільми цієї програми присвячені історичній і культурологічній тематиці, зокрема еміграції лужичан до Америки та Австралії в XIX ст. Знято вже 12 серій, які використовуються у навчальному процесі шкіл.

З 1986 року у м. Будишині кожні два роки відбуваються Дні лужицького кіно під гаслом "фільми малих народів".

У жовтні 1945 року був створений лужицький народний театр. Крім цього єдиного професійного театру працює близько ЗО театральних аматорських колективів.

За 50 післявоєнних років Лужицький народний театр здійснив 200 лужицькомовних постановок. У репертуарі театру вистави за творами серболужицьких авторів (Ю. Брезана, Ю. Коха), твори німецьких драматургів і зарубіжної класики. Сучасна дра­матургія збагачена історичною п'єсою Кіто Лоренцо "Лужицька подорож кораблем" (1994 рік) - суто лужицька за змістом, в якій, щоправда німецькою мовою, розповідаєть­ся про спільне проживання і взаємини лужичан і німців.

У 1994 році утворена студія підготовки молодих лужицьких акторів, а в 1996 році -нова лужицька філармонія.

Заслуга у пожвавленні лужицького музичного життя післявоєнного часу належить Ю. Вінару, який в 1952 році заснував Державний ансамбль лужицької народної культури в м. Будишині. Згодом він був перетворений на Лужицький фольклорно-етнографічний ансамбль. Його виконавці вдало поєднують традиції і сучасні зразки музичної творчості лужицьких сербів. Сучасні лужицько - сербські композитори Ян Равп, Ян Буланк, Ян Нагель орієнтуються на загальні тенденції розвитку європейської музичної творчості.

У професійному образотворчому мистецтві минулого виразно спостерігаються два напрями. Перший, що виник у 90-х роках XIX ст., основну увагу приділяв своєрідності народного ("фольклорного") побуту лужицьких сербів (Л.Куба, П.Краузе, А. Трстеняк), другий - представлений молодшою генерацією митців (М. Новак-Нехоронський, Г. Кравец, Ф. Латк) - був пов'язаний з пробудженням національної свідомості лужицьких сербів.

Післявоєнного часу з'явилася низка майстрів, творчість яких була приділена передусім духовному зв'язку з сучасним світом, інтелектуальному символізму, змінам давніх традиційних рис в сучасних умовах, філософському осмисленню дійсності. Поряд з майстрами, які віддавали належне фольклорному жанру, їхні твори помітно відрізня­лись за змістом і формою. Йдеться про творчість Я. Бука, Я. Гонського, С. Ланге, Б. Нака - Куниш, М. Нагелової та ін.